Росіяни роздавали українцям ліки для психічно хворих: доктор Наташа про медичне волонтерство та виживання в окупації

Читать на русском
Автор
10336
В далеких селах безліч зруйнованих росіянами будинків, де ще недавно вирувало життя Новина оновлена 11 листопада 2022, 08:44
В далеких селах безліч зруйнованих росіянами будинків, де ще недавно вирувало життя

Відома київська лікарка Наталія Лелюх розповіла "Телеграфу" про поїздки у віддалені села, де люди місяцями не мали доступу до медичної допомоги

Практично щотижня на кілька днів Наталія Лелюх – відомий столичний акушер-гінеколог, засновниця "Жіночого клубу" – змінює медичний костюм на камуфляж і бронежилет. Разом з колегами-волонтерами у супроводі поліції вона рушає на деокуповані території – туди, де люди місяцями не мали доступу до медичної допомоги та ліків. Чому так сталося і які наслідки матиме війна для здоров’я українців, "Телеграф" розпитав у доктора Наташі під час інтерв’ю.

На Донеччині багато легеневих захворювань, а на Чернігівщині — проблем з щитовидкою

- Чия була ідея, вирушати на звільнені території і допомагати людям саме в медичному плані?

- Буквально на перший чи другий день після звільнення Бучі і Гостомеля туди поїхала рота "Софія" батальйону ТОР Управління Патрульної поліції Києва, а разом з ними моя подруга і волонтерка Тата Кеплер (багато років займається тактичною медициною. – Авт.), — згадує Наталія Лелюх. – Коли вони повернулись, перше, що Тата сказала: "Завтра ти їдеш з нами". Пояснювати нічого не треба було, зрозуміло, що люди потребували медичної допомоги.

- Але ж ви акушер-гінеколог, а потреба була в лікарях загальної практики перш за все?

- Насправді це міф, що представники моєї спеціальності нічого не можуть зробити в терапії, бо вона унікальна. Ми ведемо вагітність, і якщо у жінки болить, наприклад, нога, то травматолог обов’язково скаже порадитись зі своїм гінекологом щодо лікування. Тобто вагітна – юрисдикція акушера-гінеколога, в неї може бути купа всяких захворювань, тож ми маємо знати всі нюанси. Це з одного боку, з іншого – ми насправді вчимо все. Так, дещо мені довелось згадати, почитати літературу по темі, бо я в своїй практиці не щодня зустрічалась з постінсультними ускладненнями, осколковими пораненнями. Плюс я маю хірургічну спеціалізацію, відповідно, можу працювати як хірург, вмію зашити, обробити рану – складного в цьому нічого немає.

В поїздки по звільненим селам вирушає велика команда (в центрі - Наталія Лелюх з Татою Кеплер)

- Чи було розуміння, що може знадобитись у звільнених містах і селах, і наскільки ота перша "аптечка" з часом зазнала змін?

- Вона підросла від одного рюкзака до багажників двох машин. В останній поїздці у Донецьку область ми роздали все майже "в нуль", бо часто дорогою ділимося ліками і з військовими тощо. Тож після повернення традиційно з’ясовуємо, чого не вистачає і що потрібно замовити, бо бувають якісь рідкісні запити, з якими ми не стикались в інших областях.

Все починалось з невеличкої коробочки 28 лютого, зараз в арсеналі Наталії ліки на сотні тисяч гривень

Є, звичайно, загальні для всіх потреби – зараз сезонно просять протизастудні, постійно – снодійні препарати, заспокійливі, знеболювальні. Дуже цікаво, що різні регіони хочуть різні ліки від високого тиску. Це залежить від того, які більше полюбляв місцевий терапевт. І коли пропонуєш людям спробувати аналог, вони відмовляються, бо приймали якісь інші ліки багато років і вони їм допомагали. Крім того, люди радіють саме українським препаратам. Якщо бачать ті самі ліки, з тим самим дозуванням, але іноземного виробника, просять дати вітчизняні. Ще буває, що хочуть тільки дарницького або борщагівського заводу.

Не просто дати ліки, а й проконсультувати, як їх вживати, щоб отримати необхідний ефект, - таке завдання у доктора Наташі

- Якщо говорити про характер захворювань, простежується якась регіональність? Чи на окупованих територіях мешканці мають схожі проблеми зі здоров’ям?

- На Донеччині зараз дуже багато ХОЗЛ – хронічних обструктивних захворювань легень, алергій, силікозів, бо в регіоні забруднене повітря через процес видобуття вугілля. Люди живуть біля шахт і, відповідно, мають певну специфіку захворювань. Чернігівщина – це проблеми з щитовидною залозою у величезній кількості: кожна друга людина їх має. Це пов’язано з близькістю до Чорнобильської зони.

Часом з поїздки гуманітарна місія, до якої входить Наталія, повертається без жодної пігулки

"Наші медики дуже бояться звинувачень в колабораціонізмі"

- Чи лишались на цих територіях під час окупації лікарі? Амбулаторії, лікарні працювали чи в більшості вони зруйновані?

- У віддалених селах, як правило, одна амбулаторія на кілька населених пунктів. Позалишались на місцях в основному медсестри, які зазвичай і живуть в селі. Вони намагались навіть надавати медичну допомогу. А лікарів зустріли парочку лише в Циркунах, ще наприкінці травня. Це Харківська область, її тоді тільки почали потроху звільняти, тривали бої. Так от, ми приїхали в село до амбулаторії, де нас зустріли два чоловіка, і це були медики. Кажу: "О! Пощастило! Ми вперше бачимо лікарів". А вони відповідають, що не місцеві, а втекли сюди, у село, на початку активної фази війни з Харкова. Таке враження, що при цьому не дивились на карту, бо "прибігли" ближче до кордону з росією. Починаємо розпитувати, один видає: "Та я взагалі-то лікар-гомеопат". На мій подив додав, що "пігулками теж лікує", а товариш його виявився ще краще – патологоанатомом. Ми вивантажили ліки та поїхали, а наступного дня Циркуни обстріляли фосфорними бомбами. Коли ми знову туди потрапили, то більше цих лікарів не бачили.

Так виглядає вікно амбулаторії в селі Коробочкине на Харківщині

Ще медики зустрічались у Гостомелі, Бучі, Балаклії, Ізюмі – це великі населені пункти, де вціліли деякі лікарні, станції невідкладної допомоги. Там в період окупації працювали і російські медики, і наші. Вони, до речі, дуже бояться, що їх звинуватять в колабораціонізмі. Ми заспокоюємо лікарів: "Ви працювали, тому що треба було надавати людям медичну допомогу. Ви, по суті, виконували свою роботу. Так, це відбувалось при іншій владі, окупаційній. Але ж ви займалися не тим, що ходили і здавали позиції, чи ще щось, ви лікували людей. Це абсолютна мирна місія, і якщо ви продовжували це робити навіть в змінених умовах, це добре, і дякуємо вам за це".

- Що розповідали місцеві про ставлення росіян-медиків? Чи доводилось до них звертатися? Надавали вони допомогу або відмовляли?

- В одному з сіл Харківщини, яке було під окупацією місяців п’ять, до нас підходить місцева мешканка, просить подивитися маму. Тій 92 роки, вона активна, на городі порається, кіз доїть. Все в неї добре, лише останнім часом боїться лягати спати, бо до неї приходить… смерть. Окей – їдемо до вказаного будинку, нас зустрічає чудова жіночка, абсолютно адекватна. Розмовляємо, скаржиться, що серце часом болить, ще щось, все, як в старих людей, і додає: "Але знаєш, дитиночко, у мене така проблема: до мене почала приходити смерть". Перепитую у доньки, яка нас покликала, чи приймає мама ліки, і які. Вона приносить і пояснює: "Деякі ліки нам росіяни давали. Це якісь гуманітарні лікарі до нас приїжджали, і ми їх запросили, бо в мами тиск піднявся і вона скаржилась, що не спить". Беру ті пігулки і в мене починає рухатися волосся на голові, бо бачу препарат, який використовується для лікування важких психіатричних станів, а бабуся його приймала щовечора як заспокійливе, і після цього в неї були видіння… І таке буває.

Через ліки від росіян до 92-річної бабусі перед сном приходила смерть

На Київщині, здається у селі Шибене, де був російський штаб, нам трапилась жінка в неконтрольованим цукровим діабетом. У неї почав чорніти палець на нозі, температура — 40. Згадує, що боялась померти, тож підійшла на вулиці до військового: "Або пристреліть мене, або надайте якусь допомогу", — і показала йому ногу. Той подивився мовчки, пішов. Потім приїхала машина, жінку повезли до Бородянки, де прооперували, ампутували два пальці. Каже: "Мене везли, як мішок з картоплею. Зі мною ніхто не розмовляв, ні по дорозі туди, ні назад. Але допомогли врешті-решт".

"У віддаленій перспективі буде багато діабету 2-го типу"

- Найскладніші випадки пов’язані саме з хронічними захворюваннями — такими, як цукровий діабет, коли без належного лікування стан людей погіршується?

- Всі випадки складні. У нас була і вперше діагностована онкологія, і онкологія, коли пішли метастази і людина мучиться від постійного болю, і хворі діти. Наприклад, у Андріївці живе дитина – інвалід з дитинства, з ДЦП, неврологічними порушеннями. Вона дуже доглянута, цим опікується мама, але через війну не було ні памперсів, ні специфічних протисудомних препаратів, які необхідно щодня приймати. Дитині стало гірше. Ми взяли цю родину під опіку, доставляємо їм потрібні ліки, але невідомо, які це все матиме наслідки.

До доктора Наташі мешканці звільнених сіл вишикуються в чергу, всім потрібні пігулки та поради

Щодо діабету, при 2-му типі, якщо людина не приймала якийсь час відповідні таблетовані препарати, вона себе гірше почувала, але це життю не загрожувало. При 1-му – за відсутності інсуліну людина може померти від гіперглікемічної коми, від того, що цукру дуже багато, він не утилізується, і це питання днів. У нас була історія в Гаврилівці Київської області. Жінка хворіє на діабет десь з 14 років, а їй вже 50. В неї було обмаль інсуліну, вона сама собі зменшила дозу, щоб його на довше вистачило. На жаль, через це у неї пішло ускладнення на зір – за час окупації жінка осліпла.

У віддаленій перспективі буде багато діабету саме 2-го типу, бо, чим більше ми стресуємо, тим вищий у нас адреналін, який пригнічує вироблення інсуліну. Спочатку формується інсулінорезистентність, а потім – цукровий діабет. Крім нього, матимемо ПТСР, зростання кількості порушень менструального циклу, сну, хронічних тривожних і депресивних розладів.

З собою в дорогу доктор Наташа бере корисні гаджети - від глюкометрів до апаратів УЗД

- Наскільки часто надавали допомогу пораненим цивільним – жертвам вибухів, обстрілів?

- Таких випадків було багато на Київщині і от зараз на Донеччині, куди ми мали останній візит. Бо там дуже близько лінія фронту, ворог постійно намагається повернути звільнені території. По тому ж Лиману росіяни весь час здійснюють артобстріли, відповідно, багато осколкових поранень. До речі, ми там теж попали під вогонь, прямо біля нас все відбувалось.

Ще зустрічались нам сліди побоїв – синці, гематоми, переломи. Наприклад, в Ягідному на Чернігівщині окупанти били людей прикладами, тому і були такі наслідки.

У польових умовах Наталія Лелюх проводить і ультразвукову діагностику

- Яка ситуація зі здоров’ям жінок, чи зустрічались вагітні, які потребували допомоги, породіллі?

- Звичайно, і вагітних оглядали, і жінок, які нещодавно народили там же, в окупації, в місцевих пологових. Але вони виписались, і не було післяпологового огляду діточок. Майже 90 відсотків з них на штучному вигодовуванні, бо на фоні стресу в жінок немає молока. І це теж проблема, бо суміші не дістати. У селах переважно вона вирішується за рахунок тваринного молока, яке розводять водою, додають цукор, і таким чином виходять з ситуації. Це не дуже кайфово, але це дає змогу вижити діткам.

У деокупованих селах малюків немає кому оглядати, доктор Наташа стає для них першим педіатром

- Ви всім надаєте допомогу виключно на місці чи при потребі можете евакуювати?

- Були складні переломи, гострі інсульти, гострі психози, психотичні реакції з галюцинаторним маренням – це ті стани, де була потреба в госпіталізації. Кілька разів викликали на себе "швидку". В населених пунктах, куди вона не могла приїхати, домовлялись з місцевими мешканцями, хто мав транспорт і міг довезти до найближчої лікарні, де б надали специфічну медичну допомогу. Також через Тетяну Тимошенко, яка з нами в команді та є працівником представництва ВООЗ в Україні, передаємо інформацію на медицину катастроф. Щоб, коли стане безпечніше, туди заїжджали спеціалісти, проводили детальні огляди, займалися евакуацією.

Люди приходять показати лікарці свої рани

- На сьогодні такими шляхами, як ви, ніхто не їздить?

- Є волонтери-лікарі місії Frida, Сергій Бакшеєв з друзями, але вони їздять там, де вже спокійно. Ми трошки круті і блатні, тому що з нами хлопці з роти "Софія" і це нам дає змогу проїхати туди, де інших просто не пропустять. По суті, ми гуманітарна місія патрульної поліції, про нас знає вище керівництво, маршрути прокладаються з точку зору наявності доріг, розмінування, хоча ми їздили і там, де міни лежать вздовж шляху. Але ми про все, як то кажуть, домовились на березі. Перед кожною поїздкою з командою сідаємо і вирішуємо: робимо це чи ні, їдемо в конкретну точку чи ні.

"За донат в 20 гривень хочеться розцілувати більше, ніж за 10 тисяч"

- Чи був у вас момент, можливо, пов'язаний з безпекою, коли ви повернулись і сказали: "Я більше не поїду"?

- Поки ні. Останній раз просто дуже всі втомились. Зараз ми їдемо все далі й далі, тому півдня-день займає дорога, ще і темнішає рано. Тож вирушаємо або в середу після обіду, або в четвер зранку, а повертаємось вночі в неділю. Плануємо все так, щоб для роботи у нас було два повноцінні дні – п’ятниця і субота. Буває, що їздимо три тижні підряд, а потім пропускаємо – це пов’язано з ремонтом машин, які ще треба перевзути, іншими питаннями. Плюс закупівля ліків, на це ідуть донати через фонд (йдеться про фонд "Відчуй". — Авт.), якщо більші суми, або на мою картку. Інколи, буває, приходить повідомлення: "Надійшло 20 гривень". І тобі хочеться за таке розцілувати більше, ніж за 10 тис. гривень, бо, може, у людини це були останні гроші, але вона не полінувалась, перерахувала. Тата каже: "Є бажання на той номер скинути кілька тисяч, бо усвідомлюєш, що людина хоче підтримати тебе, твою роботу, – це дуже важливо".

Між поїздками команда волонтерів закупає, сортує, пакує медикаменти

- У цих поїздках для вас що найстрашніше? Потрапити під обстріл або щось інше?

- Сказати: "В мене немає цих ліків", "Ми вам нічим не можемо допомогти", "Ми не приїдемо до вас більше". Коли я таке змушена говорити, потім сиджу в машині та мовчу. Бо ти сюди приїхав, бляха, за 800 кілометрів, і чогось не взяв, а міг би взяти, міг би передбачити, міг би допомогти. Але не можеш. І це поки найстрашніше.

Або ти заходиш в хату, де шостий рік лежить людина після важкого інсульту, з перекрученими руками, з контрактурами (стан, при якому кінцівка не може повністю згибатися чи розгибатися. – Авт.), бо не робились масажі. І розумієш, що ти лікар, який вперше за тривалий час сюди потрапив, і ти повинен щось зробити. І ти міряєш тиск, цукор, слухаєш серці та легені, повертаєш і обробляєш пролежні, лишаєш серветки для їхнього лікування. Та все це ти зробив фактично не для цієї людини, а для її родичів. А коли виходиш, хочеш застрелитися, бо розумієш про що це. Про рівень медичної допомоги в нашій державі загалом, і паліативної зокрема. Про відсутність мережі закладів, які опікуються важко хворими пацієнтами, про забезпеченість їх візочками, протипролежневими матрацами тощо. І своїми діями ти фактично підтримав цю погану систему.

Найбільший страх доктора Наташі - не мати змоги допомогти

- Якщо говорити в глобальному сенсі, то держава ж мала продумати ситуацію з наданням медичної допомоги на деокупованих територіях, щоб її організація не лягала на плечі волонтерів?

- Гарне питання. На жаль, держава про*бала в іншому. В тому, що це загострення почалося, як воно почалося, у відсутності евакуаційних заходів, підготовки на місцях. Якщо знали, що буде повномасштабне вторгнення, то можна було зробити певні кроки, в тому числі формувати жіночі аптечки, продумати протидію зґвалтуванням, дати зброю людям врешті-решт. Тобто ще на етапі підготовки не було нічого зроблено. А те, що ми бачимо зараз, було і під час Майдану, коли рятувала самоорганізація.

Знаєте, я завжди вважала, що героїзм, будь-який, виникає там, де є великі трабли з плануванням. Тобто будь-який героїзм – це погано. Не з точки зору людини, яка певний вчинок робить, бо це круто, тому що вона взяла на себе обов’язки вирішити про*об держави. Але якщо є місце для героїзму, значить, щось було погано в плануванні, система не спрацювала. От там, де система не спрацьовує, там з’являються герої. І чим більше героїв, ти більше проблем у нас в системі. По-іншому я це не бачу. Волонтери забезпечують армію, займаються медициною. Чому вони? Чому не держава?

- Що потрібно, аби змінити цю ситуацію?

- Багато працювати над цим і робити це системно. І міністром охорони здоров’я повинна бути людина, яка не вчилась в наших вишах і не має знайомих на всіх кафедрах, бо у нас страшенний феодалізм у цій сфері. Це має бути запрошена людина, гарний менеджер, не лікар. Він може брати собі радників і має стати тим, хто зламає стару систему.