Смерділо спаленою шкірою: волонтер Михайло Пуришев про блокаду Маріуполя, фільтраційні табори і смерті українських дітей

Михайло Пуришев — перший український волонтер, який прорвався в обложений російськими військами Маріуполь. Попри постійні атаки ворога й відсутність "зелених коридорів" доставляв у місто гуманітарну допомогу й вивозив людей. Його червоний бус Mercedes Sprinter для багатьох став символом порятунку. На ньому він евакуював близько 1000 людей. Здебільшого — це діти.

Після підриву окупантами Каховської ГЕС рятував жителів затопленого Лівобережжя Херсонщини. Побудував пункти незламності в містах, котрі безперервно атакували росіяни — Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Оріхів, — й будує далі.

Про евакуацію людей під авіаударами, фільтрацію, звірства росіян в Маріуполі, зневіру українців в лініях розмежування Михайло Пуришев розповів журналістці "Telegraf UA" Вікторії Кушнір у проєкті "Лінія спротиву".

Попередження про розстріл

Михайло вперше їхав в оточений Маріуполь, щоб забрати з міста колег. Однак почав вивозити й інших цивільних, змушених жити у підвалах, аби сховатися від ворожих атак.

— Під час першої поїздки їхав у невідомість: не дивився новини, не читав соцмережі і не знав, чого чекати. Сподівався, що це тимчасове загострення, — згадує чоловік.

Перша поїздка відбулась 8 березня. На кожному блокпосту попереджали, що його розстріляють. Однак чоловіку вдалося не тільки прорватися в місто, а й провезти інсулін, якого потребували хворі на діабет.

— Обережно проїжджав повз міни, які були прямо під колесами авто, — каже Пуришев і згадує, як під обстрілами записував відео своїм дітям (у нього їх четверо. — Ред.) на випадок, якщо не повернеться з поїздки.

Остання місія планувалася до оточеної ворожими військами "Азовсталі". Однак на шляху до заводу росіяни його затримали й забрали в СІЗО на допит.

Сморід з камер

— Фактично, тоді я доїхав тільки до Нікольського (селище за 15 км на північний захід від Маріуполя. — Ред.). В локації, де мене допитували, бачив, як хлопців туди заводили, а витягали вже непритомних — з тих камер смерділо спаленою шкірою. Я не знаю, чи то були військові, чи то цивільні, — там ніхто ні з ким не розмовляв, — ділиться волонтер.

Поїздки до блокованого міста здійснив на "Спринтері". Щоразу бус отримував бойові рани від ворожих снарядів.

— Найбільше дісталося під час авіаудару, коли на нас скинули бомбу. Лобове скло і двері вирвало, але він дивом завівся. Тоді вдалося багато людей врятувати.

У машину завжди влазила максимальна кількість пасажирів. За словами Михайла, в бусі вони були немов "оселедці в бочці":

— Люди сідали на підлогу, на свої сумки, хтось стояв. Дітей і вагітних намагався розмістити попереду — боявся, якщо буде потреба швидко загальмувати, вони травмуються.

Про Драмтеатр

Волонтер на власні очі бачив розтрощений Драмтеатр. Дізнався про трагедію, проїжджаючи повз будівлю.

За його словами, туди сходилося все місто, зокрема, мами з немовлятами та вагітні. Близько 1000 людей ховались від обстрілів у Драмтеатрі. З багатьма контактував особисто. Місцеві думали, що через дітей тут безпечніше, бо росіяни бити точно не стануть.

Усвідомлення, що ворог скинув туди авіабомбу, стало шоком.

"Чуже" небо

— Вороги прицільно завдали удару саме туди. Там не було військових, навіть поряд ніхто у формі не ходив. Для Росії що страшніша трагедія — то краще випускати фейки у ЗМІ. Вони казали, що ми самі вдарили по Драмтеатру. Їм зручніше згодувати інформацію своїм людям саме так. Люди у Маріуполі розуміли, що небо не наше і ми (українські військові. — Ред.) не могли там вдарити.

За даними ООН, станом на 24 лютого 2024 року, за два роки повномасштабної війни в Україні підтверджено понад 30 тисяч випадків втрат серед цивільного населення. Зокрема, 1500 дітей зазнали поранень чи загинули внаслідок воєнних дій.

Ми ніколи вже не дізнаємося точної цифри по Маріуполю. Михайло згадує, що діти були абсолютно в кожному підвалі:

— Порахуйте скільки зруйновано будинків — стільки і загиблих дітей. Померлих тоді загортали в килими. Коли бачив килими маленького розміру, навіть дивитися туди відмовлявся. Я б не витримав.

Пасажирів, які змогли виїхати з пекла Маріуполя, перевіряли на кожному ворожому блокпості.

Людей роздягали і допитували

Всього від Маріуполя до Запоріжжя (саме туди здійснювалася евакуація маріупольців. — Ред.) волонтер нарахував 15—20 блокпостів. Ситуація погіршувалася, тому їхня кількість постійно зростала. Пости між собою не спілкувалися.

Найгірше ставилися місцеві, котрі перейшли на бік Росії. Зневажали, постійно обкрадали пасажирів.

— Як можна було не бачити, що відбувається? Росіяни знищували наше місто, а вони (маріупольці, котрі стали на бік ДНР. — Ред.) ще й допомагали цьому. Як мій кальянщик, який хотів мене розстріляти, — згадує волонтер.

Окупанти виводили всіх і ставили в ряд. Роздягали. Допитували. Іноді цю процедуру проходили лише чоловіки. Шукали татуювання, які видавали б приналежність до ЗСУ. Звертали увагу на синці на плечах – такі сліди залишаються від спорядження. Окрему увагу окупанти приділяли дівчатам низького росту, бо вважали, що вони можуть бути снайперами.

З певного моменту окупанти почали агресивно реагувати на те, що українські волонтери доставляли місцевим гуманітарну допомогу:

— Я записував навіть відео, що автобусами, колонами їхати й возити гуманітарну неможливо. Їдьте у приватному порядку й не афішуйте це в соцмережах. Якщо у вас там є батьки — їдьте і забирайте їх.

Та хтось таки опублікував відео, що українці привезли гуманітарку в Маріуполь. Після цього багато волонтерів потрапило в полон.

— Під час шостої поїздки, коли ми потрапили на "фільтрацію", мені вже чітко пояснили "Ще раз тебе побачимо — звідси не виїдеш", — згадує волонтер.

Другий інфаркт і крики уві сні

Щоразу бачити зруйновані долі, рідне місто, яке стирають на порох, переносити стрес під час поїздок до Маріуполя — наклало свій відбиток на чоловіка.

— Стало дуже важко засинати. Дружина розповіла, що я кричу уві сні. Я навіть не знав про це. Після сьомої поїздки мені почало снитися, що потрапляю в полон, й сниться досі.

Після окупації Маріуполя чоловік почав з командою будувати пункти незламності в містах Донецької області: Бахмуті, Вугледарі, Авдіївці, аби місцеві мали воду, їду, пральні, душ, телебачення й дитячі кімнати. З усім через активні бойові дії та обстріли населених пунктів були проблеми.

Під час поїздки у Вугледар у Михайла стався другий інфаркт (перший був ще до великої війни. — Ред.).

— Це була ніч, нікуди не виїдеш, бо обстрілюють. Я попросив покликати капелана і покаявся. Попросив це зняти на відео і надіслати мамі, бо я думав, що це кінець, і хотів, щоб вона знала, що я покаявся. Слава Богу, що моя команда і лікар в режимі онлайн змогли надати мені допомогу.

"Ви нам не потрібні"

Через брак достовірної інформації на лінії розмежування українці слухають вороже радіо.

— Ми програємо інформаційну війну. Росія каже: "Про вас забули", "Ви нікому не потрібні" і люди починають в це вірити. Місцеві нас ненавидять. Кажуть "Не приїжджайте". Люди зневірюються, — ділиться чоловік. — Та коли ми приїжджаємо і живемо поряд з ними, будуємо пункти, розповідаємо новини — повертається віра в Україну й те, що їх не покинули. І коли ми їдемо, часто люди, котрі говорили "Доброе утро", починають казати "Добрий ранок".

Людям треба спілкування, дізнаватися інформацію, дивитися телебачення. Воно у нас на пунктах працювало завжди. Щоб вони розуміли, що взагалі відбувається.

На наші пункти приходили глухонімі, щоб поспілкуватися з рідними по відеозв’язку. Вони б цього не зробили в інших умовах. Люди відволікаються від війни. Так ми боремося за їхні серця.

Вода з калюж

В населених пунктах, де точаться бойові дії, місцеві жителі зізнаються, що місяцями не мали змоги помитися. Вони топили сніг і збирали воду з калюж. Щоб розв'язати це питання в Бахмуті, волонтери стали бурити свердловину.

— Ми хотіли зробити душові кабіни і поставити пральні машини. Для цього бурили свердловину. Довелось навчатись цього по YouTube. Гуглиш і дивишся, що треба, яка техніка, яка процедура. Бурили два тижні. Весь цей час нам казали: "Води у Бахмуті нема". У підсумку ми отримали 3,5 тисячі літрів на годину там, де нам казали, що води нема.

Вдячність людей — окриляє

Михайло ділиться, що мотивацію допомагати іншим йому надають емоції людей і їхня щирість.

— Зараз дуже багато волонтерів видихаються, бо не отримують фідбек (зворотній відгук. — Ред.). У нас інакше: ми приїжджаємо, робимо пункти незламності, бачимо радість, світлу енергію. Ми отримуємо вдячність від цивільних, від військових. Була така ситуація: у Бахмуті військовий приходив на пункт зателефонувати доньці. Пізніше вона до мене підійшла і сказала: "Останній раз бачила свого батька, коли він був у вас на пункті в Бахмуті". І я розумію, що це була їхня остання розмова.

Звісно, це тяжко, що наші міста окупували, а пункти зруйнували, каже волонтер.

— Нам кажуть: "Ви будували пункти незламності у Бахмуті, а їх розбили – який сенс?" Але як оцінити можливість для доньки востаннє поспілкуватись із батьком?

Михайло вірить в Україну і вважає, що ворожнеча між українцями — найгірше. Потрібно повернути той настрій і мотивацію, які були на початку вторгнення. Перестати шукати винних, об’єднатись, допомагати армії, як це було на початку — тоді ми точно все витримаємо.

Підтримайте щоденним донатом в 1 грн будівництво пунктів незламності для ЗСУ і цивільних на лініях розмежування тут.