Вважаю себе щасливчиком: захисник Маріуполя про голод на "Азовсталі", полон і боротьбу з раком

Олександр Фесенко ("Пчела") — оборонець Маріуполя, професійний кулеметник, сержант, інструктор спецпідрозділу К12, навчає молодих бійців вогневій тактиці, служить з 2020 року. Під час боїв отримав тяжке поранення ноги, пройшов "Азовсталь", потрапив у полон, повернувся додому. Під час лікування у бійця виявили рак. Попри такі повороти долі — продовжує нести службу і має непохитну силу духу.

Про бої у повному оточені, поранення, голод, полон, онкозахворювання та людську стійкість Олександр розповів Telegraf UA у проекті "Лінія спротиву" .

Росіяни не розуміли, де ми, і випалювали все

— Під час боїв за Маріуполь ми відкотились з центру міста у приватний сектор. Згодом і там почалися бої. Наш будинок протримався рівно добу. Почали обладнувати позиції у новому — і туди влучила граната. За лічені хвилини будинок палав.

Ми тільки встигли витягти своє майно, перемістилися до сусідньої позиції, де пацани нормально окопалися. Я там десь пів дня попрацював з кулемета, після чого почав стріляти ворожий снайпер.

Будинок нічого не захищало. Якщо автоматні кулі він ще витримував, то від кулеметних або снайперських ти просто складаєшся у цій коробці. Росіяни не завжди розуміли, у якому будинку ми сидимо, тому гатили і палили всі підряд хати і сектори. У них був на це ресурс.

Нога крутилася на 180 градусів

— Я з хлопцями допоміг евакуюватися пораненому побратиму. Стою спиною до стіни і тут мене по нозі, як батогом стьобнуло — куля пролетіла крізь стіну або барикаду. Я верещав, як свиня, коли мене поранило — було нереально боляче. Снайпер продовжував працювати, до нього приєднались АГС і 120-й міномет. На адреналіні від поранення, щоб сховатися від обстрілу, пірнув сходами вниз — снайперська куля пролетіла за кілька сантиметрів від моєї голови.

Будинок під ворожим вогнем. Я лежу з простреленою ногою, мене намагаються "латати". Холодно, я голий — штани і труси зрізали, на мені була лише куртка і шапка. Забігає боєць і каже: "Ми горимо, з підвалу дим йде".

Не вірив, що мене зможуть звідти винести, бо під таким обстрілом нереально ще когось тягти. Та побратим "Кіпіш" мене ніс, а услід з АГС стріляли. Я продовжував кричати, бо нога через поранення з великокаліберної гвинтівки була розтрощена і крутилася на 180 градусів, поки мене несли. Щойно побратим виніс мене надвір, передав двом нацгвардійцям і побіг назад на позицію — поруч трапляється приліт зі 120-го міномета. Згодом мене евакуювали на "Азовсталь".

"Азовсталь" — як гра у морський бій

— Найгіршим за блокаду Маріуполя було перебування на "Азовсталі". Оточення. Тотальна темрява. Часто по нашому бункеру прилітало. Спершу у кухню, потім у праву частину бункера. Перебування там нагадувало гру в морський бій — "поранив" чи "промазав". Розуміли — рано чи пізно має в центр прилетіти, де ми лежали і буде "вбив".

Було мінімум того, що необхідно для виживання. Людей, які потребували допомоги, було значно більше, аніж тих, хто допомогу міг надати. Хлопців оперували одного за одним. Поранені конвеєром прибували. Пікова кількість постраждалих була 15-16 квітня, коли стався прорив на "Азовсталі".

Голод — така річ, що залазить в голову

— У бункері "Азовсталі" хотів суіциднутись. Було нестерпне бажання вийти звідти будь-якою ціною. Ти не знаєш, що буде далі, чи зможеш вижити, чи в один момент росіяни закинуть сюди газ і потруять усіх.

Були умови, у яких ти сам по собі. У тебе є мінімум: стаканчик їжі на добу, пляшка води з батареї, яку ще треба когось умовити скип’ятити для тебе. Потім їсти було нічого. А голод — така річ, що залазить в голову.

Про російський полон

— Мені фартануло відбувати полон у донецькому шпиталі, де лежали місцеві жителі та росіяни. Усі хлопці, що потрапили у цю лікарню — вхопили "золотий білет", бо інші бійці досі в неволі чи загинули в Оленівці.

Було зневажливе ставлення, типу "Ви — укропи". У них ще й апаратура та, що при Україні була придбана.. З нового там була тільки російська кварцова лампа. Навіть туалетного паперу не було. Згадуєш ті умови і думаєш, як можна було розраховувати на нормальне ставлення в Оленівці, якщо вони так байдуже до своїх ставляться?

"Це нацисти, зараз я їх уб’ю"

— У тій лікарні лежали лише ті, хто потрапив у полон з "Азовсталі". У нас окремі блоки були на поверхах, стояла охорона. Було враження, що не місцевих охороняли від нас, а нас від людей. Бо коли дізнавалися, хто там лежить, на пропаганді починали агресувати: "Це ж нацисти, зараз я їх уб’ю".

І в тому стані ми б нічого не змогли зробити. У росіян була параноя: заходить до нас медсестра, а за нею тіп з автоматом, бо нас сприймали як загрозу.

У нозі бракує 6 сантиметрів кістки

— Внаслідок пострілу снайпера ліву стегнову кістку роздробило. Поки перебував у полоні — нога зрослась неправильно. Після обміну, коли я опинився у Запоріжжі, лікарям довелося зламати мені ногу, щоб нормально з’єднати дві частини кістки. Операція була надскладна, тривала понад пів дня. Пощастило натрапити на висококваліфікованого ортопеда-травматолога, який склав мені ногу докупи і встановив металевий стрижень. За цю операцію я втратив крові більше, аніж під час поранення. Залили шість пакетів крові і плазми.

Нині не вистачає понад 6 см кістки. Попереду тривалий процес лікування і "витягування" травмованої ноги.

"Вітаю, у тебе рак!"

— Під час лікування ноги виявилось, що у мене рак. Такий різновид онкозахворювання протікає без симптомів. Звістка про це в перші дні кинула в шок. Живеш собі нормальним життям, приходиш до лікаря зовсім з іншого питання і дізнаєшся такі новини.

Мені зробили УЗД, лікарю щось не сподобалось і він сказав, щоб я зробив комп’ютерну томографію. Потім приходить і каже: "Вітаю, у тебе рак. Йди до онколога". Діагностували першу стадію. Поїхав у Національний інститут раку, лікар зазначив, що операція необхідна терміново. Потім провели курс хіміотерапії. Через це лікування ноги довелося відтермінувати. Лікар сказав: "В тебе залили стільки антибіотиків, ти пройшов хіміотерапію — організму знадобиться багато часу, щоб відновитися". Лікування ноги через це відклали на рік.

У випробуваннях людина пізнає свою сутність

— Сприймати такі повороти долі можна по-різному. Та я вважаю себе щасливчиком. Я живий. Саме важкі випробування допомагають людині пізнає свою істинну сутність.

Закони соціуму працюють для більшості — здорових людей, а не для нас. Люди з пораненням — меншість, наше суспільство не підлаштоване під них. На це підуть роки. Наприклад, щоб на сходах були пандуси. До речі, щоб по пандусу докотитися, потрібні зусилля. Після операції нормально так руки підкачав на кріслі колісному.

Коли здоровий — ти, по факту, з базовими налаштуваннями. Маєш все, щоб виживати — ти на одному рівні з більшістю людей. А коли стаєш інвалідом — не можеш бігати, піднімати важкі речі, бути дієздатним, як інші. Це — виклик і впадати в стан жертви не можна. Треба знайти власний спосіб подолання перешкод. Поранення у кожної людини індивідуальне, навіть ампутація у кожного бійця індивідуальна, — всім доводиться адаптуватися під свою нову реальність самостійно.