Українську мову називали "телячою" і жорстоко карали: захисник "Азовсталі" про полон, ухилянтів і переговори з Росією

Боєць 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Дмитро Усіченко (псевдо "Вишня") займається військовою підготовкою новобранців, а в минулому був учасником "Операції Азовсталь" з допомоги оборонцям блокованого Маріуполя. Повітряним коридором на гелікоптері він залетів в тил росіян і дістався обложеного Маріуполя.

"Вишня" — один з небагатьох, хто повернувся додому після ризикованої операції та здачі в полон росіянам. Сам боєць згадує цю місію як "квиток в один кінець", та все ж не міг не взяти участь.

Про незліченні братські могили в Маріуполі, здачу в полон росіянам, чому окупанти не міняють бійців "Азову" на полонених українцями ворогів, про ухилянтів і перемовини з Росією — Дмитро розповів "Телеграфу" у проєкті "Лінія спротиву".

Маріуполь — одна велика могила

— Коли ми десантувалися у блокований Маріуполь — я не впізнав місто. Не думав, що ландшафт може так змінитись. Місто з нелюдською жорстокістю і мстивістю стирали в попіл. Мертвих цивільних, зокрема дітей, загортали у килими й ховали на дитмайданчиках, ставили імпровізовані хрести. Братські могили були кілометрові. Я гадаю, загинуло не 100 тисяч, а до 400 тисяч людей.

Росіяни знущались із загиблих — саджали на лавки, перевдягали. Мирні перехожі просто не вірили своїм очам. Думаю також про дітей із Маріуполя, які ці жахи пройшли. Їм потрібна серйозна психологічна допомога.

У якийсь момент люди перестали рефлексувати на трупи на вулицях і обстріли, бо розуміли, що з Маріуполя ніхто не вийде. Ми їхали Примор'ям, бачу, жінка гойдає дитину у візочку, аби та заснула. Звідусіль лунають гучні обстріли, а вона хитає того возика. На відстані метрів 5-10 від неї діти грають у м'яча. Ми дивилися, як "Азовсталь" щовечора "прасували" з усіх боків: авіація, артилерія, корабельна артилерія та найжорсткіше — це ФАБи. Вони все скеровували туди.

Ми зайняли позицію на горі: у хатці-мазанці була пічка, ми в ній хліб пекли. Щовечора виходили з кавою курити і спостерігали все.

Наказ: вийти на "Азовсталь"

— "Всім вийти на Азовсталь" — це був наказ. Ми з Маріуполя виходили колоною (металургійний комбінат "Азовсталь" відокремлений від Маріуполя річкою Кальміус, через яку перекинуто автомобільний міст і кілька пішохідних місточків. — Ред.). Її почали накривати. Я допоміг тоді побратиму "Бізону". Вивів, і все дарма — він загинув при теракті в Оленівці.

Перехід на "Азовсталь" був дуже складним. Нам розбили колону, частина бійців перепливала через річку, іншу — атакували на мосту. Ми з "Бізоном" на переході сховались в ангарчику, бо над нами літало багато безпілотників. Один із них виявив нас, і почали працювати "Гради".

Далі йшли повз будівлі, з яких пізніше снайпери "клали" людей. Коли проходили залізний міст, у небі, наче коршуни, літали ка*апські "крила" (літаки. — Ред.). Літаки, корабельна артилерія і танки викликали страх найбільше. Біжу, не знаю, де вхід у бункер "Азовсталі", бачу пораненого українського бійця — ноги окремо, тіло окремо. По тому, в якому напрямку був направлений пістолет в його руці, подумав, що укриття вправо. А він на останньому подиху мені крикнув "Вліво!" — і помер. Щойно ми зайшли — нам услід почала гатити авіація.

Брак медикаментів і суцільна темрява

— На "Азовсталі" було два чи три імпровізовані шпиталі й базовий пункт. Це величезна територія, на якій мало хто орієнтується, тому що вона завжди була закритою. Там у мене влучив снайпер. Одна куля пройшла навиліт через стегно, друга — через коліно. Перебила два нерви: сідничний і стегновий. Після цього я не міг ходити. Лежав. Знеболювальні якісь були, але недостатньо сильні. Постійно кричав.

Поранені лежали в чотири чи п’ять ярусів, нові прибували щодня. Багато хлопців загинуло через тотальний брак медикаментів.

Не було ні телефонів, ні годинників — суцільна темрява. Не розуміли, коли день, коли ніч. Час тягнувся. Важким "300-м" ампутували ноги і руки пилкою, хтось із поранених тримав пакет з кінцівками. Щоб не стояв трупний запах у приміщенні, рештки виносили назовні, і їх розтягували собаки.

Я мав загинути вже 14 разів

— Був випадок на "Азовсталі": по нас кинули ФАБ, бомба пробила чотири яруси з пораненими — всі загинули. Це сталось від мене за стіною. Нам фартонуло, що ФАБ не здетонував.

Я рахував — загалом мав загинути вже 14 чи 16 разів. Вірю в реінкарнацію, це допомагає сприймати все легше. Тож коли парамедики передавали, що буде масований удар і починалися атаки, я лежав з цигаркою і жартував типу: "Знову пелюшки, вчитися ходити, оце от усе".

Інформаційний вакуум і суцільні заборони

— З "Азовсталі" мене повезли в Новоазовськ, а далі — в лікарню в Донецькій області. Пощастило — мене не катували. Думаю, вони розуміли, що через важке поранення мені 24/7 боляче. Але всі ліки забрали.

У полоні був інформаційний вакуум. Росіяни брехали, що Харків, Запоріжжя вже в окупації, лише Київ поки український. Було заборонено ходити, розмовляти, дивитись у вікно.

Там (у полоні. — Ред.) повністю жив у своїй голові. Допомагала триматись думка про маму. Коли ми їхали на обмін, думав, що нас везуть на розстріл.

Чому не міняють "азовців"?

— "Азов" для росіян — як червона ганчірка. Вони, як гієни: з одного боку — бояться лева, але якщо лев поранений, вони його розриватимуть.

Росія показово провела обмін лише один раз, ну і командирів потім обміняли. Спершу намагались у Маріуполі судилище зробити. Тишком-нишком усе це влаштували й хлопцям якісь космічні строки попризначали. Станом на зараз вони понад два роки в полоні. Про них кричати потрібно. Я бачив фото, на них — закатовані до смерті. Дуже схоже з Другою світовою. Але нацистська Німеччина відповіла за свої звірства. А чи будуть покарані русаки за свої воєнні злочини — я не впевнений. А якщо й будуть, то — коли?

Чому переговорів з Росією не буде

— Перемовин із Росією не буде, бо в цьому нема сенсу. Як Бісмарк колись сказав — укладені з Росією угоди не варті паперу, на якому вони написані. Росіян людьми не вважаю. Ми в Маріуполі здобули їхні рації і слухали, як вони коригували вогонь по своїх. Якось читав, що кулеметники Вермахту втрачали розум від того, яку кількість людей їм доводилось вбивати. От і росіянам так само байдуже, скільки поляже, своїх чи чужих, бо люди для них — просто ресурс.

Брехливі, лицемірні та кровожерливі. Воюють за царя. Століттями культивують звірства. Спеціально з цією метою існує інститут КДБ, де розробляють все для допитів, знищення, щоб вселяти страх.

Як мені в полоні казав ДНРівський "історик", що Україну вигадав Лєнін, Донецьк — це Росія, а українська — це "теляча мова". За мову особливо жорстоко карали в полоні.

В "рашці" звикли створювати картинку на показ, фікцію. Москва — мегаполіс, де всього вдосталь. А що на периферії? Нуль, нема нічого, люди живуть на межі існування. У полоні бачив, як росіяни сиділи, втупившись у смартфони, і всі як один дивились Скабєєву. Ледь не пророком її вважали. Вся більш-менш інтелігенція, типу Пугачової, Макаревича, давно вже звідти виїхала. А лишилось тільки "мужичьё в лаптях", яке понавигадували собі, що вони аристократія.

Не політична війна, а геноцид українського народу

— Я не Арестович і не вмію прогнозувати, але точно знаю, що воювати ще довго.

Пам'ятаю, як після боїв ми колоною поверталися до Києва, і народ був надзвичайно згуртований. На жаль, зараз це єднання втрачено. Ухилянти роблять свій вибір, тож нехай одягають спідниці та втікають через Тису — у них нема Батьківщини. Мобілізуватись потрібно всім. Ми мусимо згуртуватися і потребуємо допомоги союзників, щоб виграти цю війну. Бо це не політична війна, а геноцид українського народу.