"Подивилася на ноги доньки… а їх нема": історія родини, яка вижила після обстрілу вокзалу в Краматорську

Читать на русском
Автор
2265
"Подивилася на ноги доньки… а їх нема": історія родини, яка вижила після обстрілу вокзалу в Краматорську

Родина Степаненків пройшла важкі життєві випробування

Родина Степаненків з селища Нью-Йорк на Донеччині до повномасштабного вторгнення РФ жила звичайним мирним життям: мати Наталія працювала на кондитерській фабриці, близнюки Яна та Ярослав навчалися у місцевій школі. Коли ж почалася "велика" війна і лінія фронту наблизилася до домівки родини, Наталія з дітьми зважилися виїхати.

В очікуванні евакуаційного потягу 8 квітня 2022 року вони опинилися на залізничному вокзалі в Краматорську. В цей день по вокзалу поцілила російська ракета. Життя родини трагічним чином змінилося за якусь мить… Своєю історією Наталія та Яна Степаненки поділилися з "Телеграфом".

Шок і паніка

За словами Наталії Степаненко, напередодні широкомасштабного вторгнення її чоловік попереджав, що росіяни готують підступний напад.

– Чоловік був з 2015 року в ЗСУ. 29 січня 2022 року у нього закінчився контракт і він повернувся додому. І з цього часу у розмовах постійно запевняв, що щось буде, та, чесно кажучи, я не звертала тоді на ці слова особливої уваги. А дарма, – розказує Наталія.

Жінка запевняє, що навіть коли росіяни атакували Україну 24 лютого 2022 року, вона не вірила, що це відбувається насправді.

– Тільки через два дні я взагалі змогла усвідомити, що дійсно почалася війна, – каже Наталія.

З кожним днем обстріли Донеччини ставали все більш гучними та небезпечними. В сусідній Новоселівці від російської атаки загинула мати Наталії. Це стало останньою краплею, і жінка прийняла рішення – потрібно евакуюватися.

Наталія з донькою Яною та сином Ярославом

8 квітня 2022 року о 7-й ранку Наталія з дітьми приїхали на залізничний вокзал Краматорська.

– Я була з Яною, Яріком і бабусею чоловіка моєї старшої доньки. Потім прийшли волонтери і оголосили виходити на перон всім, хто їде поїздом на Хмельницький. Ми вийшли на вулицю, стали біля палатки волонтерів, щоб взяти чай, я трохи відвернулася, дивилася в сторону міста… І все. В очах раптово потемніло, вуха заклало, – пригадує жінка.

Того дня російська армія влучила по вокзалу ракетою з тактичного комплексу "Точка-У". Внаслідок військового злочину РФ загинула 61 людина, ще 121 – отримала поранення.

– Коли я розплющила очі, то взагалі не зрозуміла що трапилося. Почала очами шукати Яну. Бачу Яна лежить, а біля неї вже мертва бабуся. Я дивлюся на ноги Яни – нема кросівок у неї. У мене шок, паніка, я не розуміла, що робити. Хотіла підвестися, щоб взяти Яну якось на руки, підняти. Сама не знаю, що хотіла тоді зробити. Та сама підвестися не змогла, – з важкістю в голосі розповідає Наталія.

Жінка намагалася триматися і не втратити свідомість, та тіло і мозок вже не слухались її.

– Пам’ятаю, як мене забирали медики, як перев’язували ноги. Одна нога у мене вщент була роздроблена, було багато крові. Біля мене сидів поліцейський і постійно повторював: "Не заплющуй очі, не заплющуй очі". Я намагалася не заплющувати, але потім прийшла до тями тільки в Павлограді, – пояснює Наталія.

Не знала, чи жива донька

В лікарні жінка побачила, що на нозі встановлений прилад зовнішньої фіксації.

– Я вже не відчувала ні пальців, нічого. Сказати чесно, у мене була якась надія, що ногу може врятують, але потім згадувала, яка вона була одразу після поранення: майже повністю відірвана і висіла на сухожиллях, і я розуміла, що шансів майже нема, – каже Наталія.

Врешті-решт лікарям довелося ампутувати понівечену кінцівку. А в цей час, в іншій лікарні, медики рятували дочку Яну. 11-річній дівчинці ампутували обидві нижні кінцівки.

– Я тоді взагалі не знала, жива Яна чи ні, довезли її чи ні, не знала, де вона. Уявіть мій стан на той момент, – ділиться емоціями жінка.

Коли ж Яна таки знайшлась, то цілий місяць мати та донька не могли побачитись – спілкуватися доводилось тільки по телефону. Син Ярослав, на щастя, не постраждав, однак йому довелося повернутися в Нью-Йорк під обстріли.

Знову всі разом Степаненки зустрілися у Львові в реабілітаційному центрі. Тоді ж постало питання протезування. Наталія каже, що родина отримала багато пропозицій протезування від волонтерів з країн Європи, але лікар порадив їхати у США.

Відповідальність за здоров’я родини взяв протезист із Сан-Дієго Пітер Гарш.

– Пітер спочатку просив, щоб йому знайшли в Україні двох військових, які потребують протезування. Він був готовий їх забрати до США і безкоштовно протезувати. Потім Пітеру показали сюжет про мене з Яною і він зголосився взяти нас, – розказує Наталія Степаненко.

Жінка зізнається, що хоч і з труднощами, але досить швидко змогла навчитися ходити на протезі.

– Після трьох місяців лежачи або [сидячи] у візочку, рівно і швидко ходити, та ще й тримати рівновагу було складно. Коли я тільки надягнула протез, він здався мені дуже важким, хоча протезист пояснив, що протез важить стільки ж, скільки нога, яку я втратила. Спочатку лікар дозволяв ходити лише тричі на день по 15 хвилин. А потім Пітер поступово додавав час, ми робили вправи і з паличками почали потроху ходити і з кожним днем це вдавалося дедалі краще. Потім я звикла і вже почуваюся нормально: надягнула протез і пішла, – пояснює Наталія.

Марафон на протезах

Ситуація з відновленням доньки виявилася складнішою. Яні також зробили протези.

– І це були дуже радісні емоції. Це було так круто, що я можу знову стояти і зробити перші кроки", – пояснює Яна Степаненко.

Однак потім лікарям у США довелося зробити дівчині ще одну операцію і реабілітація затяглася. Коли ж Яна знову стала на протези, то навчившись ходити, вирішила… навчитися бігати!

По поверненню з Сан-Дієго до Львова, Яні запропонували взяти участь у півмарафоні. Бігові протези дівчинці подарував Пітер, тож школярка погодилась.

– Спочатку я вагалася: а раптом не зможу, та ще й треба бігти по бруківці. Та все ж таки погодилася і не пожалкувала, – каже Яна.

Дівчина зізнається, що до травми взагалі не займалася спортом, однак ставши на протези, захотіла випробувати себе. Захоплення бігом привели Яну на одну з найвизначніших подій у любительському спорті – Бостонський марафон. 13 квітня дівчина здолала п’ять кілометрів і таким чином змогла зібрати на протез українському військовому Олександру Рясному.

Чому школярка прийняла цей виклик?

– Я хотіла показати світові, що війна в Україні не закінчилась, що продовжують страждати і діти, і дорослі. По-друге, хотіла собі довести: попри те, що я пережила важкі моменти у житті, зможу пробігти ці п’ять кілометрів. Я готувалася до марафону два місяці. Тренування були чотири рази на тиждень. Скажу чесно – тренування давалися нелегко, коли бігла боліли ноги, однак я впоралася. Хочу продовжувати бігати і займатися спортом. Ще хочу допомагати діткам: збирати кошти на їхні потреби, – підкреслила Яна.

Яна під час марафону в Бостоні

Зараз родина Степаненків мешкає у Львові. Наталія каже, що вони мали можливість залишитись і в США, однак ностальгія за Батьківщиною виявилася сильнішою.

– Нам винайняли будинок, але мені дуже хотілося додому. Їхні продукти – не те… Все було не те. Коли постав вибір повертатися чи залишатися, я одразу прийняла рішення, що хочу в Україну. Запитала у Яни з Яріком: ми залишаємось чи їдемо додому? Вони відповіли, що хочуть тільки додому, – резюмувала Наталія Степаненко.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.