Українці зберігають ідентичність, а білоруси майже вмерли як нація: ветеран "Азову" Олексій Назаров

Білорус Олексій Назаров народився і жив у Мінську. Після Майдану 2014-го пішов добровольцем у полк особливого призначення"Азов", хоча до цього про Україну нічого не знав. Під час повномасштабної війни з РФ втратив ногу, однак і далі захищає нашу країну. Нині є інструктором полку ім. Кастуся Калиновського, що складається з білоруських добровольців і входить до складу ЗСУ.

Про бої під Києвом, втрату кінцівки, погляди на полон і смерть, Олексій Назаров ("Психолог") розповів "Телеграфу" у новому епізоду проєкту "Лінія спротиву".

До Майдану нічого не знав про Україну

— В Україну я приїхав, щоб познайомитися з хлопцями, які брали участь у Революції Гідності і потім ми всі пішли в полк (травень-вересень 2014 — батальйон спеціального призначення; вересень-жовтень 2014 — полк особливого призначення; листопад 2014 до 2023-го — окремий загін спеціального призначення (ОЗСП); потім — 12-та бригада спеціального призначення НГУ. — Ред.) "Азов".

До Майдану я нічого не знав про Україну. Не буду розповідати, що переслідував якісь вищі цілі. Які цілі могли бути у 20-річного юнака? Було розуміння, що живемо в історичний період, а тому я маю бути залученим і прожити життя не марно.

Приїхав на курс молодого бійця в "Азові", протягом декількох місяців отримував знання, пов’язані з війною. Вже після цього брав участь у оборонних операціях під Маріуполем у Широкіному.

2017 року завершив службу в "Азовi", займався більше цивільним життям. Так чи інакше, моя діяльність була пов’язана з військовою справою і я залишився у азовській "родині". Коли почалось повномасштабне вторгнення, я повернувся до служби.

Подвиг — моя релігія

— Росіяни намагалися зайти в Київ. У нас тоді завдання було не дати їм цього зробити. На підступах ми мали провести розвідку боєм, завдати їм максимальних втрат і відійти. Вийшло так, що ми потрапили у декілька кілець оточення. Це був тривалий і тяжкий бій. У нас були великі втрати.

Ми змогли взводом відбити атаку батальйонно-тактичної групи. Тому я вважаю той бій успішним. Всі ті, хто загинув у бою, — я вважаю, це героїчна смерть і горювати про неї не варто. Хлопцями слід пишатись, пам’ятати про їхній подвиг та жертовність…

Як каже боєць, багато хто вже зламався б від таких життєвих перипетій, однак про пережите під Бучею він згадує спокійно, адже складнощі перевіряють людину на міцність.

— Ми перебували у Горенці Київської області і рано-вранці поїхали на завдання в Ірпінь. Потім звідти пішки вирушили в Бучу. То був період ТрО "Азов" (кістяком підрозділу стали ветерани ОЗСП "Азов" НГУ. — Ред.), ще до того, як він став 3-ю ОШБр ЗСУ.

Ми висунулись на крайню позицію в Бучі, щоб виявити, де знаходяться російські війська, і визначити наш подальший план. Зв’язку майже не було.

Дійшли до перехрестя Буча — Ворзель і на готельному комплексі розташували вогневі точки. Це була легка піхотна група без бронетехніки. Пересувались на звичайних цивільних авто. Ми очікували просування колони по головній магістралі, яка йшла до Бучі.

Колону цю ми зафіксували десь за пів кілометра від нас. Там була величезна кількість ворожої техніки. Ми організували засідку й очікували. Задача була вдарити по них і за можливості відійти. Однак колона почала рух не по тій дорозі, що ми очікували. Вони наступали з декількох напрямків, почали відсікати наші війська і робити кільце. З декількох сторін Бучі заходили одразу кілька БТГр.

Колона росіян на фланзі

— Техніки і військ для оборони Бучі у нас було вкрай мало. Утримати ті позиції ніхто не міг. Ми своїм розвідувальним взводом і десантниками зустріли колону, але замість головної дороги вона поїхала до нас у фланг.

У нас відбувся контакт на відстані 50 метрів. У тому бою ми брали участь з Віталієм "Бойком", разом із яким зараз служимо інструкторами. Віталій був у розрахунку гранатомета РПГ-7, а я у розрахунку кулемета Калашникова.

Перший бій тривав 15-20 хвилин. Це був щільний вогневий контакт по колоні. Тилові групи ми знищили, а всю піхоту, яка там висадилась, ліквідували. У той період по нас настільки точно ще не працювала ворожа техніка, бо вони не розуміли, скільки нас точно там знаходиться.

Коли ми з головними машинами розібрались, по нас почав працювати танк. Він бив із відстані менше кілометра. Перший танковий удар завдали по парковці перед входом у готельний комплекс.

Втрата ноги

— Після другого танкового прильоту був поранений Віталій і загинув мій товариш-білорус Ілля Литвин. Віталію ми надали допомогу, наклали турнікет і зупинили кровотечу.

Другий поверх будівлі горів, ми вирішили покинути локацію. І от коли ми йшли звідти, стався третій танковий приліт — на відстані трьох метрів.

Внаслідок атаки — 10 поранених, а мені великим уламком майже відірвало ногу — по центру коліна.

Я оглянув себе, наклав турнікет. В мене вроджене незсідання крові, багато крові витекло, була відчутна слабкість. До цього я тричі намагався встати, але не вдавалося. Зрозумів, що ногу не врятувати — краще її дорізати та викинути. Я намагався тупим лезом ножа відрізати ногу.

Евакуація

— Оцінив, скільки крові витекло, подумав, вже час передсмертне відео записувати. Про себе радів, що хоч у полон не потраплю. Однак з’явились люди, почали кричати про евакуацію. Я не зрозумів, як це можливо, адже ми були в оточенні.

Всіх важкопоранених посадили у цивільні авто, я туди якось заповз, разом зі мною ще декілька товаришів. Через підбиту російську техніку все було в диму — це дало можливість виїхати. Мене довезли до лікарні, де остаточно ампутували ногу.

Найскладніше — фантомні болі

— Патронатна служба "Азову" взяла наді мною повну опіку в реабілітації та протезуванні. Найскладніше — фантомні болі. За десятибальною шкалою у мене два місяці був біль на вісім балів.

Вже через певний час я з одним хлопцем, який теж вижив у тому бою, написали книгу, де кожен зі своєї точки зору описав пережиті події. І там ми згадали імена всіх, хто загинув у битві. А серед тих, хто вижив, більшість відновились: служать у 3-й штурмовій бригаді, а хтось і в інших підрозділах.

До перемоги ще далеко

Про вплив війни Олексій каже, що став ще більш врівноваженим і вмотивованим. Воїн зазначає, що любить філософствувати на різні теми. Навіть домовився з другом, що по закінченню війни вони поїдуть до Греції і там, сидячи на каменях, вже поговорять про високе. Проте "Психолог" воліє жити реальністю, говорити лише про те, що наразі має значення.

Про звірячу сутність росіян

— Те, як росіяни поводяться з нашими полоненими та мирним населенням, — показує всю тваринну сутність їхнього більшовизму. Зараз у них необільшовизм. До чого людина може впасти? І коли у цієї людини нема жодних перепон, що вона взагалі може робити? Ще за тих часів вони хотіли придушити національний спротив і знищити нашу національну ідентичність. І зараз продовжують це робити.

Про любов до України

— Повномасштабне вторгнення ще більше підштовхнуло рухатись вперед, дало можливості реалізувати отримані протягом цих років навички й застосувати їх. Є розуміння, для чого я все це роблю і з яких причин. Чим більше я про Україну дізнавався, тим сильніше я її починав любити.

Все, що відбувалось зі мною з початку повномасштабного вторгнення, не залишило жодних негативних відчуттів. А поранення і все інше, що з нами відбувається, — це лише спосіб себе перевірити.

Про смерть

Своє бажання бути причетним до видатних історичних подій військовий частково обґрунтовує дитячим захопленням героїчними грецькими міфами, які перечитував із ранніх років. Про ставлення до смерті говорить так:

— Найвищий критерій самопожертви — готовність віддати життя за високу ідею. Тому, якщо смерть спіткала на шляху до мети, для мене це має великий сенс. Якщо ж смерть сталась не через боротьбу, а з якихось побутових причин, то це сумно.

Смерть на війні — найвища винагорода, смерть у бою — тим паче. Я в потойбічне життя не вірю, жодні релігії не сповідую, вірю лише у вищі ідеали людини. За архетипом давніх греків: найвищі моральні засади — це здатність на самопожертву.

Про "свастику" на руці

Права рука у Олексія повністю татуйована. Каже, колись зарікався ніколи не бити тату. Але "ніколи не кажи ніколи".

Його дружина — художниця й знавець історії — створила для нього ескіз, повністю заснований на білоруських орнаментах. Тож, коли на одному з інтерв'ю журналіст посоромився запитати про "свастику" на руці, Олексій пояснив, що то насправді візерунок із білоруського рушника XV століття, який під час Другої світової війни нацисти суттєво спотворили.

Про прірву між цивільними та військовими

— Якщо все обмежується військовою структурою, де ми живемо в своїй внутрішній біосфері і не розуміємо, що поза її межами відбувається, зрозуміло, що тоді поринути у великий світ складніше. А якщо ти так чи інакше не втрачаєш контакт, розумієш, як можна повернутися до цього соціуму, заради чого далі жити, які цілі перед собою ставити — тоді рухатись простіше.

У мене є, заради кого жити. Сподівання і прагнення, загалом, залишились ті самі, і вони нікуди не дінуться. Мій кругозір, переконаний, буде лише розширюватись. Я розумію, що моя родина зараз стала ще більшою.

Після війни у нас також буде багато справ, щоб все це привести до ладу, щоб створити усі можливі ком’юніті ветеранські та інтегрувати військових у соціум. Роботи в цьому напрямі буде дуже багато. Однак всі займаються війною, а про те, що буде після, — такі, як ми, про це піклуватимуться.

Про мобілізацію

— Що краще: коли людина потрапляє в армію через "бусик" ТЦК — таке я не схвалюю і це мені не до душі, чи коли людина приходить добровольцем?

З добровольцями працювати легше, і потім прийняти їх до азовської "родини" простіше. По суті, із людиною, яка не дуже хотіла йти до армії, можна попрацювати, дати мотивацію і потім він стає важливою частиною підрозділу. Однак для цього має бути спілкування та зворотний зв'язок.

Російсько-українська війна — екзистенційна, тобто або ми відвоюємо право на існування, або варвари з РФ підкорять нас усіх своїй волі. Тому дуже важливо бути готовими до викликів.

Про центр "Резервіст"

Олексій Назаров — один із перших інструкторів навчального центру "Резервіст", який займається військовою підготовкою цивільних.

— Ми знайомимо цивільних із внутрішнім армійським життям, ділимось тим, як все влаштовано в нашому підрозділі, у 3-й штурмовій бригаді. Для мене завжди було важливим, аби не було великої прірви між військовими та цивільними. Тут ми даємо людям шанс трохи поринути в усе це і потім, за бажанням, зробити наступний крок – піти служити.

Найчастіше від того, щоб вступити до війська, людей зупиняє страх перед невідомим. Ми можемо зі свого боку дати базову підготовку і порадити підрозділ, у якому ми впевнені, і який є частиною азовської "родини".

Смерть націй

— Наївно вважати, що європейці думають, ніби війна близько — це взагалі не так. Поки по них ракета не вдарить, там ніхто не повірить, що війна. Людині складно пояснити, доки вона з цим не зіштовхнулась. Так і з європейцями. Звинувачувати їх в цьому теж складно: вони не лицемірні, вони просто не "в’їжджають".

Назаров вважає: як і більшість нинішніх європейських націй, німці як нація припинять своє існування протягом найближчих десятиліть. Тому розраховувати на них не варто. От Україна — так, це бастіон Європи. І ще Польща, можливо, але, за словами Олексія, у них теж склалися умови, в яких не зростають сильні особистості. Якщо ти збираєшся жити у власній країні, то мусиш за неї битися.

— Якби в Україні не було волонтерів, які незалежно від держави допомагають військовим, закривають усі збори, то вже не було б і нас, військових. Якби не волонтери, ми б не змогли так ефективно воювати, та ще й у комфортних для нас умовах, за великим рахунком. Такі умови не в усіх, але здебільшого нам їх створили.

Я не розділяю військових та цивільних — для мене все це єдиний організм. У випадку, якщо цей організм буде розділений, спільної мети нам не досягнути.

Без України Білорусь не буде вільною

— Я вважаю, що Україна — це останній форпост для пострадянських країн, який не поглинутий комунізмом, імперською Росією і не втратив свою національну ідентичність. Нація як живий організм бореться за своє існування. Вона житиме, доки триває боротьба.

Білорусь в якийсь момент втратила потенціал у боротьбі за своє життя як нація і тепер тільки вмирає. Однак люди, які продовжують сюди їхати і брати участь у боротьбі за незалежність України, дають надію, що білоруська нація теж не мертва.

Білоруси поставили хрест на майбутньому

— Білоруси фактично змирилися зі своєю долею і не намагаються зробити нічого, що могло б її змінити.

Коли Білорусь отримала незалежність і свободу від Радянського Союзу, були спроби опозиційних структур дати європейський вектор розвитку, але все закінчилось тим, що білоруси самі обрали проросійський напрям, коли проголосували за Лукашенка і поставили хрест на майбутньому.

Другий фронт з Білорусі

— Територія Білорусі також є фронтом, просто нині він неактивний. Хоч Лукашенко і є васалом Росії, однак якусь свою політику намагається вести, і хоче залишити за собою право не воювати. До якого моменту він зможе цьому опиратися — ніхто не знає.

Поки Росія має можливість мобілізувати певну кількість солдатів, вона завжди може створювати нам небезпеку по всій лінії фронту. Якщо у Росії буде така необхідність — вони атакують з боку Білорусі. Проте це не буде так несподівано, як 2022-го.

Чому переговори з Росією — не варіант

— Це ні для кого не є варіантом, хто хоч трохи знає історію. Росія — варварська країна, у якій не прийняті жодні міжнародні норми. Для неї будь-які угоди будуть перервою для посилення своїх можливостей і подальшого нав’язування власної волі за допомогою сили. Так було в усі часи, і зараз теж нічого не зміниться. Історія циклічна.

Важливо, щоб ми до цього моменту були підготовлені. Якщо матимемо шанси наростити свій військовий потенціал, свої оборонні можливості, то, зрозуміло, ними потрібно скористатися, а не розслаблятись.