Росіяни хотіли вибити з мене, де Степан Бандера: "неправильний піп" Василь Вирозуб про полон

Читать на русском
Автор
990
Капелан Василь Вирозуб отримав "Нагороду Пам’яті народів" Новина оновлена 29 червня 2024, 17:54
Капелан Василь Вирозуб отримав "Нагороду Пам’яті народів". Фото з відкритих джерел

У військового капелана у полоні не було імені-прізвища, а лише номер 27

Військовий капелан Василь Вирозуб, який потрапив у полон у складі гуманітарної місії біля острова Зміїний, провів у російських катівнях 68 діб, зазнавши важких моральних і тілесних тортур. Напередодні другої річниці звільнення Зміїного панотець поділився з "Телеграфом" своїми спогадами про пережите й роздумами про те, що являє собою російське суспільство.

Чорноморський острів Зміїний був окупований армією РФ у перший же день повномасштабної війни. Після того, як наші прикордонники відмовилися скласти зброю, відправивши "русскій воєнний корабль" за відомою адресою, росіяни завдали ракетно-артилерійського удару по гарнізону острова. У результаті майже всі будівлі було пошкоджено, а Зміїний перейшов у руки окупантів. На той момент там перебували 13 українських військовослужбовців Ізмаїльського прикордонного загону, котрі, як, вважалося, загинули або були поранені.

Наступного дня на острів за 37 кілометрів від берегової лінії був відправлений український пошуково-рятувальний корабель "Сапфір", щоб евакуювати поранених і тіла убитих. До членів екіпажу на прохання одного з капітанів Військово-морських сил долучився настоятель одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ, капелан ЗСУ Василь Вирозуб. Разом з ним у небезпечне плавання вирушили капелани Олександр Чоков та Леонід Болгаров, а також дитячий лікар Іван Тарасенко.

Проте на підході до острова їх перехопили військові з уже "покійного" флагмана російського флоту крейсера "Москва". Всі учасники гуманітарної місії, включно з 19 членами екіпажу, були захоплені в полон. Отець Василь провів у неволі довше від усіх — 68 діб, під час яких піддавався жорстоким тортурам.

Але вистояв. Не зламався. Не втратив гідності.

Вбитого складали по шматочках

Панотче, скажіть, чи погодилися б ви сьогодні, знаючи, що вас чекає, на подібну операцію?

— Коли зателефонував капітан ВМС і спитав: зможу я піти сам на це завдання чи відправлю когось зі своїх підлеглих, я відповів, що піду сам. Я йшов рятувати людей. Це моя місія.

Якби знав, що в тому не було сенсу, бо острів захоплений і всі наші прикордонники живі (лише двоє поранених), то, звісно, я б заявив, що це ідея не найкраща. Але якби зараз сказали, що потрібно евакуювати звідкись людей, то, певно, не задумуючись, пішов би. Хтось має виконувати цю роботу. Священник — це не тільки хрестини й весілля. Священник — це коли й біда, і горе. Це миротворець, визволитель.

Вирозуб перед відправкою на Зміїний
Василь Вирозуб перед відправкою на Зміїний

Чому саме священники опинилися на борту "Сапфіра"?

— Ми всі служили на передовій, знаємо, що таке смерть, що таке евакуація поранених. Я з 2015 року служив капеланом у 72-й бригаді й принаймні вмію грамотно накласти джгут, не боюся брати в руки тіло воїна. Бо й на лінію бойового зіткнення потрапляв, і під обстріли. Хоча капелану не дозволяється перебувати на "нулі", однак він завжди має бути поряд, щоб підтримати бійців. Скажу, і вбитого доводилося з БТРа витягувати, по шматочках складати. Бо молоді солдати боялися доторкнутися. А потім цього пошматованого воїна треба було ще мамі віддавати… Це страшні речі. Війна — дуже велика біда.

Виходить, свою місію ви не виконали і самі при цьому потрапили в полон?

— Ми на вимогу росіян кинули якір поблизу острова. За кілька годин з’явилась оглядова група, і нас поставили на коліна. "Хто ви такі? Чого прийшли? Ви що, безсмертні чи ідіоти?" — навели на нас зброю.

А я подумав і кажу: "Так, безсмертні". Тоді це видавалося нам якось грою у "наших" і "чужих". Не вкладалося в голові, що таке може бути у XXI столітті. Хоча на серйозність ситуації вказували крейсер "Москва" і теж уже давно затоплений ЗСУ патрульний корвет "Василий Быков", що стояли неподалік.

Від росіян ми дізналися, що вони взяли наших прикордонників у полон. Відтак "Сапфір", на борту якого не було ніякої зброї, мав би повернутися назад, в Одесу, разом з усіма, хто перебував на його борту. Натомість нас пересадили на російське судно, яке взяло курс на Севастополь.

Згідно з міжнародними угодами, цивільне судно ніхто не мав права затримувати. Але ж для росіян, як ми добре знаємо, ніякі закони не писані.

Та все ж ми свою місію виконали на 5+. Адже, пройшовши полон і випробування, які з ним були пов’язані, повернули людей живими з острова Зміїний.

"Номерні" полонені без імен

Всі витримали знущання, зрадників серед захоплених не виявилося?

— Були, на жаль, діти (так священник називає військових. Авт.), які не могли витримати катувань. Деякі з них залишилися на "тому" боці, долі деяких я не знаю. Військовослужбовиця з розвідки, яка пройшла з нами полон, розказувала, що один чоловік з їхньої частини перейшов на службу до ворога, його призначили конвоїром наших хлопців.

Що найстрашніше у полоні? Чи можна до нього звикнути?

— Ні, не можна! Це жах. І найстрашніша каторга — очікування. Ти не знаєш, коли по тебе зайдуть, знову поведуть на допити чи на катування, знову кинуть у "резинку", битимуть струмом чи підриватимуть нігті цвяхами… Це щохвилинний страх. І постійний голод. У нас на Заході Україні, де я виріс, свиней годують набагато краще, аніж нас годували. А ще постійний холод, від якого не можеш спати.

Де вас тримали?

— Одинадцять днів ми провели на гауптвахті Чорноморського ВМФ Росії у Севастополі, і це був найлегший період полону. Так, на нас чинили моральний тиск. Нам говорили, наприклад, що Київ захоплений, що України вже нема. Там проводили допити по кілька разів на день у доволі гуманній формі. Основними запитаннями до мене було: "В каком отделе СБУ ты служишь, на какую разведку работаешь?"

Ще під час допитів часто запитували про бандерівців, від яких вони начебто прийшли нас "освобождать". Питали, чи володію я інформацією, де перебуває Бандера?

З Криму нас — людей 200 полонених (військовослужбовців зі Зміїного утримували окремо, а перед відправкою нас об’єднали) — літаком доставили в Шебекіне Бєлгородської області, далі доправили у Старий Оскіл цієї ж області. Спочатку нас пропустили через фільтраційний наметовий табір. Оце вже було жахіття. Ми всі були доволі легко одягнуті, а тут мороз -22°С. Один військовий, наприклад, мав на одній нозі "берць", а на другій — гумовий ка́пець. Хтось був у одній футболочці, хтось у благеньких штанях… Нас усіх поставили на коліна, змусили завести руки за голову й не дозволяли піднятися, доки не провели огляду. Це тривало кільканадцять годин. Хто намагався змінити положення тіла, того били прикладом автомата по голові. Дехто втрачав свідомість.

Відтоді у нас не було ні імен, ні прізвищ, лише присвоєні номери. Мій номер був 27…

Погодували нас аж на третю добу.

У нашому наметі стояли 22 розкладних ліжка з совдепівськими матрацами і подушками. Нам видали по ковдрі й кинули купу вживаного одягу, який привезло цивільне населення: безрозмірні светри, куртки… На кому було менше одягу, ми того більше вдягали.

Потім нас перевезли у СІЗО №2. Ось де було справжнє пекло! Тут застосовували електрошокери, під’єднували струм до статевих органів, виривали нігті, ставили на розтяжку… Били так, що аж кров ішла з носа, аж зуби ламали.

Хотіли якісь цінні відомості отримати?

— Всі свідчення ми дали в Криму. Потім нас били кийками тільки тому, щоб усіляко принизити, щоб показати свою зверхність. Щоб я упав, наприклад. Щоб мене під час пробіжки на прогулянці (зранку нас виводили подихати свіжим повітрям) нацькований собака вкусив за ногу. Били, щоб показати, що ти — ніхто. Били для власного задоволення. Доки я був у підряснику й з хрестом поверх нього, ще ніби остерігались, а коли вже постригли й і переодягнули у чорну тюремну форму, то били і вже не питали, чи я батюшка.

Карцер без води і їжа без ложки

Панотче, ви згадали про "резинку". Що це таке?

— О, це цікаве підвальне приміщення розміром 3,5 на 2,5 метра, все оббите гумою, в якому нема ні вентиляції, ні туалету, ні крана з водою. Називається карцер. Тебе роздягають догола й кидають туди на три-чотири доби. Без води, їжі, в холод. Особисто я провів там три з половиною доби.

Холодно було так, що я стояв на одному місці, щоб нагріти його. За кілька годин підошви починають боліти так, наче їх побили палицями. П’ятки аж печуть. Тоді стаєш на коліна і вже так грієшся. Коліна також починають пекти, і ти підіймаєшся. І на сідницях не дуже посидиш, бо чим більше твого тіла торкається підлоги, тим більше мерзнеш і тебе починає трясти від холоду. Тільки починаєш засинати — падаєш на холодну долівку і просинаєшся. З’являються галюцинації.

У карцері дають лише 200−300 грамів чаю на добу і трохи їжі, але не дають ложки. Можеш їсти руками. Але ти сидиш у цих нечистотах, і твої руки смердять ними. Випари сечі просто виїдали легені. Вже на другу добу я кашляв гноєм.

Ці три з половиною доби були найважчими. Я думав, не витримаю. Попросив уже Господа прийняти мене…

За які провини туди кидали українських полонених?

— За те, що ми українці. А за що росіяни кидають туди своїх, я не знаю. Єдине втішало мене, що я рано чи пізно, живим чи мертвим, звідти вийду, а охоронці СІЗО й військові там і залишаться. І їхні діти, і внуки, і весь народ. Росія давно стала зоною.

Капелан Вирозуб з солдатами
Василь Вирозуб служив капеланом з 2015 року

Як ви гадаєте, чи повірили окупанти тому, що ви священник без погонів під рясою?

— Я напевно знаю, що ні. Коли вони зрозуміли, що під час катувань я відповідаю одне й те ж, мене перевірили на поліграфі. Там теж були однотипні запитання — про роботу на розвідку й СБУ, на кожне можеш дати відповідь або "так", або "ні". Після цього їхній контррозвідник, підполковник, здається, прийшов до мене і каже: "Я вот не понимаю, в чем смысл твоей должности". У них церква — це друга рука ефесбешної структури, у них це так працює, і невтямки було, що може бути по-іншому. У їхньому розумінні я був "неправильний піп".

Молитва за Україну

Це правда, що у вашому айфоні зберігалося фото з ексголовою "Правого сектору" Дмитром Ярошем і що саме воно було причиною такого жорстокого поводження з вами?

— Певно, що так. Двох капеланів протестантської церкви і лікаря, з якими ми разом потрапили в полон і з якими ділили одну камеру, обміняли раніше, а мене затримали ще на цілий місяць. А ж я був духівником "Правого сектору", весь він у мене в храмі молився…

Вирозуб з Ярошем
Отець Василь був духівником "Правого сектору". На фото - з Дмитром Ярошем

На моїй сторінці у Facebook були фото з багатьма відомими людьми в Україні – і з на той час міністром оборони Резніковим, і з командувачем Військово-морськими силами ЗС України Неїжпапою, з іншими високопосадовцями армійських структур. Були світлини, де я на передовій, де на параді, на піднятті українського прапора…

Вони сподівалися почути від мене, що я співпрацюю з нашою "конторою" (тобто з СБУ). Щоб я зізнався, кілька осіб могли бити кулаками в потилицю по черзі протягом двадцяти хвилин. Змушували казати на камеру, що я боюсь "Правого сектору", через це не хочу повертатися в Україну…

Які молитви Ви читали в найтяжчі моменти?

— Разом з протестантськими колегами ми щоранку збирали військовополонених на молитву. Молилися за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ, за перемогу українського війська над всяким ворогом і супротивником, за повернення всіх полонених. І ставили перед воїнами завдання: повернутися додому живими, здоровими і неушкодженими.

Окрім молитви, що допомагало не зломитися? Фізична форма?

— Я можу, звісно, підняти мішок цукру, але стометрівки не бігав і фізкультурами дуже не займався. Але я бачив відвагу і сміливість в очах багатьох військових, і заряджався нею від них. Я не міг бути гіршим за них. Це була взаємопідтримка. Та й перед росіянами не хотілось виглядати слабким. Причому, що більше нас били й катували, то чіткіше ми усвідомлювали: у наших бійців на фронті справи йдуть краще, аніж у ворога.

Особливо відчувалася молитва моєї парафії. Коли наставала 9-та вечора, то було відчуття, що за мене молиться пів України.

Прощення для убивць

І нарешті настав той день, коли ви отримали команду вийти з камери…

— То було 5 травня. Мене переодягнули — віддали підрясник і навіть хрест. Чому я найбільше здивувався. Заліпили скотчем очі, на руки наділи кайданки і повезли на аеродром. Я це зрозумів, коли почали вантажити в літак — почув українську мову. Думав, нас відправляють у Маріуполь, де окупанти збирались 9 травня проводити парад, бо раніше чув про це.

На щастя, літак приземлився у Сімферополі. А далі нас — 50 чи 70 осіб, точно не знаю — посадили у два тентовані "Урали" й кудись повезли. Брезент на вантажівці, в якій я перебував, був розрізаний, і один солдат побачив через дірку місцевість, яку він знав.

"Хлопці, ми їдемо в бік України!" — радісно сказав. І лише тоді ми зрозуміли, що нас везуть на обмін.

Якими були ваші емоції, коли ви ступили на рідну землю?

— Обмін проходив біля якогось великого села на Херсонщині. Мені запам’ятався повністю розбомблений міст, тому місцеві накидали каміння у річку, щоб її можна було перейти. Я разом ще з трьома солдатами йшов по тому камінню і ніс на ношах бійця з ампутованою ногою. Перенесли, стали віддавати медикам, і хтось із них сказав: "Слава Україні!" У мене перехопило подих, а на очі накотилися сльози. Я міг сказати лише: "Дійсно, слава". Згадуючи цей момент, я завжди плачу…

Вам досі важко згадувати пережите?

— Стараюсь не згадувати. Але стараюсь і не мовчати. Бо світ має чути, з ким зараз воює український народ. Наші вороги — це не люди! Це звірі, які прийшли нас убивати. Вони знову прийшли нас убивати! Ми це проходили і за Катерини, і за Петра, і за Сталіна, за Берії… Вони нас нищили голодоморами, гноїли на Соловках… Вони вирізували нас шаблями, кулями нас убивали! І вони знову це прийшли робити!

Убивці заслуговуватимуть колись на прощення? Мені хочеться почути відповідь на це запитання від вас саме як від священника.

— Як можна пробачити цю орду, яка прийшла знищити наш народ? Коли хтось каже, що треба проявляти до ворогів любов чи християнські чесноти, я кажу: не можна любити сатану, не можна любити звіра! Звір має сидіти в клітці! Як простити цим нелюдям те, що вони відрізують нашим воїнам геніталії та голови? Що ґвалтують до смерті дітей на очах батьків? Як пробачити сльози батька й матері, які втрачають сина? Як пояснити дитині, чому її татка вбили чужоземці?

Українці більш аніж 300 років прищеплювали росіянам цивілізацію, волю, любов до землі, до православ’я і старалися асимілювати… Оце промивання мозку, що ми "єдиний народ", спрацювало дуже серйозно. На жаль, ми не читали серйозних творів наших класиків, які нас попереджали, хто такі росіяни. Козаки — ті були розумні й завжди тримали порох напоготові, бо знали, що москаль живе під боком.

Звіра можна надресувати, навіть навчити казати "Добрий день", "Слава Ісусу Христу", але це не передається генетично!

Ви свідчили про безчинства росіян на декількох поважних міжнародних заходах. Які основні посили доносите на них?

— На саміті в Парижі до мене підійшли представники Червоного Хреста й почали розпитувати про катування. Я прямо сказав, що вони представляють міфічну організацію: вона начебто є, але її представників ніхто з українських полонених не бачив. Зате в Україні люди з Червоного Хреста приходять у камери до російських полонених з лінійками й вимірюють… відстань від стіни до ліжка. А на кухню заходять зі спеціальними приладами, щоб перевірити, чи достатньо калорій у "першому" і в "другому".

Ви ж подивіться, які наші діти виходять з російських в’язниць — одні кістки та шкіра. Я, наприклад, за 68 діб втратив більш як 15 кілограмів ваги. Що-що, а катувати Росія навчилась!

І коли я чую, що полоненим оркам в Україні дають можливість спілкуватися з рідними телефоном та ще й передачі отримувати, для мене це розрив шаблонів! Я просто в шоці.

Тим часом у російських казематах досі перебувають як військові, так і цивільні, ще з 2014—2015 років. Це люди з Криму, Донецька, Луганська, Маріуполя… Про це розповідають ті, хто повертається з полону.

17 листопада 2023 року, у День боротьби за свободу та демократію, у Національному театрі Праги ви разом з представниками Чехії та Словаччини отримали важливу громадянську відзнаку — "Нагороду Пам’яті народів", якою щорічно відзначають людей за внесок у боротьбу з тоталітаризмом. Що вона для вас означає?

— Це заохочувальний приз для того, щоб більше працювати (усміхається).

У мене була можливість тоді поспілкуватися з президентом Чехії Петром Павелом. Я просив у нього "Хаймарси" для України, але він сказав, що це не наш рівень. Кажу: "Я — капелан, ти — колишній військовий генерал. Як це не наш рівень?" А невдовзі з’явилось повідомлення, що завдяки Петру Павелу Україна отримала перші 800 тисяч 152-міліметрових артснарядів, які він знайшов по всьому світу. Бо такі люди, як він, розуміють, що Україна стоїть на захисті цивілізованого світу, що вона стала полем бою між тоталітарним режимом і свободою.

Василь Вирозуб та президент Чехії Петр Павел
Капелан Василь Вирозуб поспілкувався з президентом Чехії Петром Павелом

Але насамперед, ми самі маємо усвідомити, що відстоюємо своє право просто жити, просто бути. Бо якщо москаль зайде сюди, українців просто винищать. Спочатку фізично, а потім потихеньку згноять по тюрмах. Вони не дадуть нам шансу бути українцями.

Тож хай увесь світ знає: якщо Україні дозволять програти, України більше не буде.

Але ми не пограємо! Бо з нами Бог. Бог не дасть український народ на поталу. Тож молімося, віримо в Бога, віримо в ЗСУ. І стоїмо!

Матеріал підготовлено у рамках проєкту "Where Are Our People?", що реалізується громадською організацією PR Army. Він має на меті розкрити сплановану Росією політику насильницької депортації українців, висвітлити тему в дискурсі та закликати до необхідності постійного тиску на Росію та світові правозахисні організації до повернення депортованих.

Фото з відкритих джерел