Міни сипалися, мов яблука з дерева: боєць ЗСУ про зневіру після поранення, боротьбу за життя і світовий рекорд

Ветеран розповів про свою карколомну евакуацію і мотивацію до життя після втрати кінцівки

Десять років тому, прямо з Майдану, полтавчанин Артем Погорілий вирушив до військкомату. Тоді чоловіка без військового досвіду не взяли в ЗСУ, записавши в резерв. З початком широкомасштабного вторгнення Артем знову пішов добровольцем і з другої спроби зміг потрапити до війська. Боєць боронив Україну на сході, але отримав важке поранення. Втративши кінцівку, чоловік зневірився, та одна випадкова зустріч в госпіталі повернула ветерану жагу до життя і він навіть встановив світовий рекорд зі стронгмену на змаганнях Arnold Classic Europe у Мадриді. Свою історію військовий розповів "Телеграфу".

Підготував родину і пішов на війну

До початку "великої" війни Артем Погорілий працював у місцевій полтавській спортивній школі і одночасно в будівельній сфері.

– За декілька до днів повномасштабного вторгнення я відпочивав за кордоном. Коли там пішли чутки, що, можливо, закриватимуть повітряний простір, я тоді в це не вірив. Я всіх українців, жіночок, які були в паніці, заспокоював і казав, що не надумають росіяни нападати. Тоді я був впевнений, що цього не станеться. На жаль, я помилявся, — пригадує Артем.

Втім, незважаючи на внутрішній спокій, чоловік був впевнений, що неодмінно піде добровольцем, якщо ворог перетне кордон.

– Я чітко зі своєю командою однодумців розумів, що якщо це буде, то ми будемо йти воювати. Так і сталося, — зазначає співрозмовник.

Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року і увімкнувши новини, Артем зрозумів, що все почалося.

– По всім каналам вибухи, вторгнення. Думав, що знову якась там десантна атака, і зараз назад всі підуть. Але потім стало зрозуміло, що буряти, м*скалі, і вся ця нечисть на нашій території повноцінно займається злочинами. Я підготував сім'ю, дружину, доньку і пішов до військкомату в перший же день повномасштабного вторгнення, — пояснює ветеран.

Пройшовши формальну медкомісію, чоловік став військовим. Цього разу відсутність бойового досвіду вдалося компенсувати натхненною мотивацією.

– Це захист своїх рідних, близьких, своєї країни. Як би це пафосно не звучало, але я вважав себе завжди патріотом, — запевняє боєць.

"Найстрашніші перші п’ять хвилин"

Спочатку Артем потрапив до роти охорони при ТЦК.

– Та при першій можливості, коли формували стрілецький батальйон з рот охорони Полтавської області, то ми всім відділенням туди попросилися, адже топтати асфальт біля військкомату – не для цього ми йшли в ЗСУ, — підкреслює чоловік.

Потім було бойове злагодження на Чернігівщині і у вересні 2022 року Артем разом зі своїм підрозділом вирушив на схід.

Чоловік пригадує, що перші зіткнення з ворогом були вкрай нервовими.

– Вночі, поки наді мною артилерія летіла, то взагалі не страшно. Ти просто чуєш, що вона десь далеко і над тобою артилерійські дуелі. А вже під ранок, коли почало все ближче прилітати і крупнокаліберні кулі свистіли над головами… Перші 5-10 хвилин найважчі. А потім так швидко звикаєш, що навіть самому не вірилось, — розповідає військовий.

Артем запевняє, що не слід недооцінювати ворога і його підрозділ цим не "хворів".

– Звичайно, там є чмобіки, яких забрали і кинули на м'ясо для відволікання наших сил. Та все ж таки це професійна армія у якої безліч різних озброєнь. Тим більше, вони співпрацюють з Китаєм і у них вистачає військових гаджетів. Плюс у них промиті мізки на тисячу відсотків і вони не бачать подальше нормальне життя в своїй країні. Якщо це все докупи скласти, то проти такої армії, такої бездумної сили важко воювати, — каже ветеран.

"М’ясорубка" на сході

Втім, бойовий шлях воїна, на жаль, тривав недовго. В жовтні 2022 року Артем з побратимами вирушив на позиції в селищі Курдюмівка що на Донеччині.

– Як нам сказали, десь з Горлівського напрямку серйозне підкріплення ворога мало надійти на 7 жовтня. А це ж день народження Путіна було, то вони ж завжди підсилюються, щоб йому "подарунки" робити, — згадує співрозмовник.

Вже на ранок 7 жовтня підрозділ військового опинився в червоній зоні.

– Ми отримали завдання тримати терикон. Чуємо по рації, що десь на іншій позиції у нас двоє "трьохсотих" і їм необхідна допомога. Мене і ще одного побратима викликали на допомогу. Ми вийшли в заданому напрямку. Над нами застиг десь дрон. Тоді ще це було не так популярно, але у них також були дрони. І нас з побратимом з мінометів почали пристрілювати, — розповідає боєць.

Міни сипались буквально без зупину.

– Таке було враження, що їхній арсенал не закінчується ніколи. Летіло так, наче в сезон потрусити яблуню: з дерева летять яблука, а ти стоїш під цим деревом. Ну по-іншому і не скажеш. І в тій м’ясорубці на двох ми спіймали лише один уламок, — пояснює Артем.

Спочатку чоловік навіть і не зрозумів, що він важкопоранений.

– Перші відчуття були, що зараз мені швидко замотають ногу і я буду далі продовжувати виконувати завдання. Я навіть не думав повертатися. У мене ж ціла нога була, лише під коліно ззаду потрапив уламок. Та як потім виявилося, мені перебило дві кровоносні судини, — розповідає боєць.

Побратим наклав на ногу товаришу турнікет, і тепер евакуація знадобилася вже Артему.

Боротьба за життя

Повернувшись на позиції біля терикону, військові запросили медичний транспорт, та через шалений обстріл автівка не змогла доїхати буквально 50 метрів.

– Я почув в рацію, що далі евакуаційний транспорт не поїде, тому що ризикувати іншими не будуть, — пригадує військовий.

Тож побратимам довелося нести Артема самостійно під "дощем" з мін і танкових снарядів.

– Мене несли всі по черзі: п’ять метрів несуть і падають, ховаючись, від міни. Потім знову п’ять метрів несуть і знову падають. І так протягом семи годин ми долали чотири кілометри, — розповідає боєць.

Чоловіка доправили в стабілізаційний пункт в Дружківці, а потім в лікарню Мечникова в Дніпрі, де лікарі чотири дні боролися за те, щоб зберегти військовому кінцівку.

– Та оскільки була довга евакуація, розвинувся турнікетний синдром, хоча все було зроблено правильно нашими медиками. І 11 жовтня вранці на обході в лікарні Мечникова зібралася вся делегація відділення судинної хірургії. Я зрозумів, що зараз щось серйозне у мене будуть питати. Так і сталося: до мене підійшов молодий хірург, (наче й з посмішкою, але вона була не щира) і почав розмову. Він сказав, що кінцівка не подає ознак життя. І я в здоровому глузді, при пам'яті підписував ці всі документи, що я згоден на ампутацію. Треба було обирати: або життя, або кінцівка. Варіантів не було просто, — розповідає ветеран.

Через зараження крові, лікарі майже повністю ампутували ногу Артему. Потім гвинтокрилом військового перевезли в Київ, де почалася відчайдушна боротьба чоловіка за життя. Справа в тому, що зараження крові стало причиною відмови нирок і боєць виживав лише завдяки діалізу.

– Я пережив 19 діалізів. Як потім казали мені, мало який організм це витримує. Та завдяки тому, що раніше я був спортсменом, організм і витримав це все навантаження, — пояснює військовий.

Зустріч, що змінила життя

Коли небезпека для життя минула, а рани загоїлися дружина Артема почала шукати для нього варіанти протезування.

– Але я на той час не думав про протезування. Взагалі була апатія до всіх цих розмов про протезування. Я не хотів навіть на милиці ставати. І це при тому, що раніше при своїй фізичній формі, я міг і на руках ходити і боротися, але з’явився якийсь психологічний бар'єр. Приходили в госпіталь військові з пораненнями. Вони наче і намагалися підтримати, пояснити, що все буде нормально, але ну не кожного дня ногу відрізають і ти не розумієш, нормально чи ненормально буде, — каже Артем.

Та одного дня до госпіталю, щоб підтримати поранених, прийшов ветеран АТО, уповноважений президента по реабілітації військових Вадим Свириденко.

– Я і не знав хто це. Він зайшов і протягнув мені руку. Я дивлюсь – пластмасова кість. Дивлюсь на іншу – також пластмасова. Він жваво та цікаво спілкувався, на позитиві, з жартами. Я думаю: ну нормально, чоловік без двох рук, а такий живий. А потім до мене хтось підійшов і сказав, що у нього і двох стоп немає. Я був взагалі в шоці. Потім ми стояли в коридорі, на зустріч йшла старша сестра-хазяйка, ми одразу в бік здвигаємося, а вона каже: "Стійте-стійте, хлопці, вам можна, я обійду". А Вадим їй відповідає: "Ми що, інваліди?". І мене так це надихнуло. Я подумав – чоловік без чотирьох кінцівок, а так гарно себе поводить в моральному і фізичному плані. І з цього моменту я почав шукати інформацію про протезування, — розповідає військовий.

"Не маємо морального права здатися"

Отримавши протез, Артем дуже швидко навчився знову ходити і став вже мотиватором для інших поранених, після того, як вперше взяв участь у змаганнях стронгменів "Сильні України". А потім було золото і срібло з плавання на змаганнях Air Force and Marine Corps Trials і світовий рекорд зі стронгмену на Arnold Classic Europe, де чоловік в команді з іншими ветеранами протягли за канат в упорі сидячи чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів за 30,69 секунд.

– Спорт це лише як інструмент. Головне, що ти знаходишся в середовищі однодумців, собі подібних людей, які не склали руки намагаються допомогти іншим, в першу чергу, своїм прикладом. Тут не про медалі, а саме про спілкування і взагалі ветеранський рух, — зазначає військовий.

Артем вірить, що Україна неодмінно переможе і повернеться до мирного життя.

– По-перше, ми дійсно нація. По-друге, сімейній цінності. Я дивлюсь, як наші жінки, діти, батьки, рідні переживають за кожного солдата. Незаможні пенсіонери віддають останню банку огірків і частину своєї пенсії на донати. По-третє, ми протягом вже більше пів тисячі років, починаючи від Богдана Хмельницького і раніше, намагаємося здобути і втримати таку нашу довгоочікувану незалежність. У нас немає морального права здатися і піти на поступки недоброзичливому сусіду, — резюмував Артем Погорілий.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.