Ворог залишає пораненого і чекає, коли за ним прийдуть. Ловлять "на живця" – історія порятунку піхотинця з Донбасу

"Втратив кінцівку, але не втратив силу духу" — скільки разів, на адресу поранених захисників, ми чули це мовне кліше, що вже стало ознакою військового часу. Та часто ми навіть не підозрюємо, які насправді надлюдські зусилля воїнів стоять за такими стереотипними фразами.

Виживши після важкого поранення на фронті, 31-річний Дмитро Іваненко втратив ногу. Чоловік твердо вирішив протезуватися, та знову навчитись ходити. Однак власний організм приготував для воїна неприємний "сюрприз": на Дмитра не діють обезболюючі. То ж проходити через нестерпний біль довелося буквально завдяки силі власного духу. Про боротьбу за країну та свою власну війну за здоров'я чоловік розповів "Телеграфу".

"В ЗСУ я знайшов себе"

Дмитро Іваненко родом з невеличкого села Криворіжжя, що на Донеччині. Після завершення школи чоловік вступає до технікуму в Донецьку, та через війну, що розпочалась в 2014 році, він кидає навчання та повертається в рідне село, щоб бути ближче до батьків.

З того часу Дмитро освоїв багато професій: працював менеджером з продажів, сторожем, проводив Інтернет, був системним адміністратором в аграрній фірмі та слюсарем-інженером на харчовому виробництві. Втім, як зізнається сам чоловік, по-справжньому він знайшов себе тільки у війську.

– Я ще з дитинства був доволі ерудованим і мене багато чого цікавило, зокрема і військова справа та історія. Тому коли я потрапив в ЗСУ, то зрозумів, що вперше за життя знайшов себе. Як би це парадоксально не звучало, але все ж таки армія допомагає розкрити ті таланти, про які ти навіть не здогадувався, – зазначає захисник.

Та насправді потрапити одразу до ЗСУ Дмитру не вдалося. У чоловіка з дитинства були проблеми зі здоров'ям, відтак у 18 років він отримав "білий квиток" та був визнаний непридатним до військової служби у мирний час.

Все змінилося після 24 лютого 2022 року, коли в країні був введений воєнний стан.

– Перші два тижні повномасштабної війни у мене був просто ступор. Намагаєшся знайти якусь раціональну причину того, що відбувається. Та для мене нічого раціонального в цій війні немає. Одні намагаються знищити націю, а нація намагається захистити себе, – каже чоловік.

Дмитро вирішив, що якщо його призвуть, то він піде в ЗСУ.

– Знаючи свої фізичні можливості я просто чекав, коли я знадоблюсь у війську. Та до мене ніхто не приходив, ніяких повісток я не отримував, – пригадує співрозмовник.

Час йшов, але Дмитра так і не мобілізовували, то ж коли навесні 2024 року вступив в силу новий закон про мобілізацію, чоловік вирішив діяти і сам пішов добровольцем.

– Моя мотивація була зробити свідомій вибір. Ми ж бачили, як купу людей знімали з транспорту, забирали з роботи, тощо. А я хотів зробити вибір. Я хотів вижити, а "вижити" в моєму розумінні, це максимально ефективно виконувати бойові завдання, – запевняє захисник.

"Ти обираєш, чи живеш далі, чи не живеш, але з кінцівками"

Після місяця навчання Дмитро потрапляє в славетну 95-ту десантно-штурмову бригаду. Ще тиждень підготовки і на "нуль", на Торецький напрямок.

Своє перше бойове завдання і зіткнення з ворогом Дмитро називає виходом із зони комфорту максимально екстремальним методом.

– У них там є як зброд, який після першого ж пострілу тікає куди тільки може, а є і дійсно навчені військові, хто тримається до останнього набою. Я був провідником. Моїм завданням було доставити піхоту на позиції і потім вивести її звідти. Та в перший же мій вихід на "нуль", по нас був обстріл 120-мм мінометом і ми отримали троє поранених. І мені всіх їх потрібно було витягнути. Я зробив це просто з кам'яним обличчям, бо у мене було таке чітке завдання, – пригадує військовий.

Та невдовзі витягувати з поля бою побратимам довелося вже і самого Дмитра.

– Я вів групу і в цей момент розпочався обстріл. Я й досі не знаю що це було: міномет, гранатомет чи що. Спочатку мені прилетіло в ліву ногу, я наклав собі турнікет. Потрібно було відходити і при відході я отримав поранення в праву ногу. Наклав другий турнікет і став чекати евакуації, бо я був важкий поранений, – пояснює захисник.

Чекати на допомогу довелося довгих п'ять годин, хоч сам військовий і не вважає, що це критичний час.

– Бо є історії і про 17 і навіть про 30 днів з турнікетом, – каже чоловік.

Справа порятунку ускладнювалась тим, що, поранивши Дмитра, окупанти намагались цинічно виманити з укриття і його побратимів.

– Ворог використовує дуже специфічну тактику: залишають пораненого (не вбивають навмисно, — Ред.) і чекають, коли по нього прийдуть, – пояснив співрозмовник.

Врешті побратимам все ж вдалося витягнути Дмитра, та через турнікетний синдром лікарям довелося ампутувати ногу захиснику.

– Але якщо б я не затягнув нормально турнікет, то я б просто не вижив і стік кров'ю. І там ти обираєш: або живеш далі, або не живеш, але у тебе будуть всі кінцівки на місці, – розповів військовий.

"Армія рабів не може перемогти"

За словами Дмитра, прийняти реальність життя з травмою не стало для нього надважким викликом.

– Я прокинувся у лікарні в Дніпрі. Ноги у мене вже не було, але мені здавалося за відчуттями, що вона на місці. Ампутації було не видно, бо ж ноги були прикриті. Через пару годин я покликав медсестру і запитав її: "Правої ноги немає?" Бо все ж, ліву ногу врятували і у мене залишалася надія. Медсестра з жалем відповіла, мовляв, розумієш, ну так вийшло, ноги немає… І у мене одразу перша думка – ну і грець із нею, – каже захисник.

Чоловік запевняє, що чітко усвідомлював, з якого пекла йому вдалося вибратись живим, то ж з психологічною адаптацією проблем не було.

– Це ніколи не тягнуло мене вниз. Мені не потрібні були жодні психологи, спеціалісти. Можливо, у мене був на це внутрішній ресурс і раніше я себе просто недооцінював і не знав, на що я здатен. Найкращий психолог знаходиться у тебе в голові, адже ніхто про тебе не знає стільки, скільки ти сам про себе знаєш і ніхто тебе так не зрозуміє, як ти сам, – зазначив Дмитро.

А от з фізичною реабілітацією було набагато складніше. Все через унікальні індивідуальні особливості організму військового, який не реагував навіть на наркотичні знеболювальні.

– Наприклад, на мені взагалі не працював морфій. Тому фактично весь біль мені доводилося просто терпіти завдяки власним силам, – каже чоловік.

Відповідно, на силі характеру довелося "вивозити" і фантомні болі. Та врешті усвідомленість перемогла тіло, і коли рани загоїлись, чоловік досить швидко опанував протез.

– У мене взагалі не було проблем стати на протез. Як тільки я вдягнув тренувальний протез, то одразу пішов рівно і не викидав ногу на сторону, як, зазвичай, робить більшість. При тому, що у мене дуже висока ампутація: залишилось усього близько трьох сантиметрів кукси і задіяно мінімум м'язів. Без підтримки я трохи кульгаю, а от з тростиною взагалі ходжу рівно, та ще й можу накинути кілограмів 40 ваги, – пояснює чоловік.

Лікування Дмитра ще триває. Після нього захисник планує піти працювати в реабілітаційний центр, де сам і протезувався.

– Моя посада називається "спеціаліст соціальної реінтеграції". Це пов'язано з психологічною роботою. Наприклад, людина постраждала від війни і їй потрібно допомогти та направити її у правильне русло, адже після поранення людина може не хотіти виходити на контакт з лікарями та спеціалістами. Тому така от зв'язуюча ланка інколи дуже важлива, – підкреслює захисник.

І хоч зараз країна переживає важкі часи, Дмитро вірить в настання справедливого миру.

– Армія рабів не переможе ніколи армію вільних людей. Раби йдуть воювати не за себе. У кожного з наших військових свої причини: хтось воює за свою родину, хтось за чужу, хтось за державу, націю, ідентичність… Комусь просто подобається жити в Україні. Причин багато. І це все об'єднується, тому наша ідея взагалі не співставна з їхньою, – резюмував Дмитро Іваненко.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.