"На Україну напали, жінок ґвалтують, дітей вбивають, яка ще треба мотивація служити?" — ветеран "Азову"

Цивільні з військовими можуть і пожартувати, а не розмовляти лише про війну, каже колишній боєць

Віталій Скидан ("Бойко") вступив в добровольчий батальйон МВС "Азов" у 18 років — ще 2014-го. Становлення особистості пройшло на війні — там він з хлопця перетворився на чоловіка, а військо і побратимів називає сім'єю.

Про 10-річний шлях в "Азові", битву за Київ, створення 3-ї ОШБр ЗСУ, повернення "Янголами Азову" 80% поранених у стрій, "вивезення" мобілізації в Україні та "блок" цивільних на долучення до війська — про все це захисник розповів у проєкті "Лінія спротиву" Telegraf UA.

Точка біфуркації: останній бій Буча — Ворзель

— Крайній бій запам'ятався всім. Там втратив ногу, а багато побратимів стали "важкими 300-ми" і "200-ми".

Під час оборони Києва 3 березня 2022 року на перехресті Буча — Ворзель у комплексі "Сан Маріно" ми прийняли бій. Частина наших була всередині, інша — на дорозі.

І тут ми побачили нереальне — на нас їде колона техніки. Це джекпот. Мій побратим вистрілив із РПГ-7, я його прикривав автоматом. Він упав, кричав, що "300-й", але я не міг йому допомогти і продовжував стріляти. В колоні було сім-вісім одиниць, а у нас — три автомати і поранений побратим.

Два кільця оточення. Нас 30 — їх 300

— Відійшли за ріг комплексу, там боєць із позивним "Війна" з кулемета гатив по ворогу. Я закричав йому припинити вогонь. Доки ми перебігали, побратим "Хрест" отримав поранення в ногу. Я закидував ворога гранатами і вів бій зсередини комплексу. Коли змінив позицію, біля мене розірвався снаряд.

Мені посікло ногу, руку, голову. Пощастило, що не знепритомнів і зміг доповзти до будівлі, де Олексій "Психолог" і Артем "Дніпрянин" надали допомогу і врятували мені життя.

Загиблі полягли гідно. Зі спогадів учасників битви написана книга "Вижити на Villa San Marino", видана трьома мовами: українською, білоруською та англійською. Після нашої евакуації хлопці вели бій ще 13—14 годин, виходили вже вночі з пораненими. Евакуйовувалися пішки.

Амуніція врятувала від миттєвої смерті

— У бою втратив ногу, приїхав у лікарню з тим, що залишилось — шкіра, м'ясо, роздроблені кістки, сильно посічені артерії. Права нога також дуже постраждала. "Схопив" ще осколки в лікоть, ключицю, праве коліно. В тілі залишається вісім осколків. Амуніція закрила артерії і врятувала від миттєвої смерті.

Після ампутації казали, що на протез стану через пів року, але це сталось за два місяці.

Фантомні болі — кінцівку наче б'ють струмом, ламають і підпалюють

— Ця війна, порівняно з Другою світовою, є війною травмованих кінцівок. У 70% випадків — травмуються саме руки і ноги. Як військові, так і мирні мешканці зазнають ампутацій.

Фантомні болі — це біль у відсутній кінцівці. Ноги нема, а біль відчуваєш фатальний, нейропатичний. Знеболювальні з часом перестають діють. А от канабіс розслабляє нервові закінчення, і ти нарешті можеш відпочити від постійного стресу та напруження. Хочеться, щоб у нас це розвивалось. Суспільство має адекватно на це реагувати, бо це рятує людей з ампутаціями.

Найважче, що тебе сприймають НЕ таким, як усі

— Після повернення з фронту найбільший виклик — звикнути, що тебе сприймають не таким, як усі. Дуже часто звучить питання підготовки до повернення військових до цивільного життя. Але чи не мають цивільні готуватись до інтеграції військових у звичне життя? Як вони до цього готуються? У нас чомусь саме військові мусять і воювати, і готуватись до того, щоб повернутись до цивільних. Бійці живуть у великому колективі, а цивільні — самі по собі.

Гарантії від держави — фікція?

— Я, як і 50% моїх побратимів, досі не отримав ні пенсію, ні виплату за поранення. Більше, аніж втрата ноги, засмучує розуміння того, що після пройденого шляху, досі не можу отримати те, що мені гарантувала держава. Та вірю, що все вдасться з часом.

З Пенсійним фондом у мене окрема історія. До походу туди морально готуюсь, розумію, що об мене там зараз "витруть ноги", але іншого виходу нема. Отримуєш поранення і стаєш ніби якимось використаним матеріалом. Своє завдання ти виконав, але і працювати тебе не відпускають, і на службі не залишають.

Отримуєш список документів, які треба зібрати, з ними йдеш на прийом. Тиждень їх опрацьовують, в результаті виявляється, що бракує якоїсь довідки. Робиш цей документ, здаєш весь пакет. Потім кажуть, що довідку загубили. Самі структури гублять документи і не несуть відповідальності.

Довідково: Держава гарантує низку соцвиплат і пільг для українських військових після поранення й у разі інвалідності, зокрема:

• одноразова грошова допомога за поранення;
• щомісячна грошова компенсація у разі інвалідності;
• пенсія по інвалідності;
• додаткові виплати на реабілітацію та лікування;
• компенсація за втрату працездатності;
• пільги на житло та комунальні послуги;
• державна допомога на утримання родини;
• одноразова грошова допомога у разі смерті військовослужбовця.

Безкоштовну консультацію юриста щодо невиплат захисники можуть отримати тут:

• Ветеран Хаб
• Юридична сотня — 0800 308 100 (гаряча лінія допомоги захисникам).

80% поранених азовців повертаються в стрій

— До роботи в "Янголах Азову" долучився 2022 року, після ампутації ноги. Познайомився з ними ще 2015 року після першого поранення. Щоразу, коли я отримував поранення, був під наглядом патронатної служби.

Кожен має свою зону відповідальності, я — реабілітацію, знаходжу кращі центри в Україні. Прооперована людина без реабілітації інвалідизується. У нас кожен отримує допомогу, психологічну підтримку та мотивацію. Завдяки цьому 80 відсотків поранених повертаються в стрій.

Патронатна служба "Янголи Азову" створена для того, щоб опікуватись пораненими, полоненими та полеглими бійцями з азовських підрозділів: 12-ї бригади спеціального призначення НГУ "Азов" та 3-ї ОШБр ЗСУ. Служба займається питанням реабілітації воїнів та підтримки сімей захисників, а нині ще й працевлаштуванням.

Ми намагаємось якомога більше людей залишити в бригаді. Працевлаштуванням інвалідів війни у нас керує "Онікс" — потужний хлопець із дуже складними пораненнями. Здебільшого їх скеровують у комунальні заклади, переважно на керівні посади.

Ми маємо групу в Telegram, де майже щодня з'являється нова вакансія, на яку можна відгукнутись. Важкопоранені, котрі потребують роботи, одразу ж мають контакти потенційних роботодавців.

"Азов", 3-я ОШБр — більше, аніж все

— Хлопці з бригади для мене — більше, аніж сім'я. З ними ти пройшов і пройдеш усе. Ніхто і ніщо не зможе нас зупинити, коли ми разом.

Якби поруч зі мною під час бою у Бучі — Ворзелі були малознайомі новачки, ми б всі загинули. З хлопцями ми давно разом, знаємо один одного багато років і виконуємо одну задачу. До побратима ти звернешся по будь-яку допомогу, і він не відмовить. З ним ви зможете розділити будь-що, прийняти останній бій.

Побратим — це ти, тільки в іншому тілі.

Як утворилася Третя окрема штурмова бригада

— Все починається з малого. Наша 3-тя ОШБр утворилася з невеликого кістяка людей. Частина азовців зібралась 2022 року і почала виконувати бойові задачі. Потім ми стали ТрО "Азов", згодом — ССО "Азов", і вже потім — 3-ю штурмовою бригадою. Перший і найскладніший крок — зібратись і почати діяти.

ТЦК силою "пакують в бусик", а в 3-тю ОШБр йдуть вмотивовані добровольці

— Було б добре віддати рекрутинг бригадам. ТЦК залучає людей, які не хочуть йти. Бригади могли б зацікавити людей, створити конкуренцію і підняти рівень рекрутингу.

Наш підхід до підготовки майбутніх бійців — людиноцентричний. І це також високий рівень навчання і енергетика на цих вишколах. Ми на власному прикладі показуємо, що таке побратимство. Адже нема нічого важливішого за людину, яка із тобою йде на смерть. Важливо людей згуртувати, щоб вони були командою. Прагнемо стерти прірву між військовими та цивільними. Щоб цивільні зрозуміли, військові — це люди, з нами можна жартувати, розмовляти не лише про війну.

Страх стати "вантажем 200"

— Я вже 10 років у військовій справі — досі живий, як бачите. У мене шість поранень. Людина — живучий організм, який насправді дуже важко вбити. Тим паче, якщо воїни добре підготовлені, а бойовий підрозділ оснащений і володіє навичками тактичної медицини, то це мінімізує ризики загинути. Якщо на твою країну напали, жінок ґвалтують, вбивають дітей, треба захищати свій дім.

Кожного можна мотивувати. У цивільних дещо викривлене уявлення про війну насправді. Більшість із них не хочуть йти у військо, тому що бояться смерті.

Щоб не боятись невідомості, треба готуватись. Дуже мало людей ходять на спеціальну військову підготовку. Доки ще є час і можливість, потрібно тренуватись. Є чимало тренінгів від бригад, від приватних організацій. Почніть готуватись. Хоча б із медицини. Медицина — це база, яку має опанувати кожен громадянин нашої країни. Це те, в чому постійно потрібно "прокачувати" свої навички, адже ці знання швидко забуваються і в галузі медицини постійно з'являється щось нове. Тому потрібно безперервно вчитись.

"Обмежено цивільні"

— Для військових складно зрозуміти цивільне життя. Ті, хто перебував у серйозних бойових діях — стають "людьми слова і діла". Морально важко сприймати те, що люди не хочуть виконувати свої обов'язки, наприклад щодо соцвиплат.

Та, коли дивлюсь на людей у кіно чи на пари, які спокійно прогулюються, радію, що життя триває, що ми свою справу робимо добре. Але нам потрібна допомога. Рано чи пізно кожен цивільний стане військовим.

Моє бачення таке — кожному вже зараз потрібно обирати місце, куди йти служити, і навчатись цієї спеціальності, аби не бути закинутим у невідоме. Доки є час — потрібно готуватись до бойових дій. Потім часу не буде. Пам'ятайте, що ви — обмежено цивільні, я б так сказав.

Втома від війни чи єдність нації?

— Люди кажуть, що вони втомились від війни. Як можна втомитись від війни, не воюючи? Потрібно спершу її побачити такою, як вона є, аби так говорити. Та навіть якщо війна закінчиться завтра, перед нами ще багато роботи. У нас має все бути максимально погано, аби народ почав "включатись". Чим гірше, тим краще. Чим гірша ситуація у нас в країні, тим активнішими та згуртованішими стають люди. А нам це необхідно — стати нацією.

В березні 2022-го Україна була нацією, всі допомагали, а потім розійшлись. Ми об'єднуємось лише в найскладніші моменти. Якщо станемо тією нацією, якою були тоді, — це буде феноменально.

Найбільший висновок

— На кладовищі стає більше друзів, аніж у житті. Зараз це 50 відсотків, та з кожним днем цифра зростає. Найголовніше — усвідомлювати, за що ці люди загинули. Велика честь знати їх. Вони заслуговують найбільшої шани від країни.

Доки я живий — архіважливо продовжувати боротьбу задля побратимів, які є чи були поруч.