"Я не втомився від війни! З однієї простої причини": Герой України "Берлін" про перемогу, СЗЧ та ухилянтів

Іван підкашлює.

— Видно, протягнуло десь. Ночі вже прохолодні, а розпалити багаття, щоб зігрітися — значить, видати себе. Єдиний вихід — окопні свічки й хімічні грілки. Це те, що зараз буде дуже потрібно фронту. Але найважливіше — FPV-дрони. Щоб ви розуміли, яка в них потреба, скажу, що розвідувальний дрон живе не більше 5—7 днів…

…26-річний Герой України з Полтавщини Іван Чорний ("Берлін"), старший солдат 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", на фронті ось уже понад два роки. Як тільки росіяни пішли широкомасштабним наступом, він кинув роботу в Польщі, де жив до цього 7 років, й повернувся додому. Вже за два тижні був зарахований до складу 116-ї полтавської бригади тероборони, освоїв кілька військових спеціальностей.

З січня 2023-го бригада воює на Донбасі. У її складі молодий боєць рік тому лише з автоматом і гранатою самостійно придушив вогневий спротив та знищив ворожу десантну групу. Окрім того, хитрістю взяв у полон чотирьох "чорних гусарів" з 15-ї окремої гвардійської мотострілкової бригади, яка отримала звання гвардійської у травні 2022-го після катування людей на Київщині і штурму Чернігова. По суті, це були залишки вагнерівців, яких кинули на штурм Авдіївки.

За виявлені мужність і героїзм Іван Чорний був удостоєний найвищої державної нагороди — звання Героя України.

Наразі він продовжує воювати на передовій, на Донеччині.

Нещодавно перебував у короткій відпустці й заїхав до Полтави, де колись навчався у школі зі спортивним ухилом — мріяв стати футболістом. Зі спортивною кар’єрою в Івана не склалося. Зате у військовій справі молодий чоловік став асом.

"Телеграф" мав нагоду поспілкуватися зі старшим солдатом Іваном Чорним про найболючіші проблеми фронту і тилу.

Доки боремось, доти не прогрАємо

— Ми програЄмо війну?

— Чому? Війна триває, ми боремось. Я не скажу, що програємо.

— Але ж щодня здаємо ворогові території…

— Так, ворог має технічний успіх на Покровському напрямку. Просто тому, що у нього більше сил. Ось і все. Ми ж залежимо від підтримки союзників, від їхніх постачань зброї. І коли підтримки недостатньо, тоді ЗСУ потрапляють у важку ситуацію.

Плюс до цього внутрішні вороги. Дуже багато зрадників у тилу, які відверто працюють на ворога, пропагують його наративи, підтримують російську армію фінансово.

Те ж саме спостерігається і в армійських структурах. Командири, які віддають злочинні накази, теж зрадники. Саме через таких ми й здаємо території. І це дуже вкурвлює.

Та все ж програшем ситуацію, що склалась на полі бою, я не назву. Тому що ніхто білого прапора не вивісив і вивішувати не буде. Ми будемо боротися до кінця. І поки ми боремось, доти ми не прогрАємо.

— Твоя думка щодо Курської операції.

— Те, що ЗСУ зайшли на територію РФ, це добре. Ми це змогли і ми показали світові, який загалом дуже толерантний до Росії, що Путін не контролює кордон.

Але якщо поставлені завдання й цілі досягнуті, то можна сказати, що це круто і добре. Значить, операція була того варта. Це може оцінити лише вище військове командування. У нього є інформація про засоби та ресурси, тобто воно бачить можливості, на основі чого й приймає рішення про доцільність чи недоцільність тієї чи іншої операції. А "коментатори" й "експерти", які не можуть бачити повної картини, говоритимуть про те, що це не має ніяких перспектив.

Єдине, що можу сказати: наразі ситуація в Курській області для ЗСУ ускладнилась, а на Донбасі не покращилась.

Особисто в мене дуже болить душа за хлопцями, які там загинули і втратили здоров'я. Тож радіти чи святкувати наш захід до Курщини причин нема.

— Останнім часом почастішали випадки самовільного залишення частин (СЗЧ). Серед причин цього масового явища — відсутність ротацій та чітко встановлених термінів служби, неукомплектованість бойових підрозділів, відтак, збільшене навантаження на військових, зрештою, відсутність реального покарання за СЗЧ. Що ти можеш сказати з цього приводу?

— Скажу так: це просто одна з топових тем для обговорення в українському інформаційному просторі, що прийшла на зміну "поганим" корумпованим тецекашникам, яких били, яким плювали в обличчя і яким палили машини. Це просто штучне накручування проблеми в інтересах ворога. Для більшості населення обидві теми — звичайне виправдання того, чому вони чи їхні рідні не воюють у ЗСУ. Така собі зручна правда. Це абсолютна неповага до Збройних сил.

Я, наприклад, не можу сказати, що хтось з моїх побратимів чи з сусідніх підрозділів кидає позиції й тікає. Якби це дійсно мало масовий характер, то чи могли б ми стримувати ворога два з половиною роки повномасштабної війни? Попри дуже важку роботу і надзвичайно важкі бої, хлопці тримаються.

А випадки СЗЧ були й раніше, вони є зараз, і вони будуть, і тут нічого не зміниться.

Краще, ніж на фронті, ніде не навчишся воювати

— Де візьметься мотивація воювати у тих, кого насильно привозять до ТЦК та СП для вручення повістки?

— Немотивованих людей на фронті тяжко знайти. Бо мотивація — це безпека і власне життя. Хоча добровільність – це дуже важливий момент.

— Але ж ти погоджуєшся з тим, що держава повинна змінити підходи до мобілізації?

— Це безперечно! Все має відбуватися зовсім по-іншому. ТЦК та СП сьогодні мають право забирати хворих і обмежено придатних за станом здоров'я. Це повна дурня! Адже чекати ефективності на фронті від таких людей не доводиться.

Окрім того, важливо знизити мобілізаційний вік до 18 років. Молодь теж має воювати! Вона має розуміти ціну мирного життя. Ми пішли першими два з половиною роки тому, а в інших був час підготуватися, навчитися, стати професіоналами. Новобранці мають поповнювати бойові загартовані бригади, набиратися досвіду у ветеранів і підсилювати їх. Не можна допускати, щоб новостворені підрозділи комплектувалися лише за рахунок новобранців, бо в цьому випадку вони, безумовно, зазнають тяжких втрат внаслідок своєї недосвідченості.

Кожен солдат і кожен офіцер має пройти вишкіл на фронті, а не місячні теоретичні курси у навчальних центрах із застарілими програмами. Хай вони навчаються у ході бойових дій. Звісно, не одразу на "нуль" їх відправляти, не на смерть, як дехто пише. Спочатку молодих людей треба навчити воювати, дати їм для цього необхідні засоби. Головне, щоб вони втягнулися у реальне фронтове життя.

Хоча навчальні центри Сил безпілотних систем — це дуже круто. Туди кожен може прийти добровільно, спробувати "політати" на симуляторах тих чи інших безпілотних систем і прийняти для себе рішення, де він може бути корисним. Гарний приклад — рекрутингові програми Третьої штурмової бригади, "Азову". Такі програми мають бути впроваджені на рівні держави, бо вони дуже ефективні.

— До речі, про навчальні центри. Твоя оцінка того, що сталося третього вересня в Полтаві, коли внаслідок двох ударів балістичних ракет був зруйнований Інститут зв’язку і майже 60 осіб загинуло, а кілька сотень було травмовано? Чи можливо було уникнути цієї трагедії?

— Звісно, такої масштабної трагедії не сталося б, якби особовий склад навчального центру був розосереджений. Це дуже прикро, адже в Україні , майже три роки триває широкомасштабна війна, й навчальні центри вже неодноразово ставали мішенню ворога. На жаль, подібне може повторитися, тому що висновків, як бачимо, не ніхто не робить взагалі.

— Знаю, ти, не проходячи строкової служби, став універсальним солдатом. Ти й мінер, й аеророзвідник, й штурмовик, наразі працюєш з дронами, виконуєш завдання у складі групи інженерного забезпечення… І всьому цьому навчився на практиці, без освоєння теорії. Це ж не кожному дано…

— Звісно. Знаю людей, які не справляються з поставленими завданнями у штурмових бригадах. Але вони професіонали в інших військових справах. Тому дуже важливо, щоб командири найефективніше використовували особовий склад. На жаль, це буває не завжди.

Мені особисто все подобається у військовій справі, тому я легко опановував потрібні мені спеціальності. Коли наша 116-та бригада ТрО стояла під Полтавою, нас трохи вчили стріляти. Щоб стріляти влучніше, я дивився відео, спілкувався на ці теми зі старшими побратимами й таким чином набував досвіду. Але краще, ніж на фронті, людина ніде не навчиться воювати. Це аксіома.

Спочатку треба виграти війну, а потім будувати стадіони

— Давай від проблем армії України, пов'язаних з браком та якістю особового складу, перейдемо до проблем браку озброєння. Невже держава досі не може забезпечити війська достатньою кількістю FPV-дронів?

— Найбільше не вистачає ударних дронів, по-іншому, дронів-камікадзе. Щодня їх використовуємо десятками, залежно від подій. Якщо дуже інтенсивні бої й ворог штурмує, то їх може й сотня полетіти в їхній бік. Те ж саме стосується й розвідувальних.

Державне забезпечення існує, але воно не покриває потреб.

Ще один важливий нюанс — дрони, які ми отримуємо, обов’язково треба доводити до бойового стану. Тобто, щоб вони могли вразити ворожу ціль, їх ще треба дотягувати відсотків на 30—40. Цим спеціально займаються фахівці вже безпосередньо в зоні бойових дій. Кожен підрозділ самостійно збирає на це кошти. Адже нам треба чимось воювати.

Бомбочки, гранати, запальнички, наприклад, які я скидаю з ударних дронів, у більшості своїй теж саморобні.

Тому допомога тилу в цьому плані просто неоціненна. Дуже важливо, що воюють і держава, і народ. Щоправда, я маю принципову позицію: на військове спорядження повинні збирати кошти не прості громадяни по 20, 100 гривень, а бізнес і громади. 75 тисяч гривень (у середньому така ціна "мавіка") для підприємців чи організації це не дорого. Але для нормальної роботи підрозділу і для нормального захисту мирних територій треба хоча б 10 народних "мавіків" щомісяця.

На жаль, абсолютна більшість громад витрачає величезні кошти на озеленення, на якусь бруківку, будівництво стадіонів і ще бог знає на що. Прошу зрозуміти правильно: я не проти облаштування алей загиблих, бо дуже поважаю тих, хто віддав своє життя за свободу. Але… Для чого сьогодні ті алеї? Давайте увіковічимо монументами пам'ять загиблих після війни. Бо у нас надзвичайно важка ситуація на фронтах, ми втрачаємо території. І треба вкладати у живих захисників. Щоб вони повернулися здоровими додому.

Тому давайте спочатку виграємо війну. Хоча ми давно б уже її виграли, якби не ці хабарі, не ці всі розтягування грошей. Ті, хто допався до грошей, не можуть від них відірватися. Мільярдами доларів крадуть. Гуманітарку перепродають… І не несуть за це ніякого покарання! Це все зрадники нашої країни. А народ пару днів пообурюється в соцмережах і забуде…

— Що ти пропонуєш робити зі зрадниками? Відправляти на передову?

— Шкода, що у нас не введений воєнний стан. За його законами, пійманих на крадіжці чи на зраді розстрілюють на місці без суду і слідства. Хоча б через одного публічно розстрілювали, і вже був би якийсь порядок.

Але ж світова громадськість нас почне засуджувати. Ми маємо дотримуватись конституційних прав, щоб від нас не відвернувся світ.

Тому, будь моя воля, я б відправляв усіх, хто наживається на війні, хто дає й отримує хабарі за встановлення інвалідності тощо, не під домашній арешт, а у бойові бригади.

— Яка твоя думка щодо економічного бронювання? Це ж теж лазівка для тих, хто уникає мобілізації?

— Вважаю, що абсолютно всі мають брати участь в обороні країни. Не має значення, у якій формі. Працюєш у критичній промисловості — окей, у критичній інфраструктурі — дуже добре. Служиш у Збройних силах — взагалі ідеально. Але кожен повинен щось робити, щоб здобути Перемогу.

У нас же економіка взагалі не поставлена на військові рейки.

— Ваню, з якими почуттями ти повертаєшся у мирне життя і потім знов у воєнне?

— З цим у мене абсолютно ніяких проблем. Звісно, бувають психологічні моменти, коли бачу, як цілком здорові чоловіки сидять у кав’ярнях і в барах. Бо розумію, що вони напевне відкупилися.

Говорячи конкретно про Полтаву, то я був шокований випадком, коли міська рада на годину перенесла прощання із загиблими військовими, яке проводиться біля Свято-Успенського кафедрального собору, щоб влаштувати поряд із храмом свято з нагоди повернення олімпійських переможців. Свято вчасно не закінчилось, і відспівування почалося під… танці. Мені важко підібрати літературні слова, щоб прокоментувати це. Як так можна не поважати людей, які віддали життя за Україну, і їхні родини?

А вручення спортсменам сертифікатів на мільйони гривень… Прості громадяни по копійці збирають на потреби армії, а державні посадовці роздають шалені кошти професійним спортсменам, які мають можливість займатися своєю справою, їздити на міжнародні змагання і загалом непогано заробляти собі на життя… І цю можливість їм дають хлопці, які стоять і гинуть на фронтах.

Самі ж прославлені спортсмени промовчали, хоча напевне були в курсі прощання з воїнами.

Мені це особливо огидно, оскільки виконувачка обов’язків міського голови Полтави Катерина Ямщикова у 2022 році добровільно стала до лав ЗСУ й служила медиком у бригаді тероборони…

Не знаю, коли у нас буде порядок. На жаль, сподіватися, що його наведуть люди з посвідченнями учасників бойових дій, не варто. Адже багато хто з них навіть не виїжджав на фронт і не нюхав пороху… Служити на Донбасі можна й у відносно мирних містах, де не працює авіація (принаймні поки що) й куди не прилітають ракети.

— Ти втомився від війни?

— Я не втомився від війни! З однієї простої причини. Бо завжди пам'ятаю про те, що є хлопці, які вже понад два роки у полоні. Їм набагато важче, ніж мені. Втомитися від війни я просто не маю права. І вважаю, ніхто його не має. Особливо ті, хто сидить зараз у тилу… Маємо розуміти, що ця війна на знищення. Або ми всі разом до кінця, або нас просто знищать…

P. S. Для тих, хто має матеріальну можливість допомогти підрозділу, в якому воює Герой України Іван Чорний, даємо номер картки Монобанку 5375411221667822, відкритої на ім’я Марії Петренко.

Фото надані Іваном Чорним, "Суспільне Полтава"