“Нам з дітьми допомогли врятуватись, тепер наша черга”: подружжя волонтерів вже вивезло з Маріуполя понад 1000 людей

До повномасштабного вторгнення росії в Україну Марія Циццерман та її чоловік не були волонтерами. Подружжя разом із трьома дітьми щасливо жило у Маріуполі. Чоловік Марії працював бригадиром на заводі "Азовсталь", а сама Марія була артдиректором у ресторані. Все змінила війна. Коли у березні росія знищувала Маріуполь, родина Марії разом із тисячами інших мешканців міста ховалась у підвалі без їжі та води. Після трьох невдалих спроб евакуації згоріли обидві машини подружжя – а разом із ними й надія покинути місто. Виїхати вдалося дивом.

"Єдиним нашим порятунком був сніг, який знаходили біля укриття. Розтоплювали його та пили…"

- Виїжджаючи під безперервним обстрілом на старенькому мікроавтобусі без вікон, ми з чоловіком пообіцяли собі: якщо залишимось живі, обов'язково допоможемо виїхати й іншим, — згадує Марія. – Ми вижили. І вже на третій день після нашого приїзду до Запоріжжя поїхали назад до Маріуполя…

З того часу Марія з чоловіком їздили в обстрілюваний російською армією, а потім окупований Маріуполь вже не менше 50 разів. На дорогу, яка у мирний час займала не більше двох годин, зараз потрібно понад добу. Ризикуючи життям і знаходячи способи не потрапляти окупантам на очі, подружжя Циццерман привозить їжу та ліки тим, хто фізично не може евакуюватися. А їдучи назад до Запоріжжя, щоразу забирають із собою людей.

- Коли 15 березня ми з Божою допомогою виїхали з Маріуполя, я вперше за три тижні змогла видихнути – наші діти нарешті опинилися у безпеці, – каже Марія Ціццерман. – Нехай умовній – адже Запоріжжя теж обстрілювали окупанти. Але порівняно з тим пеклом, яке ми пережили в Маріуполі, у Запоріжжі ще було спокійно.

- Будинок, у якому жили в Маріуполі, ми змушені були залишити на п'ятий день війни – після того, як в нього прилетів снаряд, — продовжує Марія. — Дах було повністю зруйновано. Нас із дітьми врятувало те, що ми знаходились у підвалі. Після цього ми перемістилися до ресторану в підвальному приміщенні ближче до центру міста. До війни я працювала у цьому закладі. А коли Маріуполь почали обстрілювати, цей ресторан для багатьох став притулком… Разом із нами там ховалося близько трьохсот людей. Були й люди похилого віку, і вагітні, і немовлята. Запаси їжі в ресторані допомогли нам не померти з голоду. Коли вони закінчилися, хтось із нас на свій страх і ризик вибирався на вулицю, щоб пошукати в розгромлених рашистами магазинах якісь продукти. А коли через ворожу авіацію це вже було неможливим, єдиним нашим порятунком став сніг, який знаходили біля укриття. Розтоплювали його та пили…

Я сама не знаю, як ми вижили. Щодня шукали можливість евакуюватися. Перші три спроби були невдалими – щоразу нас зупиняли наші військові через надто високий ризик потрапити під обстріл. Ми дуже сподівалися на запланований на 13 березня зелений коридор. Але напередодні згоріли наші обидві машини, і ми зрозуміли, що нікуди вже не поїдемо.

Марія зізнається: у той момент у неї вперше за майже три тижні війни стався нервовий зрив.

- Вже були різні думки, — зізнається жінка. — Я навіть думала про те, що якщо загинути, то краще вже всім одразу. Найбільше боялася побачити, як загинуть мої діти… Все життя буду вдячна моєму начальнику – директору ресторану. Дізнавшись про те, що наших машин більше немає, він на свій страх та ризик вивіз нас сам. Коли ми їхали, обстріл не припинявся ні на хвилину. Ми справді вижили дивом.

Під'їжджаючи до Запоріжжя, ми з чоловіком уже розуміли, що незабаром повернемося до Маріуполя і заберемо всіх, кого тільки зможемо. Залишалося зрозуміти, як це зробити, не маючи машини. І тут побачили на автозаправці дідуся, який продавав свій старенький мікроавтобус. У нас практично не було грошей, тому ми звернулися за допомогою до кого тільки могли. Дідусь, дізнавшись, навіщо нам потрібна машина, зробив знижку.

"Люди на вулицях бачили мікроавтобус з вільними місцями й буквально кидалися на капот"

- На цьому мікроавтобусі з написом "Волонтер" ми повернулися до Маріуполя через три дні після нашої евакуації, — розповідає Марія. — Діти дуже боялися за нас. Але ми пояснили їм, що не можемо просто чогось чекати, коли сотні людей у Маріуполі сидять під обстрілами без їжі та води. Ми вижили завдяки допомозі мого директора. Тепер наша черга допомагати.

Коли ми вперше повернулися до Маріуполя, не встигли навіть доїхати до ресторану, звідки планували забрати наших сусідів за укриттям. Люди на вулицях бачили мікроавтобус з вільними місцями й буквально кидалися на капот. Ми вивезли всіх, хто помістився, а за кілька днів приїхали туди знову.

Приїжджаючи туди ще й ще, ми щоразу все більше жахалися того, на що перетворюється наш улюблений Маріуполь. Вже в червні там не залишалося жодної багатоповерхівки, що вціліла, одні руїни… Не можу навіть порахувати, скільки разів під час цих поїздок ми потрапляли під обстріли. Але після того, як ми вивезли дітей, вже не було так страшно. Коли Маріуполь повністю окупували, довелося шукати інші шляхи та способи, як туди потрапити. Це непросто, але така можливість є. З метою безпеки не можу розкривати деталей. Скажу лише, що рашисти всіляко цьому перешкоджають, адже ми продовжуємо вивозити людей із території, яку окупанти оголосили своєю. І робимо це так, щоб люди не проходили принизливої фільтрації та допитів.

На жаль, всіх вивезти не виходить. Є хворі, яким для евакуації потрібні спеціальні умови, машина "швидкої". Звичайно, ми не можемо везти їх у своєму мікроавтобусі. Зате можемо привезти їм продукти та ліки. Бувають випадки, коли ти знаходиш ліки, привозиш і дізнаєшся, що людина, якій вони призначалися, не дочекалася… У Маріуполі в принципі немає жодних ліків. Люди, яким вони потрібні і які там залишаються, без допомоги волонтерів приречені на смерть.

Точну кількість тих, кого вдалося за весь цей час вивезти зі зруйнованого та окупованого Маріуполя, Марія й сама не знає – давно вже перестала рахувати.

– Значно більше тисячі людей, – каже жінка. – Якби була така нагода, я б хотіла врятувати всіх. З жителями Маріуполя практично немає зв'язку, але у місті зазвичай знають про наш приїзд – працює сарафанне радіо. Приїжджаючи за одними людьми, ми вже приблизно знаємо, кого заберемо наступного разу і які при цьому маємо привезти медикаменти. Раніше закуповувати гуманітарну допомогу нам допомагали благодійні фонди, але з літа ми переважно займаємося цим самі. Дякую друзям та знайомим, які беруть участь матеріально.

Я рада, що нам вдається допомагати. Завдяки тому, що ми з чоловіком 24/7 зайняті питаннями, пов'язаними з поїздками та евакуаціями, у нас не залишається часу на депресії та переживання. Ми абсолютно впевнені у нашій перемозі. І робимо все можливе для того, щоб якнайбільше людей дожили до цього моменту.