Секунда — і тебе немає: ветеран "Єнот" про виживання після детонації міни, втрату ніг і уроки війни

Сергій Гутнік на псевдо "Єнот" 2022 рік зустрів на строковій службі у НГУ. У 2024-му перевівся до 12-ї бригади спецпризначення НГУ "Азов". Під час виконання завдань у Серебрянському лісі 24 червня минулого року натрапив на протипіхотну міну ТМ-72 й втратив обидві ноги. Протезування – надскладне, бійцю відмовив ряд протезних центрів, бояться братися. Детальніше – у відеоінтерв'ю "Телеграфу" в межах проєкту "Лінія спротиву".

Адреналін

— Якраз до повномасштабки мені виповнилось вісімнадцять, подумав: "Піду відслужу". Хотів спробувати, як воно, коли тебе принижують півтора року і використовують, як робочу силу. Хотів зрозуміти, чи витримаю це. Мені сподобалось, підписав контракт. У лютому 2024 року дізнався про батальйон "Любарт", що приєднався до "Азову". Я з Луцька, і у нас є замок Любарта, тож я вирішив воювати з луцькими пацанами. Пройшов навчання і у червні потрапив на фронт. Війна, атаки, по тобі прилітає, а ти такий задоволений — це був скажений адреналін. Я усвідомлював, на що йшов – все, чого я очікував від служби, збулося.

Міна ТМ-72

— У Серебрянському лісі я "доволі швидко розмінував стежку" (сміється. – Ред.) і залишився без ніг, але я б хотів повернувся назад і нормально повоювати. Я натрапив на ТМ-72, ця міна кладе все у радіусі 15 метрів. Пощастило, що вона не вилетіла, а вибухнула у землі, бо інакше мене просто наполовину б розрубало. Міна детонувала під моєю лівою ногою, і її трохи вище коліна роздробило, нога перетворилась на фарш, а праву під коліном одразу розрубало. Якби не мої побратими, я б не вижив: окрім ніг, постраждали і обидві руки. Побратими накинули на мене турнікети. Я дивлюсь — і бачу, що ніг в мене вже немає.

Ампутація

— У лікарні у Слов’янську мені ампутували те, що залишилось від ніг. Від одної ноги мені залишили половину ляхи, а друга приблизно до коліна. Вже у Мечнікова у Дніпрі мені реампутували ноги до нинішнього рівня. Зараз у мене частково залишились суглоби по декілька сантиметрів. Кукси, як такої, немає, тому що я не запротезований. Загалом – це настільки складне протезування, що мені відмовило дуже багато протезних центрів. Є два центри, які думають, як мені це зробити, і, коли в них будуть ідеї, сподіваюся – вони зв'яжуться.

Фантоми

— Вісім місяців, як у мене немає ніг і є фантомні болі. Фантомні болі присутні так само, як і фантомні відчуття: вони, по суті, жодного разу не пропадали.

Спочатку вони мені не давали спати, десь перші два місяці. Самий пік болю припадає на дев’яту вечора – засинаю на ранок. З плюсів втрати ніг: в мене не мерзнуть ноги, я цілий рік можу ходити у шортах, економлю на штанях, носках і кросівках.

Метаморфоза

— Я до війни і зараз — це дві різні людини. В мене абсолютно інше ставлення до держави — я побачив наскільки дружнім може бути наш народ. Люди вигрібали все з домівок, готували, приносили спальники, плели сотнями сітки, віддавали автомобілі, пускали до себе жити переселенців. Я вважаю, що у країні, що воює, люди не мають забезпечувати армію, це має робити держава, та тільки за рахунок людей військо і живе.

Людяність?

— Я і мої поранені побратими дуже часто стикаємося з поглядами оточення, мовляв, "що ти тут робиш, нащо ти їздиш, чого лякаєш людей". Люди кривляться при погляді на мене. Нещодавно я завів ТікТок і виклав відео, де я без протезів з подвійною ампутацією самостійно залажу в авто і їжджу за кермом – за три дні набрало п’ять мільйонів переглядів. Хочу донести своїми відео, що в країні війна і таких людей, як я, багато, але буде ще більше. І ми такі самі люди, як і ви, просто хтось без рук, хтось без ніг. Я не прошу, щоб переді мною кланялися, не потрібно, щоб мені дякували, – просто хочу бути частиною суспільства.

Свобода

— С початком війни свободи в Україні стало менше. В армії взагалі немає свободи, ти завжди обмежений: в слові, правах – абсолютно у всьому. Тому мені складно сказати, що для мене є свободою. Мабуть, коли маєш багато грошей, це для тебе і є свобода, бо тоді ти куди захотів, туди і поїхав, і тобі не треба про щось думати.

Смерть

— Війна вчить любові до життя, братерству. По суті, секунда — і тебе немає. Смерті боїться кожен. Мабуть, більшість – не стільки смерті, скільки того, що буде після неї, чи болю. Я знав, що можу загинути. Коли зазнав поранення, в очах була темрява, думав: "Невже загинув?" І тут звук турнікета – розумію, що нє. Думаю, після смерті нічого немає, тебе з'їдять черв'яки.

Сенс життя

— Сенс у тому, щоб багато чого спробувати, побувати в різних місцях планети. Я багато де ще не був. Хочу покупатися в Чорному морі в Криму, дуже подобається Швейцарія екосистемою і ландшафтом, хотів би відвідати Ізраїль. Хочу знову піднятися на Говерлу.

Щастя

— Мене тримає дружина, яка з перших годин поранення мене підтримує, мої батьки. Роблять щасливим сім'я і моя машина: вона завжди була частиною мене, для мене це більше, ніж шматок залізяки. У мене це вже третє авто, і кожне з них було для мене вірним другом.

Мрія

— Я розумію, що мені лише 22 роки, чотири роки забрала служба – я багато чого в цьому житті не спробував. У мене є мрія — хочу відкрити СТО, з машинами працювати. Картинка буде гарна: я такий на візочку закатую під машину і кручу там щось.

Патронатна служба "Янголи" збирає 30 млн грн на лікування та реабілітацію поранених військових з підрозділів азовського руху. Банка тут.