"Я почувалася смертю з косою": львівська волонтерка про повернення загиблих бійців додому

Адвокатка і керівниця ВГО "Об'єднання добровольців" з 2014 року їздила у зону бойових дій, волонтерила й допомагала добровольцям і їхнім родинам. Однак з початком повномасштабного вторгнення жінка звалила на свої тендітні плечі надскладну місію — повернення загиблих захисників додому.

Олена Живко розповіла в інтерв'ю "Телеграфу" про більш як пів року постійної роботи за крок від смерті, планування маршрутів, підготовку тіл до перевезення та переговори з росіянами.

Прокляття і молитви

— Пані Олено, ви займалися перевезенням загиблих військовослужбовців ще у 2014—2015 роках. Як повернулися до цієї діяльності з початком повномасштабного вторгнення?

— Те, що було раніше, я навіть не можу назвати перевезенням, це був супровід. Ми забирали від моргу до моргу тіла, які були вже без одягу. Інколи навіть у труні. Лише з початком повномасштабного вторгнення тіла довелося роздягати, знімати боєприпаси. Це дуже складно. Перевозити від моргу до моргу — це неприємна, але найлегша в цій роботі частина. 2014 року ми евакуйовували тіла в мирні міста.… Коли привозили тіла загиблих, це було важко морально, тому що батьки дуже емоційно зустрічали — кричали, звинувачували, що ми живі приїхали, а їхні рідні загинули.

Я розуміла, що треба буде знову переживати прокльони, що дитину не вберегли, — типова реакція… Але цього разу все було інакше, ми ще не доїжджали до Львова, телефонували батьки, писали повідомлення, дякували, підбадьорювали, що додавало сил. Коли проходило багато часу, батьки писали, що родиною моляться, щоб нас Бог оберігав. І для мене це було дивно, оскільки я звикла, що люди звинувачують, хоча ти не винен…

З початку повномасштабної війни я абсолютно нічого не планувала. Нашу бригаду обстріляли в Херсонській області, тоді було багато загиблих. Зі мною сконтактували військові та спитали, чи є мої люди на місці. Наші місцеві активісти з ВГО "Об'єднання добровольців" допомогли дізнатися прізвища та розташування загиблих. Активісти домовилися про вивезення тіл, але треба було приїхати особисто. Я повідомила командиру бригади, з яким товаришую вже багато років, він погодився. Ми знайшли рефрижератор, частина виписала мені доручення на отримання тіл. Їздила я разом з професійним військовослужбовцем Ярославом.

— Не страшно було їхати вперше?

— Вперше — не страшно, я не розуміла масштабів цієї війни. А вдруге — умовити себе було складно, бо розуміла, що ти їдеш в пекло, яке обстрілюють, де на кожному кроці небезпека… Мозок завжди каже: "Сиди вдома, це небезпечно, навіщо тобі туди їхати?" Але я їхала. Людський організм — ідеальний, досконалий, і в критичних ситуаціях не зрозуміло, звідки береться неймовірна сила…

Тоді ми взяли з собою лише дві канапки, дорога до Херсонщини зайняла у нас дві доби, ще поки позбирали тіла. Тобто три доби фактично ми були без харчування, і якщо я від стресу не хотіла їсти, то військовослужбовець був агресивний, я зрозуміла, що чоловіки без їжі не можуть просто існувати. Нам доводилося ночувати в -16 на вулиці, або в автомобілі, в якому перевозили тіла. Це було складно… Потім ми вже призвичаїлися, наступні рази брали харчі, теплий чай. Були готові до цього…

— Як ви планували свої виїзди, будували маршрут, дізнавалися, куди треба їхати?

— Командування 80-ї окремої десантно-штурмової бригади дуже правильно будувало роботу. Бригада легендарно звільняла не одну область завдяки правильному плануванню. Велика шана і повага командиру Ігору Скиб'юку, він переймався цим під час важкої війни на найважчих напрямках, планував усе до дрібниць. Військова дисципліна відігравала велику роль. Ми спільно планували виїзди. Дорога дуже часто змінювалася, тому орієнтувалися по ситуації. Наприклад, прямували в одне місто, але не доїжджали, бо воно вже було не під контролем українських військ.

Часто ми заїжджали у місто, а там йшли сильні бої. Зараз дорога відносно стабільна, ми знаємо, що в цьому місці йдуть бої, ця дорога — спокійна чи прострілюється. На той момент картина змінювалася буквально щохвилини. Машина була часто переповнена, не завжди вистачало місця. Треба було правильно розкладати тіла, щоб вони поміщалися, це було складно морально.

Херсонська область, звідки ми забирали тіла, щільно обстрілювалася. Так само і Миколаїв, у березні по ньому стріляли без перестанку. І це не просто забрати тіла, їх треба було довезти до моргу. Тіла здавалися ще живими, свіжими, ще кров текла. А ти наче якийсь крук… З кишень кожного загиблого ми викладали особисті речі, військові квитки, листи від рідних, малюночки від діточок, телефони, які безупинно телефонують, з написами на екранах "Кохана", "Доця"… Складали все в пакети і підписували.

Особисті речі ми ретельно відбирали, тому що хотіли рідним привезти кожну краплиночку в пам'ять. Ми розуміли, наскільки це для них важливо. Під час обстрілів оформлювали документи (це важлива складова, оскільки при неправильному оформленні сім’ї не зможуть отримати статус)… Будівля моргу просто труситься, були навіть прильоти… Здається, що уламки — це щось дрібне, але тіла понівечені, як сито. Один набій 5,45 розриває тіло настільки сильно, що навіть не віриться, що така маленька куля може мати такі руйнівні наслідки…

Домовленості з росіянами

— Вам доводилося діяти і на окупованих територіях, і в сірій зоні. Скажіть, як вдавалося домовлятися з росіянами?

— Розмовляти з росіянами — це, напевно, було найважче за все. Морально дуже складно. Усіх деталей я вам не можу розповісти, оскільки війна триває і дотепер місцеві люди допомагають на окупованих територіях нашим пораненим у тому числі. Однак хочу сказати, що місцеві підходили до керівника окупованої території, казали, що я хочу забрати тіла наших військових. Цей окупант був готовий віддати тіло тільки однієї людин, казав забирати знайомого.

Оскільки я розумію російську мову, але абсолютно не володію нею, окупант мене не розумів, було важко комунікувати. До розмов підключалися працівники СБУ. Все-таки ми його переконали, і окупант дозволив місцевим позбирати тіла і вивезти мені назустріч. Але однією з умов було, щоб я особисто туди прибула. Я розуміла, що це дорога в один кінець, ризикувати не стала…

Командування поставило правильно роботу в нашій бригаді, і, якщо ми не могли забрати тіла наших військовослужбовців, ми знали, де вони знаходяться по всій Херсонській області, по Ворзелю. У нас була відповідальна людина, яка цим займалася. У мене також був зошит з цією інформацією. Нам повідомляли, де знаходяться тіла наших хлопців, які не змогли забрати. І коли звільняли території, ми знали, де і хто похований, де лежать загиблі.

Зараз ще є тіла на Херсонщині, місцеперебування яких були відомі до затоплення… І я дуже очікувала, що коли ми звільнимо Херсонську область, то заберемо хлопців додому і поховаємо… Тепер, коли спливли старі цвинтарі, нема впевненості, чи знайдемо тіла військовослужбовців. У мене дуже пече серце, бо не знаю, чи вимило ті тіла, в якому вони стані… Так, ми нічого не можемо зробити зі смертю, але принаймні могли передати тіла рідним. Бо для них дуже важливо поховати своїх близьких і провести в останню путь…

— Як ви все це витримували?

— Зараз, обернувшись назад, я часто ставлю собі запитання: "Як це все можна прожити?" Але розумію, що зараз хлопці на фронті і далі проживають кожен день такого пекла. Так побудований людський організм, що саме в цей момент про це абсолютно не думаєш, нема страху, відчаю, нічого. Бо людина знаходиться на якомусь рівні адреналіну. Коли ти на фронті, цьому не надаєш значення. Але повертатися неймовірно складно, тому що організм розуміє все, що відбулося. Коли у цивільному житті лякає вибух ракети, на фронті люди живуть під обстрілами артилерії, у важких боях, і організм тримається…

До війни ніколи не звикнеш, але ми часто їздили на лінію фронту з 2014 року, і якесь уявлення було. Було дуже складно, важко працювати з тілами загиблих, особливо, я ніколи не привозила загиблих жінок, тут довелося привозити молодих дівчат. Ми бачили загиблих дітей у моргах. І це було неймовірно складно.

На початку бракувало пакетів, нош. Нас було тільки двоє, було складно і фізично… Взимку тіла ще тримали форму, з них текла кров, але не так сильно. В спеку тіла швидко розкладалися, з них текло дуже багато вологи. При перенесенні, коли загиблого треба роздягнути, ти весь у крові. Постійно перебуваєш в такому запаху, і воно дуже деморалізує… Щоразу втрачаєш віру, дуже важко себе чимось мотивувати.

Наприклад, кожна людина, надягаючи бронежилет, вірить, що він її захистить. Але коли з тринадцятого загиблого знімаєш бронежилет і розумієш, що не допоміг, то ступінь захисту з мозку знімається.

Я постійно молюся і вірю в Бога дуже сильно, але коли кожне загибле тіло має при собі вервичку чи образок, то ти запитуєш в Бога, де він. Вони ж теж на нього надіялися… Тобто постійно навіює страх, збоку йдуть обстріли, а ти нічого, окрім смерті не бачиш. Дуже важко самому себе брати в руки, коли біля тебе лише одна смерть, дуже важко вірити в життя і його продовження…

Деморалізує і кількість загиблих… Ми приїжджаємо, наприклад, всі сміються, і коли я проходжу — така тиша, бо всі розуміють, що є загиблі, раз я приїхала. І це теж було важко. Всі жартують, сміються, а я почувалася нібито смертю з косою. Прийшла, ніби це якась моя вина. Всі одразу замовкали. Дорогою також на кожному блокпосту військові прикладали руку до серця, молилися, хрестилися, прощалися… Але ми розуміли, що веземо додому не просто тіла, а цілий Всесвіт. Настільки важливо попрощатися, настільки важливо для рідних, щоб була могила, на яку вони зможуть приходити. Це не передати жодними словами.

У нашій області перші півтора-два місяці, крім мене, ніхто більше не привозив тіла, лише в інших…Часто нам говорили, що ми дуже ризикуємо… Поруч йдуть обстріли, перезавантажені морги, паталогоанатоми просто плачуть від кількості людей. Морг виглядає не так, як ми уявляли його собі раніше, це маса тіл, це кінцівки, які ти не знаєш, кому вони належать, це пекло на землі. Пекло, в яке твій мозок просто відмовляється вірити… Ми не припиняли роботи ніколи… Працівники моргів ночували на роботі, навіть не могли піти додому помитися.

Одного разу тіло треба було нахилити на себе, у загиблого були пробиті легені, і з рота кров бризнула на мене. Це не було відчуття відрази, але морально… Кров — холодна, неприємна і з мертвого тіла. Робили все швидко, бо ситуація була нестабільна.

Тоді здавалося, що життя не існує, але коли повертаєшся в мирні міста, бачиш як гуляють діти, люди, розумієш, що життя триває.

Непідвладні смерті

— Скажіть, що окупанти робили з тілами своїх військових?

— Ми бачили на початках, що росіяни не забирали своїх загиблих. І не робили цього до того моменту, поки наші ЗМІ не почали говорити, що кількість їхніх загиблих дуже велика. Після цього загиблих росіян забирали або ліквідовували. До прикладу, в Чернігові вони спалювали тіла своїх. У Вознесенську тіл було так багато, що їх почали збирати місцеві, це була страшна антисанітарія. Після ЗСУ зібрали загиблих к*цапів у вагон, і люди, які комунікували, просили забрати їх…

Я вже тоді була впевнена, що ми переможемо, тому що я бачила цифру наших загиблих, і я бачила як багато загиблих росіян… У них були втрати просто шалені.

— Кількість загиблих — військова таємниця. Скажіть, а чи можна назвати хоча б приблизну цифру людей, яких ви забрали?

— Їх було багато, але цифри, на жаль, я назвати не можу… Навіть одна загибла людина з нашого війська — це дуже багато. Кожне життя є неоціненим. Кожен, хто на фронті, рятує цілу державу…

Життя — це неймовірно великий дар, який ми маємо цінувати. Коли ми перевозили тіла загиблих, дуже важко було бачити тіла молодих хлопців, юних дівчат, які ще не мали сім’ї, не мали дітей і які більше ніколи не матимуть цього. Попереду ціле життя, яке їм не вдасться прожити.. Банальне життя, яке нам, цивільним, деколи здається нудним, а хтось його не отримає… Тіла молодиків навіть не розкладаються, вони такі наче непідвладні смерті, навіть сама смерть, напевно, не хоче їх брати до себе…

— Зустрічалися вам заміновані тіла українських військових, жертви катувань, тортур?

— З нашої бригади не було. Але ми дуже багато часу проводили в моргах і бачили зґвалтовані, розірвані тіла дітей… Я навіть не розумію, як людина може таке зробити з іншою людиною, з дитиною… Я до Львова одного разу привезла тіло з гранатою, але це випадковість. Був дуже важкий бій, багато загиблих. Тіло було настільки понівечене, розірване, з ніг стирчали шматки м'яса, ми навіть не зрізали штани, бо воно б втратило форму. Намагалися поверхнево оглянути, так і стався випадок, але то була граната загиблого, тіло не було заміноване.

— Скільки часу тривала ваша місія?

— Сім-вісім місяців… Потім вирівнялася лінія фронту, масово почали працювати місії "На щиті", підключилися військкомати й інші структури. Необхідність у нас вже була відсутня, тому я повернулася додому, а військовослужбовець Ярослав поїхав у зону активних бойових дій. І на цьому наша місія скінчилася… Тішуся, що в певний момент я була корисна своїй країні, змогла допомогти такою складною місією.

— У чому наразі полягає ваша робота?

— Я і надалі опікуюся військовослужбовцями, надаю безоплатно юридичні консультації як адвокат, передаю гуманітарну допомогу і дуже багато працюю над усіма можливими способами реабілітації військових. Уявіть, як складно людям, які провели на фронті півтора року. Працюю над програмами, які хочу впроваджувати, щоб повертати людей до цивільного життя. Кожна війна показує, що суспільство неймовірно вдячне, але як тільки буде перемога, військовослужбовці звідти повертатимуться і їм буде дуже складно. Там вони проходять пекло, стають іншими, їм важко. Суспільство їх не буде вже так розуміти…

І тому наша організація "Об'єднання добровольців" впроваджуватиме в малих громадах роботу психологів, буде спілкуватися з людьми. З 2014 року ми вже зробили певну таку роботу, коли військові поверталися з війни, вони не знаходили себе. І найкраще почуваються в оточенні таких самих. Тому й виникла наша величезна ветеранська організація, практично всеукраїнська. Ми об'єднували людей. Я сама пройшла шлях повернення до цивільного життя, знаю як це. У тебе найважча боротьба — боротьба з собою, своїми страхами. Перед тобою суперник з такими ж самими силами — ти сам. І ти маєш перемогти себе.

Думаю, зараз треба дуже багато працювати над цим, бо коли закінчиться війна, коли буде перемога, ми не встигнемо. Дуже багато людей повернеться з війни, й суспільство та держава не впораються з цим… Держава зараз робить багато кроків, ветеранські організації, релігійні установи теж багато в цьому напрямі працюють. Важко буде тим, хто повернувся, важко буде тим, хто втратив близьких і вони з цим болем будуть жити постійно.

Я завжди казала, що коли закінчиться війна, буду відвідувати усіх, кого ми привезли. Буду приходити на могили. Досі не можу навіть прийти у Львові на Личаківське кладовище, просто не можу, мені бракує духу. Мені страшно, бо туди приходять люди, які пам'ятають їх живими, а я пам'ятаю їх мертвими… Мені страшно знову прийти та згадати все… Я пам'ятаю кожного героя, всі обставини, такі події закарбовуються дуже сильно в пам'яті. Зараз не знаходжу в собі сили, хоча впевнена, прийде час, я себе переламаю і провідаю наших загиблих героїв і тут, і в інших областях.