Українську мову називали "телячою" і жорстоко карали: захисник "Азовсталі" про полон, ухилянтів і переговори з Росією

Читать на русском
Автор
1042
Дмитро Усіченко ("Вишня") Новина оновлена 19 серпня 2024, 08:48
Дмитро Усіченко ("Вишня"). Фото Телеграф

Росія веде не політичну війну, а здійснює геноцид українського народу, каже Дмитро "Вишня"

Боєць 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Дмитро Усіченко (псевдо "Вишня") займається військовою підготовкою новобранців, а в минулому був учасником "Операції Азовсталь" з допомоги оборонцям блокованого Маріуполя. Повітряним коридором на гелікоптері він залетів в тил росіян і дістався обложеного Маріуполя.

"Вишня" — один з небагатьох, хто повернувся додому після ризикованої операції та здачі в полон росіянам. Сам боєць згадує цю місію як "квиток в один кінець", та все ж не міг не взяти участь.

Про незліченні братські могили в Маріуполі, здачу в полон росіянам, чому окупанти не міняють бійців "Азову" на полонених українцями ворогів, про ухилянтів і перемовини з Росією — Дмитро розповів "Телеграфу" у проєкті "Лінія спротиву".

Маріуполь — одна велика могила

— Коли ми десантувалися у блокований Маріуполь — я не впізнав місто. Не думав, що ландшафт може так змінитись. Місто з нелюдською жорстокістю і мстивістю стирали в попіл. Мертвих цивільних, зокрема дітей, загортали у килими й ховали на дитмайданчиках, ставили імпровізовані хрести. Братські могили були кілометрові. Я гадаю, загинуло не 100 тисяч, а до 400 тисяч людей.

Росіяни знущались із загиблих — саджали на лавки, перевдягали. Мирні перехожі просто не вірили своїм очам. Думаю також про дітей із Маріуполя, які ці жахи пройшли. Їм потрібна серйозна психологічна допомога.

Дмитро Усіченко Вишня, березень 2022-го, десантування в оточений Маріуполь
Дмитро Усіченко ("Вишня"), березень 2022-го, десантування в оточений Маріуполь . Фото з власного архіву

У якийсь момент люди перестали рефлексувати на трупи на вулицях і обстріли, бо розуміли, що з Маріуполя ніхто не вийде. Ми їхали Примор'ям, бачу, жінка гойдає дитину у візочку, аби та заснула. Звідусіль лунають гучні обстріли, а вона хитає того возика. На відстані метрів 5-10 від неї діти грають у м'яча. Ми дивилися, як "Азовсталь" щовечора "прасували" з усіх боків: авіація, артилерія, корабельна артилерія та найжорсткіше — це ФАБи. Вони все скеровували туди.

Ми зайняли позицію на горі: у хатці-мазанці була пічка, ми в ній хліб пекли. Щовечора виходили з кавою курити і спостерігали все.

Наказ: вийти на "Азовсталь"

— "Всім вийти на Азовсталь" — це був наказ. Ми з Маріуполя виходили колоною (металургійний комбінат "Азовсталь" відокремлений від Маріуполя річкою Кальміус, через яку перекинуто автомобільний міст і кілька пішохідних місточків. — Ред.). Її почали накривати. Я допоміг тоді побратиму "Бізону". Вивів, і все дарма — він загинув при теракті в Оленівці.

полеглий побратим Бізон
Полеглий побратим "Бізон", фото з власного архіву бійця

Перехід на "Азовсталь" був дуже складним. Нам розбили колону, частина бійців перепливала через річку, іншу — атакували на мосту. Ми з "Бізоном" на переході сховались в ангарчику, бо над нами літало багато безпілотників. Один із них виявив нас, і почали працювати "Гради".

Далі йшли повз будівлі, з яких пізніше снайпери "клали" людей. Коли проходили залізний міст, у небі, наче коршуни, літали ка*апські "крила" (літаки. Ред.). Літаки, корабельна артилерія і танки викликали страх найбільше. Біжу, не знаю, де вхід у бункер "Азовсталі", бачу пораненого українського бійця — ноги окремо, тіло окремо. По тому, в якому напрямку був направлений пістолет в його руці, подумав, що укриття вправо. А він на останньому подиху мені крикнув "Вліво!" — і помер. Щойно ми зайшли — нам услід почала гатити авіація.

Брак медикаментів і суцільна темрява

— На "Азовсталі" було два чи три імпровізовані шпиталі й базовий пункт. Це величезна територія, на якій мало хто орієнтується, тому що вона завжди була закритою. Там у мене влучив снайпер. Одна куля пройшла навиліт через стегно, друга — через коліно. Перебила два нерви: сідничний і стегновий. Після цього я не міг ходити. Лежав. Знеболювальні якісь були, але недостатньо сильні. Постійно кричав.

Поранені лежали в чотири чи п’ять ярусів, нові прибували щодня. Багато хлопців загинуло через тотальний брак медикаментів.

Не було ні телефонів, ні годинників — суцільна темрява. Не розуміли, коли день, коли ніч. Час тягнувся. Важким "300-м" ампутували ноги і руки пилкою, хтось із поранених тримав пакет з кінцівками. Щоб не стояв трупний запах у приміщенні, рештки виносили назовні, і їх розтягували собаки.

Я мав загинути вже 14 разів

— Був випадок на "Азовсталі": по нас кинули ФАБ, бомба пробила чотири яруси з пораненими — всі загинули. Це сталось від мене за стіною. Нам фартонуло, що ФАБ не здетонував.

Я рахував — загалом мав загинути вже 14 чи 16 разів. Вірю в реінкарнацію, це допомагає сприймати все легше. Тож коли парамедики передавали, що буде масований удар і починалися атаки, я лежав з цигаркою і жартував типу: "Знову пелюшки, вчитися ходити, оце от усе".

Дмитро Усіченко та журналістка Вікторія Кушнір
Дмитро Усіченко (“Вишня”) та журналістка Вікторія Кушнір. Фото «Телеграф»

Інформаційний вакуум і суцільні заборони

— З "Азовсталі" мене повезли в Новоазовськ, а далі — в лікарню в Донецькій області. Пощастило — мене не катували. Думаю, вони розуміли, що через важке поранення мені 24/7 боляче. Але всі ліки забрали.

У полоні був інформаційний вакуум. Росіяни брехали, що Харків, Запоріжжя вже в окупації, лише Київ поки український. Було заборонено ходити, розмовляти, дивитись у вікно.

Там (у полоні. Ред.) повністю жив у своїй голові. Допомагала триматись думка про маму. Коли ми їхали на обмін, думав, що нас везуть на розстріл.

Чому не міняють "азовців"?

— "Азов" для росіян — як червона ганчірка. Вони, як гієни: з одного боку — бояться лева, але якщо лев поранений, вони його розриватимуть.

Азовці
Фото з власного архіву

Росія показово провела обмін лише один раз, ну і командирів потім обміняли. Спершу намагались у Маріуполі судилище зробити. Тишком-нишком усе це влаштували й хлопцям якісь космічні строки попризначали. Станом на зараз вони понад два роки в полоні. Про них кричати потрібно. Я бачив фото, на них — закатовані до смерті. Дуже схоже з Другою світовою. Але нацистська Німеччина відповіла за свої звірства. А чи будуть покарані русаки за свої воєнні злочини — я не впевнений. А якщо й будуть, то — коли?

Чому переговорів з Росією не буде

— Перемовин із Росією не буде, бо в цьому нема сенсу. Як Бісмарк колись сказав — укладені з Росією угоди не варті паперу, на якому вони написані. Росіян людьми не вважаю. Ми в Маріуполі здобули їхні рації і слухали, як вони коригували вогонь по своїх. Якось читав, що кулеметники Вермахту втрачали розум від того, яку кількість людей їм доводилось вбивати. От і росіянам так само байдуже, скільки поляже, своїх чи чужих, бо люди для них — просто ресурс.

Дмитро Усіченко Вишня
Дмитро Усіченко "Вишня", Фото "Телеграф"

Брехливі, лицемірні та кровожерливі. Воюють за царя. Століттями культивують звірства. Спеціально з цією метою існує інститут КДБ, де розробляють все для допитів, знищення, щоб вселяти страх.

Як мені в полоні казав ДНРівський "історик", що Україну вигадав Лєнін, Донецьк — це Росія, а українська — це "теляча мова". За мову особливо жорстоко карали в полоні.

В "рашці" звикли створювати картинку на показ, фікцію. Москва — мегаполіс, де всього вдосталь. А що на периферії? Нуль, нема нічого, люди живуть на межі існування. У полоні бачив, як росіяни сиділи, втупившись у смартфони, і всі як один дивились Скабєєву. Ледь не пророком її вважали. Вся більш-менш інтелігенція, типу Пугачової, Макаревича, давно вже звідти виїхала. А лишилось тільки "мужичьё в лаптях", яке понавигадували собі, що вони аристократія.

Не політична війна, а геноцид українського народу

— Я не Арестович і не вмію прогнозувати, але точно знаю, що воювати ще довго.

Пам'ятаю, як після боїв ми колоною поверталися до Києва, і народ був надзвичайно згуртований. На жаль, зараз це єднання втрачено. Ухилянти роблять свій вибір, тож нехай одягають спідниці та втікають через Тису — у них нема Батьківщини. Мобілізуватись потрібно всім. Ми мусимо згуртуватися і потребуємо допомоги союзників, щоб виграти цю війну. Бо це не політична війна, а геноцид українського народу.