Як пережити війну і смерть близьких, але не вбити себе зсередини: інтерв'ю з першим в Україні логотерапевтом

На третьому році повномасштабного вторгнення армії РФ в Україну частина суспільства досі не зрозуміла, що йде війна. Люди блокуються від дійсності, не приймають виклики, уникають усвідомлення ризиків.

Але як пережити втрату близької людини і навіть дитини? Про це розповів доктор філософії, представник 3-ї Віденської школи психотерапії, перший в Україні логотерапевт — Серго Логос в межах проєкту "Лінія спротиву".

Як знайти спокій? Природа страху

— Так, як ми ховаємось в укриття під час загрози обстрілу, так само нині важливо переосмислити ставлення до життя.

Корінь проблем — страх, який трансформується в тривогу, що наростає. Страх як емоція має своє призначення: стимулювати людину зосередитись на тому, де вона і що може зробити, аби уникнути лиха.

Сім'ї з дітьми мають запитати себе: "Як можна забезпечити максимальну безпеку дитину в цих умовах?" Найголовніше — пробувати різні варіанти, а не лише обмірковувати. Шукати рецепт одночасно і фізичної безпеки, і психологічного спокою.

Коли ви підготуєтеся до небезпек — зберете тривожну валізу, облаштуєте підвал, проговорите з дітьми як діяти, матимете план на випадок евакуації, — стане легше, страх вгамується.

Схильні до паніки ширять зневіру на інших

— До мене зверталися сім'ї з тим, що хтось із родичів має абсолютно фаталістичні настрої щодо життя під час війни: всіх вб'ють, зґвалтують і тому подібне.

Є люди, схильні до паніки. Вони мають низький рівень критичного мислення та інформаційної гігієни. А отже є об'єктами негативних наративів і ворожих ІПСО. Зазвичай вони рефлексують і ширять зневірливий настрій на оточення, заражаючи людей, більш стійких психологічно.

Спеціаліст стверджує, що людям із подібним світовідчуттям заспокійливі не дадуть бажаного ефекту. Краще докласти зусиль та евакуюватися у безпечнішу зону.

Прийняття відповідальності

— Ґрунт під ногами будується на основі відповіді на одне запитання: що я можу? "Чи можете ви війну закінчити? — Ні. — Чи можете облаштувати собі підвал? — Так". І ось на чому варто зосереджуватись!

Коли страх і тривога накопичуються й поневолюють нашу психіку, то це відчувається як суцільна темрява. Тривога — наш соратник, вона повідомляє, що ми з чимось не можемо впоратись. Це сигнал, що ми щось робимо не так.

Тікати або приймати рішення

— Навіть нічого не обирати — це вибір, залишати все так, як є. Цей вибір знижує рівень особистої відповідальності.

Якщо ви вирішили жити зі своїми дітьми в Україні, то маєте зробити все можливе, аби на випадок будь-якої надзвичайної ситуації бути готовими. Потрібен план дій. Якщо ви як мама вирішили залишитися тут зі своєю дитиною, то беріть на себе відповідальність.

Про втрати і сенс смерті

— Питання втрати близької людини, яка або загинула від обстрілів, або воюючи, — зараз найбільший виклик для спеціалістів, психологів і психотерапевтів.

Наші життя мають межу. Смерті не уникнути, і вона має сенс.

Право на особисту трагедію

— Ті, хто намагається в момент втрати близьких заспокоїти і відволікти, — вони не мають злих намірів, а просто думають, що так допомагають. Однак такі поради більше шкодять. Якщо людина не прожила особисту трагедію, вона не знає, що відчуває інший.

Тому сказати близьким, що ви потребуєте часу, і попросити просто бути поруч і не тиснути на вас, — вірний шлях.

Якщо ми беремо глобально тему смерті і тему втрати, то в нашому суспільстві (як і у багатьох) є дуже велика прогалина в освіті: нам ніхто не пояснює, що таке смерть. Такого просто нема. Було б доцільно розповідати, наприклад, у старшій школі, що смерть — це частина життя.

У логотерапії є окремий розділ, присвячений сенсу смерті. А він полягає в тому, щоб дати розуміння, що час спливає. Що ваші мрії мають право здійснитися, адже у життя є мета і фінальна межа.

*Психотерапевт радить українцям, котрі не можуть наважитися прийти на прийом до спеціаліста, почитати книгу австрійського психіатра і лікаря-психотерапевта Віктора Франкла "Психолог у концтаборі" (альтернативна назва: "Людина у пошуках сенсу". — Ред.).

Про втрату дитини

— А є і короткі життя. На жаль, але діти вмирають від хвороб, гинуть від прильотів, катастроф, нещасних випадків.

— То що краще для жінки: щоб у неї була дитина і померла чи щоб її не було і не довелось відчувати біль втрати?

— Тяжке питання, знаю. Спочатку людина дуже страждає, і на цьому фоні вона може відчути потребу знецінити, навіть викреслити життя дитини.

Але варто пам'ятати, що біль — це лише період, стан афекту. Адже потім, із плином часу, людина приходить до відчуття цінності життя своєї дитини, навіть якщо та прожила недовго.

На консультаціях я кажу: коли ми дивимось у небо, то бачимо світло зірки, якої мільйони років уже нема. Вона давно спалахнула, а світло її досі летить. Ми народжуємось і вмираємо. Однак сенс життя може відкритись не тільки тоді, коли ти живеш 80 років, а й коли проживеш навіть вісім чи 25 років.

Є люди, які помирають, так і не розкривши себе і не зрозумівши, навіщо вони жили. Це страшно і болісно звучить, та є життя, які тривали усього три весни та мали велике значення, дарували тепло, зцілювали інших людей, несли потужне світло. І це світло назавжди буде жити в тих людях, які були поруч, яким це життя дарувало любов.

— Людини не стає фізично, але після неї лишається пам'ять…

— Такими пам'ятними речами можуть стати фото, відео, листівки, розмови, згадки про спільні моменти та емоції піднесення. Це дуже важливо зрозуміти: навіть з умінням "пам'ятати" нам не пояснюють, як працювати.

Навіщо нам пам'ять?

Уявіть віртуальну бібліотеку, де все розкладено по полицях. Є те, що з нами трапляється, ми це пережили (як життя якоїсь людини, наприклад), — і ця полиця заповнюється спогадами. Так от нас не вчать, що ці спогади важливі і допоможуть нам у майбутньому.

Коли трапляється трагедія, ми намагаємось пам'ять про людину заблокувати, ми агресуємо. Тому що думки про неї завдають болю. І це нормальна психологічна реакція. Цей період треба пройти, і він мине.

Дайте собі змогу дочекатись, доки спогади займуть своє місце на полиці. Аби потім звертатись до них, пригадувати, що дала тобі ця людина, чого навчила, згадати тепло і те прекрасне, що було пов'язано з нею.

Про загибель Ірини Цибух "Чеки"

— Можу впевнено казати, що її смерть — це феномен. Її знали дуже багато людей. І до мене звертались військові, що дуже трагічно переживали цю подію.

Беру її за приклад, бо вона крута. І вона (парамедикиня "Чека". — Ред.) зрозуміла, що потрібно робити. Що вона залишила після себе? Посмертний лист. Почитайте, він надзвичайно важливий. Її спадок і послання.

Лист у підручниках з історії

— З точки зору психотерапії він дуже потужний, світлий і важливий. Це підтвердить кожен спеціаліст.

Ті, хто дуже тяжко переживав смерть "Чеки", наприклад, знайшли сенс у її спадку. Так, фізично її нема, але завдяки своєму посмертному листу вона назавжди залишиться в кожному з тих, хто його прочитає.

У ньому дівчина закликає не страждати, не плакати, не думати про осуд оточення, бути вільним, любити життя, цінувати і боротися за свободу.

Коли зникає важлива для нас людина, після неї лишаються не лише біль, розпач, порожнє місце, спогади, але і та спадщина, яку вона встигла залишити.

Смерть. "Чому це сталось?"

— Коли помирають рідні, одразу виникає запитання: "Чому це сталось?" Це називається інтенціональним актом, запитом у Всесвіт. Кому спрямоване це запитання? Від кого людина хоче почути відповідь?

Проведемо паралель: якщо ви відчуваєте спрагу, то це про що свідчить? Що є вода, якою можна її втамувати. Якщо є голод — то знайдеться їжа. Якщо ж у людини є запит знайти сенс у смерті близької людини, то це свідчить про те, що цей сенс обов'язково є.

Коли людина знаходить сенс у тому, що сталося — вона дає "відповідь" своєму життю, а якщо не знаходить — починається втеча від себе, це може призвести до особистої кризи.

Страждання — сенс = відчай

— Не так страшно, якщо людина "закривається", як те, що вона шукатиме способи втекти від реальності, в якій є смерть. Адже в цій самій реальності є і життя, і діти, і творчість, і мистецтво. Ті пошуки, які не увінчуються успіхом, ламають людину.

Якщо не знайти сенс (навіть у смерті близьких), то спочатку ми звинувачуємо себе, потім всіх навколо, а потім — і того, хто загинув.

Який фахівець — якісний?

— Коли різні люди опиняються в однакових обставинах, у кожного буде власне бачення, бо кожен має свій світогляд і власний шлях. Тому раджу звертатись до спеціалістів. Шукати "свого". Зараз є неймовірний масив порад від психологів у TikTok, в YouTube. І деякі з них можуть спрацювати в плюс, а інші будуть шкодити.

Щоб знайти хорошого фахівця — враховуйте: кожен спеціаліст має певну репутацію. Важливо, щоб фахівця радили інші люди, яким він допоміг подолати кризу.

Якщо ви вже ходите до психолога, психотерапевта рік чи два, а не відчуваєте жодного ефекту або вам стало навіть гірше, то це точно не "ваш" спеціаліст. Якщо терапія якісна і ви виконуєте рекомендації спеціаліста, вам стане краще!

Трагічні події неминучі

— Кожна наша трагедія — наче школа. Щоб перейти з одного класу в інший, нам потрібно скласти іспит. І ці іспити — це знайти сенс. Коли з нами щось трапляється, ми шукаємо сенс, цінність цієї події, і таким чином переходимо на інший рівень.

Якщо знаємо "навіщо", зрозуміємо і "як"

— Віктор Франкл якось перефразував Ніцше свого часу: "Якщо ми розуміємо, "навіщо" нам це долати, то з'являється і "як".

Якщо людина бачить, заради чого їй вставати, ходити, коли вона має плани на майбутнє і не ставить на собі хрест, бачить сенс і шлях, то вона має також сили рухатись.

Про геноцид українців

— Коли ворогові не вдається вбити нас фізично, він намагається знищити нас ментально?

— Завдання ворога номер один — забирати життя, вбивати якомога більше українців. Тобто йдеться про фізичну смерть. Але наші захисники роблять все, щоб цього було якомога менше.

Тому на що ще працює Росія? На що виділяє мільярди? На пропаганду, яка працює, як автомат Калашникова — чітко в голову.

Якщо ворог не може знищити фізично, то він намагатиметься забрати ваше психічне, ментальне життя. Звідси ІПСО, обстріли, викрадення дітей.

Діти — найсильніший тригер

— Для кожної людини найсильніший тригер — діти. Саме тому вбивства дітей — мета для росіян, аби таким шляхом забрати у нас сьогодення.

Щоб ми припиняли жити психічно, втрачали цінності. Щоб ми навіть при тому, що живі фізично, не відчували, що в нас є життя.

Не давайте ворогу владу над своїм життям!

— Завдання всіх нас — не дозволяйте ворогові знецінювати наші життя. Там, де Росія не може дістатись і фізично знищити, вона намагатиметься знищити нас ментально — придушити наше психологічне життя.

Якщо ви відчуваєте, що втрачаєте сенс сьогодення, вам потрібно повертатись до улюблених справ будь-якими способами і можливостями.

Адже українські захисники стоять на варті не лише нашого фізичного, а й ментального життя. Ми маємо показати, що вони роблять це не даремно!

Історія нашої нації пишеться. Борімося і поборемо! Слава Україні!

Над текстом також працювала Антоніна Потапова