"Не можна казати військовому: "Я тебе розумію", - автор книги "Броньований розум", сержант ЗСУ про ветеранів і суспільство

— Зараз той час, коли ідеї з "Племені" можуть бути корисними всім нам: тим, хто в окопах, хто збирає і везе волонтерську допомогу, тим, хто чекає на повернення додому, і тим, хто просто хоче знайти шлях у тіні, що впала на долю українців, — каже про книгу "Плем’я" Себастьяна Юнґера сержант ЗСУ Костянтин (Valde) Ульянов, автор підручника "Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій", романів "Храм" та "Право сильного".

Своїми думками військовий ділився в інтерв'ю "Телеграфу" в межах проєкту "Лінія спротиву".

Спільна боротьба створює плем’я

— Що є тим фактором, що створює світоглядну прірву між цивільними та військовими і так відриває нас один від одного?

— Військові переживають серйозні випробування, їм було страшно, холодно, не було що їсти, на очах помирали близькі люди. Вони це проходять заради виживання народу. І якщо цей досвід знецінюють, виникає серйозне непорозуміння.

У книжці Юнґер каже: для того, щоб перемогти набагато більшу силу, кожен борець з нею повинен відчувати, що він це робить заради високої мети. Тому різниця в досвіді та сприйнятті цього досвіду може поставити військового і цивільного на два різні полюси. Одна людина обрала захищати свою сім’ю, а інша каже, що цього робити не треба і якщо ти це робиш — ти дурень. Знайти тут порозуміння дуже важко.

— Спільне протистояння екзистенційній загрозі формує соціальні зв’язки. Наскільки міцний цей зв'язок і чи вистачить його на післявоєнний час, якщо говорити про підрозділ як "плем’я"?

— Ми робимо спільну справу для найвищої мети — виживання нації. Ми не поїхали до Афганістану ловити Бен Ладена — ми на своїй землі. Коли ти перебуваєш з цими людьми на війні з абсолютним злом, звісно, у вас формується сильний зв’язок. Щобільше, коли коїться щось дуже страшне — вибух та до тебе приїжджає ваш пікап, ви туди стрибаєте і рятуєтеся, чувака за кермом всього трусить, та він таки приїхав. І ти думаєш: дякую, що ти приїхав і не злякався, бо у нас є мільйон людей, які злякались не те, що приїхати, а взагалі опинитися в Силах оборони. Це інший тип відносин, який максимально релевантний тому, що розуміє наш мозок.

— Ізраїль зберігає достатнє відчуття спільноти, що пом’якшує наслідки війни у масовому масштабі. Всупереч бойовим діям, рівень ПТСР у армії Ізраїлю становить дуже малий відсоток. Які уроки з ізраїльського досвіду може перейняти Україна? Що треба, аби люди, які відмежовуються від суспільства, "включилися"?

— Це питання інтелекту і культури. Умовно, щоб ракета прилетіла до цих людей і прийшло усвідомлення, що війна може дійти й до них. Чи це має бути усвідомлений крок: "Я хочу розуміти, що відчуває цей військовий чи цей волонтер або переселенець". Якщо на інтелект вплинути важко, то на культуру можна. Приклад німців: вони не порушують правила дорожнього руху, бо це частина їхньої культури. Якщо буде сформована культура розуміння, як живе держава і люди, то порозуміння буде більше.

Я не хочу, щоб мої друзі ховалися від артилерійського обстрілу, але хочу, щоб вони розуміли, чому я іноді не хочу відповідати на дзвінки. Я можу бути втомлений, у мене може бути туга за загиблими побратимами. І я хочу, щоб мій друг розумів це і не ображався.

Тікай або бийся: як витримати окупацію чи знищення великих міст?

— Гучний звук — дорівнює небезпеці. Критичні ситуації: обстріли, страждання, тортури супроводжуються звуком. Як мінімізувати цей руйнівний вплив?

— Треба змінити контекст сприйняття. Звук асоційований з реальною небезпекою, як, наприклад, міна — коли підлітає, вона свистить, потім розривається. Ти розумієш, що можеш від цього звуку загинути. Це створює асоціативний зв’язок між звуком і реакцією на небезпеку. Для солдатів, які дуже часто стикались з близьким вогневим контактом, звук пострілу або гвинтівки — сигнал небезпеки. Значить, треба привести їх на полігон, щоб солдати спокійно постріляли собі по картончику і змінили контекст сприйняття пострілів. Так цей звук більше не буде асоціюватися з боротьбою за життя.

— Як підготуватися психологічно до окупації великих міст чи їхнього можливого знищення?

— Треба мати план дій. Чіткий покроковий алгоритм: а, б, в. Стосовно такої загрози, як війна, на жаль, конструктивними є лише два типи реакцій: тікати від війни або битися. Завмерти і перечікувати, як показав досвід з м*скалями, — дуже погана ідея.

Проблема в тому, що ми дуже вперто не хочемо робити висновки. У нас був Майдан, який можна назвати бойовими діями в центрі європейського міста. Чи міг він закінчитися в стилі постапокаліптичної книжки? Міг, але не закінчився. Потім починається війна у 2014 році. У 2019 році було загострення у Керченській протоці. Як на нього відреагувало суспільство? Так, наче не було ні Майдану, ні АТО.

Люди не роблять висновки. Саме тому є Буча, Ірпінь і те, що зараз відбувається на окупованих територіях. М*скалі вже не настільки тупі, вони вбитих цивільних не вивішують на кожному стовпі, але вони їх вбивають досі. Тому людина спочатку хоче сказати, що небезпеки не існує, потім, що небезпеки немає конкретно для неї. Якщо загроза вже сталася, ти вже не можеш її заперечити, тому — що треба зробити? Звинуватити жертву, що вона сама в цьому винна.

— Як масові смерті впливають на людину?

— Смерть — частина життя, жодна біологічна істота не може уникнути її. Стрес — це системно неспецифічна адаптивна реакція організму на нові умови. Якщо ця ідея не буде новою, вона не буде для тебе настільки травматичною.

Майже будь-яка культура у світі розглядає концепцію потойбіччя: ти можеш потрапити у вирій, відійти до предків або потрапити у Вальгаллу. Завжди є щось за смертю. Так людині легше її сприймати. Я як атеїст не можу сказати, що мої друзі у раю, бо в моїй системі координат його немає, але чи можу я зробити так, щоб на рівні психологізму продовжити їх перебування тут? Моя книжка "Храм" якраз навколо релігії. Якщо ви її відкриєте, то перше, що ви побачите: "Видання присвячується пам’яті воїнів — Север, Трич, Африка". Це три мої загиблих друга, і я не можу їх повернути, та можу зробити так, щоб, коли візьмете мою книжку, вони на якусь мить будуть у вашому житті.

Герої, захисники чи забуті суспільством?

— Слова-тригери, які слід уникати при спілкуванні з військовими?

— Слова "Я тебе розумію", "Ви сталеві, титани", "Тримайтеся!".

У мене є друг, який збирав наших побратимів по пакетах. Я ніколи не скажу, що його розумію, бо не був на його місці, не проживав це. Казати це неприпустимо. Це майже прямим текстом сказати, що тобі насправді байдуже і ти хочеш швидше завершити розмову. Слова "Ви сталеві, титани", "Тримайтеся!" — це героїзація, наче ми не такі, як інші, це про перекладання відповідальності.

Ветерани пишуть у Фейсбуці: "На День захисника України мене привітали два мільярди людей, а коли мені було треба, щоб мене підвезли з Борщагівки на Троєщину — абсолютно ніхто не допоміг". Якщо ви готові подякувати ветерану за службу, то в якийсь момент реально треба буде прийти на допомогу: підняти сумку, бо він після операції, чи підвезти до реабілітаційного центру. Отакі побутові речі демонструють, що ти готовий бути поруч. Проблема в тому, що всі дякують до того моменту, поки це не торкається їхнього особистого комфорту. Поза цим комфортом тобі швидко пояснять: "Ти крутий вояка, але давай якось сам".

— Після закінченні бойових дій військові, які зараз у "племені", роз’їдуться країною, до сімей, кожен у свій регіон. Наскільки недосяжність до цього племені буде травмуючим фактором для них?

— У тих, кому пощастило знайти своє плем’я, дійсно будуть великі проблеми, тому що ти потім ні з ким не будеш відчувати такого зв’язку. Жодне "попити пиво з однокласником" не дасть тобі цього відчуття підтримки, розуміння.

У фільмі "Рембо. Перша кров" є чудовий монолог Джона Рембо, коли він каже, що на нього у цивільному світі дивляться, як на вигнанця. На війні йому давали керувати технікою за мільйони доларів, а тут він не може влаштуватися у супермаркет. І в якийсь момент він звертається до своїх мертвих побратимів і питає: "Хлопці, де ж ви?.." Це про відчуття самотності після того, як ти побував у цьому племені. Як у дитини, у якої були люблячі батьки, та їх не стало.

— Головне питання — в яке суспільство хочуть повернутися військові? Яким воно має бути?

— Військовий, який повертається до цивільного життя, хоче розуміти, чим він завтра буде заробляти, як буде підтримувати своїх старих батьків або зводити на ноги своїх дітей. Ким я буду працювати? Був я IT-шником — можу я повернутися до своєї роботи, чи на мене будуть дивитися, як на небезпечного ПТСР-ника?

Яку роль я буду займати в цьому суспільстві як ветеран? Яке до мене буде ставлення? Люди будуть від мене відвертатися, як було з ветеранами В’єтнаму, відвертати очі, як з ветеранами Першої світової, або будуть дякувати за службу? Повинна бути доктрина у суспільстві "Хто такий ветеран?". Він або захисник цього суспільства, або лох, якого розвели у березні 2022 року.

Консолідованість нації

— Хто має сформувати доктрину ставлення до військових?

— Кожна окрема людина, бо коли ми говоримо про магістральне уявлення, що гарне, що погане, що допустимо, а що ні — це не про державу. Питання в тому, чи буде суспільство на базовому, побутовому рівні не толерувати якісь там окремі прояви.

Змоделюємо, ви приходите до когось у гості й бачите, що чувак б’є свою жінку, — що ви будете з цим робити? Всі такі: "Ну це ж сім’я, це їхнє діло, і що я буду туди лізти?" Якщо на цьому дні народженні ми всі встаємо і йдемо від такого чувака, то це формує навколо нього соціальну ізоляцію. І жінка розуміє, що не в ній проблема, всі вважають, що він козел. Конкретно цього чувака ми вже не перевиховаємо, але з нами на тому дні народженні був 15-річний хлопчик, який ще не розуміє суспільство, що можна, що не можна. Він бачить, що не можна бити жінку, бо ти будеш сидіти один, як він.

Така ж ситуація, коли ви сидите на дні народженні й хтось починає казати, що війну придумали олігархи, що він хлопців туди не посилав, — що буде далі після цих слів?

— Під час затяжної війни люди асоціюють себе лише як бійця, та коли отримують поранення і не можуть долучитись до війська — себе втрачають. Як цього не допустити?

— Для цього свого часу були потрібні капелани. Вони створюють ідентифікацію людини не через її професію, а через приналежність до якоїсь віри. Має бути базова ідентифікація, якщо її немає, починаються проблеми.

— Чи може наше суспільство бути таким консолідованим, як на початку повномасштабного вторгнення? Чи можемо ми повернутися до цього стану знову?

— Якщо одного разу ми такого стану досягли, то можемо до цього повернутися. Тоді нас дуже сильно об’єднав страх, коли російські війська були під Києвом. Дуже багатьом людям було страшно, і вони були готові працювати на перемогу, а інша категорія людей боялась бути контроверсійною. Щоб повернутися до такого стану, нам потрібна робота всередині тієї частини суспільства, яка про перемогу України.