Легені були розірвані, хребет і мозок — пошкоджені: боєць ЗСУ про танковий обстріл, "Шторм Z" і порятунок родини

Читать на русском
Автор
3606
Микола Лобур
Микола Лобур. Фото Особистий архів

В цивільному житті керував клінінговою компанією, а з початком війни вичищав рідну землю від окупантів

Житель Сум 40-річний Микола Лобур до широкомасштабного вторгнення РФ займався бізнесом і мав власну клінінгову компанію. Коли ж на Україну полетіли російськи ракети та зайшли ворожі війська, чоловік вирішив, що настав час вичищати вже рідну землю від окупантів. Маючи за плечами лише строкову службу, Микола записався в добровольці і громив ворога на Запорізькому напрямку. Вчинити інакше не міг, адже бажання захистити родину мотивувало понад усе.

Отримавши важке поранення, чоловік опинився в колісному кріслі, однак навчився жити в новій реальності і мріє допомагати знайти своє місце в суспільстві побратимам, які також втратили здоров’я на війні. Своєю історією військовий поділився з "Телеграфом".

Спецоперація з порятунку родини

До "великої" війни Микола Лобур вів активне життя: розвивав свою компанію і виховував півторарічну донечку.

— Ще на початку 2022 року було якесь недобре передчуття змін. У повітрі війна вже "висіла". Наші друзі: американці, англійці, всі ж казали, що це можливо, вивозили своїх послів. Просто ніхто не вірив в це. І я не вірив. Я не розумів: ну нападуть, щось захоплять, а як вони зможуть втримати ці території? Ну не вірилося і все, — каже чоловік.

Повномасштабне вторгнення Микола зустрів на лижному курорті на Закарпатті.

— 23 лютого я ліг спати, а вранці наступного дня мені зателефонував і розбудив колега з Харкова і сказав: "Почалося. Нас бомблять", — пригадує військовий.

Перша думка — треба рятувати родину, яка залишилась в Сумах.

— В той же вечір я поїхав на вокзал, але всі потяги скасували. Добу я був на вокзалі, а потім сів на потяг в бік Сум. У ньому взагалі нікого не було: лише я і провідниця. Вона ще запитала куди я їду, адже всі навпаки їдуть на Закарпаття, а я їду на північ. Але мені неодмінно треба було їхати рятувати родину, — каже чоловік.

Але до Сум Микола не доїхав: дві доби потяг добирався до Полтави, а далі залізничний состав просто зупинився, адже прямувати далі на північ було небезпечно. Тому чоловікові довелося розробляти цілу спецоперацію з порятунку рідних. Через знайомих Микола знайшов карету швидкої допомоги.

— От на ній через російські блокпости вночі я й поїхав, адже на той час Суми вже були в кільці. І вранці я вже був з родиною, — пригадує захисник.

Микола з донькою

Коли з’явився "зелений коридор", Микола зміг нарешті вивезти дружину з донькою з Сум, а сам підключився до волонтерської роботи.

— А потім ми з хлопцями дізналися, що формується 15-й окремий мотопіхотний сумський батальйон, і ми туди вступили. Військового досвіду у мене не було ніякого. Свого часу я служив тільки строкову службу в армії 2002-2004 років. Але 1 березня 2022 року я вже був в лавах ЗСУ. У нас був повністю добровольчий батальйон, — пояснює військовий.

Уламок розірвав легені, печінку, пошкодив ребра і хребет

Чоловік запевняє, що моральної дилеми — йти воювати чи ні, у нього не було.

— А яка тут може бути мотивація? Прийшли на мою землю, прийшли в мій дім. Прийшли ґвалтувати, вбивати, забирати нашу свободу… Я не хочу, щоб моя дитина жила у цьому всьому. Наші предки не могли поміняти цю ситуацію сотні років, але ми зможемо. У мене навіть запитання не було — піду я воювати чи не піду, — каже Микола.

Перші місяці служби чоловік провів у Сумській області, а потім вирушив на Запорізький напрямок. Саме там він лицем до лиця стикнувся з ворогом і навіть розробив власний класифікатор окупантів.

— От дивіться, є "чмобіки". Це типові бомжі. Усілякі "Шторм Z" (штрафні військові частини, створені Росією у квітні 2023 року. — Ред.), це вже напівбомжі. А є й професіонали. Якщо перші дві категорії кидають "на м'ясо", то професіонали знають, що робити. Ми воюємо проти сильного і дуже хитрого супротивника. Ну, давайте чесно, вони ж все життя десь воюють, — пояснює військовий.

Чоловік з побратимами на позиціях

Чоловік громив ворога до жовтня 2023 року. А на Покрову за старим стилем (14 жовтня. — Ред.), рятуючи побратимів, Микола отримав поранення, яке вмить змінило його життя.

— Наш підрозділ виконував завдання "на нулі". Ми мали вже виходити з позицій, очікувалася ротація. Спочатку почали виходити кулеметники, але не змогли — троє чоловіків потрапили під мінометний обстріл і впали. В тепловізор ми побачили, що від однієї людини ще йшло тепло, тож я і ще троє розвідників поїхали по того хлопця. На жаль, всі були вже "двохсотими" (померли. — Ред.). Ми їх евакуювали, але самі потрапили під танковий обстріл, — згадує чоловік.

Танк працював по позиціях групи Миколи майже всю ніч.

— І від одного з танкових снарядів уламок потрапив мені прямо під плиту бронежилета. Там був сухий чорнозем, і мені спочатку здалося, що від розриву снаряда шматок тієї твердої землі вдарив у плиту. Такої сили був удар, що мене аж розвернуло: якщо моя голова була на 12 годину, то мене розвернуло аж на третю годину. Уламок розірвав мені легені, печінку, пошкодив ребра… — ділиться співрозмовник.

Та найстрашніше — уламок снаряда пошкодив хребет і спинний мозок. Микола каже, що майже одразу після поранення перестав відчувати нижню частину тіла, але вірити у таку реальність мозок відмовлявся.

— Поряд були хлопці, почули мене по рації, і на свій страх і ризик мене евакуювали. Через 40 хвилин я вже був в Оріховому в госпіталі. Там мені поставили купу різних трубок в легені, бо я просто задихався. І тоді я зрозумів, що поранення серйозне, — каже військовий.

Ходити не може, але не здається

Перші два місяці після поранення чоловік називає найгіршими у своєму житті.

— Спочатку я не міг навіть дихати самостійно, весь був в трубках, постійно була температура. Про те, щоб просто сісти на ліжко взагалі мовчу, — каже Микола.

Через те, що чоловік довгий час провів у лікарняному ліжку, його м’язи атрофувалися, тож реабілітологам довелося буквально наново навчити Миколу жити й організовувати побут вже на колісному кріслі.

Військовий запевняє, що міг би замкнутися в собі, та швидко зрозумів: якщо впасти в депресію — від того буде тільки гірше.

— Коли в Запоріжжі мені зробили дві операції, то до мене почали приїжджати друзі, побратими, знайомі. Навіть лікар прийшов і питав, хто я такий, командир який чи що, чому до мене всі постійно їдуть. Мені стали писати дуже багато людей, з якими я вже навіть не спілкувався 10-15 років ще зі школи. А люди, їхня підтримка, дуже важлива. Це мене і мотивувало. Крім того, у мене ж дитинка, її треба ставити на ноги, тому треба жити, — пояснює захисник.

Підтримка рідних надавала сили

Нині Микола перебуває на реабілітації у Франції, куди зміг потрапити за сприяння волонтерів.

— Ніхто з лікарів точно не може сказати, буду я ходити чи ні, це ж спинний мозок. Та я віру не втрачаю і руки намагаюся не опускати, — зазначає чоловік.

По поверненні в Україну у Миколи вже є великі плани.

— Я хотів би бути корисним ЗСУ або допомагати хлопцям і дівчатам, які опинилися у схожому зі мною становищі. І планую продовжувати свій бізнес, — підкреслив військовий.

А ще чоловік мріє дочекатися такої жаданої для України перемоги.

— У мо*калів нема духу свободи. Вони раби і їх це влаштовує. От є цар-батюшка і як він скаже, так і буде. А ми ж не такі. Ми вільні! — резюмував Микола Лобур.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.