"Про перемогу зараз не йдеться — йде уповільнення втрат": командир роти безпілотників про те, чого чекає Україна

Геннадій Левітас на псевдо "Кажан" до служби — успішний бізнесмен, громадський діяч, нині — командир РУБпАК (роти ударних безпілотних авіаційних комплексів —Ред.) 112 ОБр ТРО розповів "Телеграфу" у межах проєкту "Лінія спротиву" про ситуацію на фронті, наслідки СЗЧ (самовільне залишення частини —Ред.), бізнес на війні та останні технологічні розробки ворога.

Росія атакує міста КАБами аби ламати українців психологічно

— Нині тилові міста Запоріжжя, Харків під агресивними атаками КАБів (керованих авіабомб —Ред.) — це відбувається, бо Росія тисне на суспільство психологічно. Вона б’є, тому що може, бо ще немає протидії, яка могла б її зупинити. Якщо населення поглине страх, якщо воно втратить волю до спротиву, якщо знецінить власну культуру та ідентичність — воно програє. Саме тому Росія тисне. Будь-яке протистояння формується в голові.

Військових не шокують атаки тилових міст так, як цивільних. Ми щодня бачимо, на що здатен ворог. На початку повномасштабного вторгнення ми з підрозділом об’їздили регіони, які були окуповані, і зрозуміли, що це війна на винищення. Коли розкрилися всі жахіття окупації Ірпеня, Бучі, як потерпало місцеве населення на Чернігівщині, на Київщині — хлопці отримали відповідний "заряд настрою" до свого ворога.

Зараз відбувається уповільнення втрат територій

— Якщо відкрити DeepState і переглянути рух лінії зіткнення за останні півроку — особисто я не бачу жодних військовий передумов для того, щоб ми наближались до перемоги. Зараз лише уповільнюється втрата територій. Це відбувається шаленою ціною.

Ми чекаємо якогось тактичного прориву, технічного, або, можливо, дипломатичного, який може суттєво змінити ситуацію, але на моєму рівні я його поки не спостерігаю.

Якщо масово йти у СЗЧ — ворог нам аплодуватиме

— Ніхто не мріяв про тривалу службу, але ми не завжди можемо обирати події, які стаються в країні. Ми в межах цих подій можемо займати дорослу позицію. Якщо ми говоримо про уявну демобілізацію: війна йде, на нас тиснуть, але чи є резерви, які поповнюються? Чи буде у них достатньо часу для злагодження, для підхоплення цих напрямів? Ні! У цивільному житті ви можете обрати собі роботу, місце проживання, спосіб дій, а на війні ми або програємо, або приймаємо певні правила та загрози. І в реакції на ці загрози немає СЗЧ. Воно не вирішує проблему, не нівелює небезпеку, не наближає перемогу — це глобальне послаблення. В моїх очах СЗЧ — це не ок. На щастя, у моєму підрозділі таких не було і дуже сподіваюсь, що не буде.

У мене три сини: старшому скоро буде 18. Він не поїде з України. У мене є мотивація закінчити війну до того, як він стане в стрій. Чи можу я на цьому фоні втомитися і піти в СЗЧ?

FVP, дрони камікадзе кардинально змінили поле бою

— Наразі потреба у операторах дронів настільки висока, що інтенсивність їх залучення, фактично, безперервна. Якщо десь піхота міняється, то пілоти дронів у нас на війні постійно. Їх настільки треба багато, щоб наситити нашу смугу, що у нас немає можливості відвести їх на три місяці на відпочинок або донавчатися.

Перше, що мають усвідомлювати люди, які йдуть у підрозділи, що пов’язані з пілотуванням безпілотних систем: вони обов’язково потраплять на фронт. Колись була думка, що дронщики сидять десь у безпеці, просто грають джойстиком, а ворог вмирає — це абсолютний міф. Пілоти знаходяться в зоні досяжності майже усіх засобів ураження ворога: КАБи чудово долітають. Артилерія і міномети теж дістають. Індикатором, що позиція невдала і її треба міняти, коли до нас вже дістають ворожі Мавіки зі скидами. Це означає, що треба пересуватися назад, тому що в тебе роботи вже не буде, бо для цього тобі потрібно виходити з бліндажа і виставляти борти. Якщо над тобою висить Мавік — ти або не працюєш, або вмираєш.

Ця робота високотехнологічна, високоефективна, цікава — ти відчуваєш навіщо ти тут, ти бачиш результат своєї роботи, але це насичена і важка праця. Тому, якщо ви обрали бути пілотом безпілотних систем, то будьте готові, що вам доведеться воювати інтенсивно і напружено.

Останні технологічні розробки ворога

— У ворога вже є технологія: крило несе декілька FPV, залітає вглиб наших тилів на 30 кілометрів, воно скидає ці FPV, які починають самостійний політ, а це крило є ретранслятором радіосигналу для них. Це дозволяє вражати цілі і не втрачати радіо-горизонт через рельєф місцевості. Я уявляю, скільки людей задіяно в управлінні цим засобом і скільки в ньому слабких ланок, і якщо вони просто не зійдуться, то місія буде неможлива. Тому що військова технологія базується на надійності. Умовно, ти можеш щось вдарити, кинути, переїхати машиною, але ти це підняв, обтрусив і воно буде працювати. А безпілотні системи — це дуже тендітні, ніжні засоби. Там конектори, кабелі, антени — все дуже крихке. Якщо десь приліт — ти ризикуєш втратити борт, обладнання та й загалом провалити місію.

Якщо не буде тенденції до стандартизації і посилення цих елементів, то виконувати такі технологічні місії — це буде ціла спецоперація і це навряд чи буде масовим. Скоріш, індивідуальна робота якихось спецгруп.

Постачання Іраном ракет і дронів Росії — just business

— Нещодавно президент Ірану заявив, що не схвалює агресію Росії проти України і хоче перемовин на тлі звинувачень у постачанні ракет РФ. Будь-яка публічна заява — це спрямована акція з метою отримання якихось реакцій. На мою думку, постачати ракети, "Шахеди" — вигідно, це бізнес. Бути при цьому поганцем іноді вигідно, іноді ні.

Це така гра, коли великі країни вирішують питання своїх інтересів. Я не думаю, що це з метою деескалації відносин Ірану і США. Думаю, там є більш глибокі протистояння і ситуація з Росією на цьому фоні дрібна капость. Те, що Іран підтримує їх дронами та ракетами — це об’єднання двох авторитарних країн, аби показати, що вона — сила.

Війна може вийти за кордони України

— Росія періодично використовує тактику провокацій, яка дозволяє оцінити контрдії, коли літак, дрон чи ракета порушують повітряний простір країн-членів НАТО. Так вони дивляться, звідки на них злетять, яка буде швидкість реакції. Є розвідка боєм, а це розвідка провокацією. Це відбувається постійно, і добре, що європейців тримають у напруженні. Розслаблятися їм не варто.

Я вважаю, що війна може вийти за кордони України. Багато в чому це залежить від позиції західних партнерів. Бойові дії можуть перекинутись на країни Балтії, в меншій мірі на Польшу.

Що для українців означає "перемога"?

— Чи вийдемо ми на кордони 1991 року, а може, ми і не захочемо на них виходити, а може, ми вийдемо настільки, що повернемо Кубань у лоно українських земель? Це питання робить нам відсилку до ще одного невирішеного моменту, що для українців означає Перемога?

Перемога для нас — коли ракети перестали бити? А у цей час якесь там умовне АТО стоїть, якісь люди утримують позиції? Або перемога — це коли ми повернулись на кордони 91-го року, але РФ існує і вона має сили і засоби, щоб знову вторгнутись? Суспільство, якщо воно доросле, має усвідомлювати, що будь-який результат не є остаточним.

Наш вихід на ті чи інші кордони в певну історичну точку не означає ні перемогу, ні програш. Це історичний процес відбувається: в цьому сторіччі ми досягли успіху, кількість українців збільшилась, але якщо десь ми розслабилися, то нас почали розривати. Це не те, що ми обираємо: кидаємо частину Запорізької області, чи не кидаємо? Чи той же Донбас. Ми ставимо питання: чи у нас є ресурс, аби їх повернути? Якщо його немає, то території ми не повернемо. Це питання не вибору, а ресурсу.