Кожна смерть — рубець на серці: фельдшерка батальйону спецпризначення про втрати на війні та сутність ворогів

Про врятовані життя, найболючіші втрати, мотивацію служити, мрії відпочити в Криму після перемоги і те, що допомагає залишатися незламною серед мороку війни, "Телеграфу" в межах проєкту "Лінія спротиву" розповіла медикиня, фельдшерка 20 ОБСП (20-го Окремого батальйону спеціального призначення "Україна" Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. — Ред.) Інна Іщенко.

Не допустити Бучі!

— Коли показували сюжети з Бучі, мене найбільше шокували загибла жінка зі свіжим манікюром та мертві люди, що лежать на вулицях. Тоді я для себе зрозуміла: коли воюють військові і один одного вбивають, це нормально, як би дико це не звучало, тому що кожен хоче знищити свого ворога. Проте коли вбивають мирних, це страшно. Я не хотіла, щоб війна прийшла в мій дім. Розуміючи, що я маю медичну освіту та чимало досвіду, знала, що маю бути корисною для війська.

Рішення мобілізуватися для жінки було свідомим і виваженим. Вона розуміла, куди йде, адже чоловік пані Інни — військовий.

— Це велика зміна, але я була до цього готова. Якось навесні 2022 року ми всі тренувались, здружились, говорили про дітей, сім'ї. Та навіть в розмовах була реалістом і розуміла: когось із них ми втратимо. Батальйони спецпризначення формуються, аби готувати людей до безпосередньої участі в бойових діях.

Жінка в армії

— Від тебе насамперед треба, щоб ти виконував нормально свою роботу. У нас в батальйоні шанобливе ставлення до жінок. Їх у нас дуже мало. Я б сказала, що нас бережуть, охороняють, намагаються допомогти.

Я не відчула абсолютно жодного разу, що таке сексизм.

Найбільше потрясіння

— Спочатку ми були в Києві. В столиці формувалися і як батальйон добирали особовий склад, тренувалися і потім вирушили туди, де тривали бойові дії, — на Донеччину. Там було морально найважче.

Одне з найбільших потрясінь цієї війни — мій перший загиблий, перший командир. У нас були спільні розмови, іноді посиденьки, "походеньки" на каву. Тобто дружніми стосунками це не можна було назвати, але приятельськими — так. Мене ця втрата шокувала. Досі дуже важко згадувати.

Також коли привезли молодого хлопця, нашого снайпера. Ти дивишся на його бездиханне тіло, згадуєш, як буквально два тижні тому ми змагалися на турнірі з футболу. Ця людина була живою, молодою, красивою — і її вже нема. Кожна така втрата залишає рубець на серці.

Коли працюєш в медицині, бачиш смерть хворих, літніх людей. Дуже шкода, але це в природі речей. А на війні живі-здорові люди гинуть раптово.

Атака клініки "Адоніс"

— Я в клініці "Адоніс" сім років працювала асистентом хірурга, асистентом гінеколога. Там працюють дуже дорогі для мене люди. Про те, що 8 липня російська ракета вдарила в будівлю клініки й загинули двоє пацієнтів та п’ять співробітників медзакладу, мені написала колега. Я знала одну з тих медиків, що загинули, її звали Таня. Вона була дуже красива, весела і розумна. Шкода, що ми втрачаємо таких людей.

Це неможливо проковтнути. Взагалі, росіяни атакують цивільні об'єкти, лікарні як "Охматдит". Росіяни — не люди, це істоти. Хочуть нас залякати та показати, що їм байдуже на міжнародні організації. Якщо їх досі не можуть виключити з Ради Безпеки ООН, то про що ми говоримо?..

Пані Інна, попри всі втрати та пережиті трагедії, не втрачає бойового духу.

Призначення рятувати

У медицину Інна Миколаївна прийшла невипадково. Можливо, навіть доля вела жінку до місії рятувати інших.

— У мене був хворий брат, інвалід з дитинства. Вже покійний, царство йому небесне. Він народився з вадами серця. Тому я завжди мамі допомагала і рано навчилась самостійності, відповідальності. Напевно, саме тому й обрала медицину. В мене ще була подруга дитинства, Світлана, теж уже не жива. В неї була дуже складна форма бронхіальної астми. Вона часто потрапляла до лікарні, і ми часто грали в лікарню. Ми мріяли стати медиками. Та якось в неї стався раптовий напад, я була поруч, побігла викликати швидку та не встигла — вона померла. Їй було 15, а мені 14. Після всього вирішила йти вчитися на медика.

Тому, доки я можу, буду в армії виконувати свої обов'язки. Сподіваюсь, що аж до перемоги. Дуже хочу зустріти перемогу, відчути на собі оцей весь кайф. А ми переможемо обов'язково! Я в цьому впевнена. Просто хочу кайфонути разом з усіма. Це мене мотивує понад усе. Чесно, мені дуже цього хочеться. Я шалено люблю українців і свою країну. І неймовірно хочу відпочити в Криму.

Про смерть і страхи

— Той, хто говорить, що не боїться, це або дурень, або він обманює. Всі бояться загинути — і це нормально. Якщо концентруєшся на страху, він тебе подолає. Можливо, з такими відчуттями в армію краще і не йти. Та якщо лякає щось абстрактне, я б радила поспілкуватись із тими, хто вже служить, та знайти відповіді на всі свої запитання, знайти причину свого страху.

Ніхто не застрахований від смерті навіть в тилу. Немає ніяких гарантій. Я не кажу, що це нормально, що люди гинуть. Але це війна, і потрібно бути реалістом і оптимістом.

Вірити та торувати свій шлях

— Росіяни воюють за гроші. Це така нація безпринципна, по-перше, а по-друге — дуже жадібна. Вони там не за ідею, не за переконання. Вони бояться, що зруйнується їхній ілюзорний світ, що вони втратять Крим, адже це щось сакральне. На цьому тримаються імперські амбіції.

Україна їм як кістка в горлі, постійно була і є. Я думаю, що ми зараз виборюємо свою свободу і ми її творимо. Це все відбувається на наших очах. І для мене ключовим є те, що ми в цьому беремо безпосередню участь. Це певний етап розвитку нашої держави. Ми дорослішаємо, міцнішаємо як держава, як народ, як нація. Перемогти допоможуть віра, надія і любов. Як би банально це не звучало. Віра в перемогу, любов до родини, бо сім'я і є частиною твоєї Батьківщини, твого народу. У мене були періоди зневіри від невідомості, від розуміння того, що не знаєш, коли все це закінчиться. Але ми мусимо вірити, битися і торувати далі свій шлях.