"Вийшла надвір і зрозуміла, що за стіною квартири… нічого немає": відомий волонтер дивом уціліла під час ракетного удару

Починаючи з 6 жовтня, Запоріжжя щодня піддається атакам росіян по житловому сектору. Внаслідок найпершої, коли ракети прилетіли до центру міста, серед постраждалих опинилася відома волонтерка Ірина Мелентьєва. На ранок вона повернулася додому з чергової поїздки на Донбас, куди відвозила допомогу військовим. Прокинулася від потужного вибуху, епіцентр якого припав на сусідній під’їзд. Ірина досі не може прийти до тями від того, що найстрашніші хвилини пережила не "на нулі", а в місті, далеко від передової.

"Росіяни вміють воювати лише з жінками, дітьми та старими"

День напередодні НП Ірина Мелентьєва провела на Донбасі – як і останні 8 років, вирушила туди з волонтерською місією. Везла вантаж для одного з підрозділів, який був задіяний у контрнаступі.

- Хлопці з 81-ї бригади, які звільняли Лиман, Святогірськ, потребували допомоги, — розповіла "Телеграфу" Ірина. – Від них був запит на тепловізор, коліматори, прилади нічного бачення з кріпленням на каски. Крім того, брала з собою і те, що за досвідом не буває зайвим – генератор, бензопили, маскувальні сітки, британські сухпайки, домашню випічку. І перед виїздом, як це було останнім часом перед дорогою або якщо занедужала, розмовляла з іконою. На цей раз просила дати мені добу, бо кров із носа треба було потрапити на фронт. Це було у середу, 5 жовтня.

Поїздка, за словами Ірини, пройшла за планом, вона вкотре побачила на власні очі, на що перетворюють українські міста та села росіяни. Скрізь по собі вони залишають розруху та запустіння.

– Населені пункти – як примари, всі будинки розбиті, і коли з якогось двору виходить людина, навіть лякаєшся, – зазначає Ірина. — Хтось до тебе кидається із запитанням: "Я зібрала 15 собак і 20 кішок, а годувати мені їх чим?" А там і людям нема чого їсти, що вже говорити про тварин...

У Святогірську потрапляєш до розстріляного храму, на землі валяються купол та хрести, натикаєшся на вбитого орка, поряд з яким лежить Біблія. Ось і вся їхня віра. Від побаченого в тебе таке почуття, ніби притиснуло плитою.

Волонтер зазначає, що при цьому у військових, з якими вона спілкувалася, дуже високий бойовий дух. Адреналін від успіхів на передовій зашкалює.

- Я їжджу на війну з жовтня 2014-го і ціну перемог знаю – вона неймовірна, – наголошує Ірина. — Кожна звільнена "точка" — це величезна втома бійців. А скільки їх поранено, а скільки залишилося на полі бою?! Тож військовим треба дякувати — є за що.

Я розуміла чітко: росіяни на нас відіграватимуться. Запоріжжя до якогось часу майже не чіпали, а тут розпочався контрнаступ. Чуйка волонтера підказувала, що будуть серйозні проблеми. Росіяни ж із ким уміють воювати? Тільки з дітьми, жінками та старими. Я займалася волонтерством, щоб ця погань не прийшла до мого міста. Максимально намагалася робити так, щоби Запоріжжя нічого цього не дізналося. Але вийшло, на жаль, інакше.

"Відбудься все на день раніше, у мене б не залишилося б не тільки дому, а й вантажу для військових"

У Запоріжжя волонтерка повернулася вранці у четвер, 6 жовтня. Поїздка була важка, втома зморила Ірину, вона заснула близько 4 ранку.

- Сигналу тривоги я або не чула, або він запізнився. Точно не можу сказати, бо сильно хотіла спати і просто провалилася у сон. Перша ракета потрапила в багатоповерхівку на Соборному проспекті, друга – в мій будинок, що стоїть по сусідству (він відноситься до вулиці Сталеварів), — каже Ірина. — Це був такий сильний удар! Вибуховою хвилею мене підняло з ліжка, викинуло в коридор і поставило навколішки – коліна й досі болять. Дуже багато диму, гар, запах газу, шибок немає, все в кімнаті перемішалося. А потім виходиш надвір і розумієш, що за стінкою твоєї квартири… нічого немає. Сусідний під’їзд — усі чотири поверхи просто склалися. Мені здавалося, що я на війні бачила все за вісім років, але ні, не все. Це ж твоя хата, тут інший розклад.

Ірина додає, що усі оперативні служби спрацювали дуже чітко. За лічені хвилини рятувальники були на місці, діяли злагоджено, намагаючись якнайшвидше прийти на допомогу мешканцям постраждалого будинку.

– Ці хлопці реальні герої, працювали всю ніч, і наступного дня, і ще ніч, – каже Ірина. – А я була в якійсь прострації, не розуміла, що робити, просто сиділа у своїй квартирі на спальному мішку. Приїхали друзі, ми почали збирати шибки, щоб можна було пройти, і тут знову два вибухи. То справді був повний шок. Мене забрали в далекий район, там я переночувала. Наступного дня, коли ми приїхали, я одразу не зрозуміла, чому так багато людей біля дому. А це прийшли звичайні запорожці, які допомагали розбирати завали. Хотіли забити вікна в моїй квартирі фанерою, тільки-но почали — і знову обстріл. Ми потім думали: куди ж росіяни цілилися? Поруч із нами немає військової частини, якихось об’єктів інфраструктури, лише житлові будинки.

Запоріжанка додає, що від обстрілів постраждав і її "залізний кінь" — мікроавтобус, який їй подарували литовські друзі по волонтерству для поїздок на фронт. Він залишився без скла, кузов посікло осколками, злетів іменний номер.

- Машину хлопці з моєї команди навіть змогли завести, але її ще треба упорядковувати, — каже Ірина. – Коли зрозуміла, що й машину зачепило, подумала: якби все було на день раніше, у мене б не залишилося б не тільки дому, а й вантажу для військових. Вийшло, мені зверху було дано цю добу. Це я усвідомила, коли побачила годинник, що зупинився під час прильоту: на ньому було 5:05 – це той час, коли я напередодні розмовляла з іконою. Ось такий збіг.

Ірина поки не уявляє, де зимуватиме. У її квартирі через близькість до епіцентру вибуху неможливо відновити ні водопостачання, ні опалення, ні газ. Принаймні так їй сказали чиновники. Але більше їй не дає спокою терор мирного міста, де гинуть цивільні.

- Я начебто звикла, буваючи на Донбасі, що на фронті гинуть наші хлопці, хоч і це страшно, — каже Ірина. – Але зовсім інше, коли ось тут на лаві біля під’їзду ти сидів із сусідом, балакав, а потім там лежать чорні мішки, і тебе просять упізнати людину. Ти ж з нею жив поряд…Ось була сім’я – чоловік, дружина, у них собака – і їх нема, всіх трьох. Розумію, що то війна, спільне горе. Але я 2-3 рази на місяць протягом восьми років їздила на передову, допомагала чим могла, а ракета прилетіла в мій будинок. І в мене виникло таке крамольне запитання: "Боже, а ти є?"