Війна в Україні має конкретне ім’я — Путін: капелан ЗСУ про атеїстів в окопах та відносини військових із Богом

Українські військові, які третій рік живуть в умовах постійного стресу, щодня стикаючись зі смертельною небезпекою, можуть відчувати гостру потребу в моральній підтримці з боку того, хто здатний зрозуміти та розділити їхні почуття. Ця найважливіша місія на фронті покладена на військових капеланів. Для віруючих вони духовні наставники, а атеїстів і агностиків стають просто товаришами, інколи ж виконують роль психологів.

З якими викликами стикаються священики у зоні бойових дій та як війна впливає на ставлення військових до віри в Бога? Про це "Телеграф" запитував у одного з найвідоміших капеланів ЗСУ Сергія Дмитрієва.

Беззбройні воїни

Рік тому 1 квітня 2023 року в Україні відбувся перший випуск військових капеланів від п’яти релігійних організацій. Шеститижневе навчання за спеціальністю капелан-офіцер пройшли 30 священиків, серед яких була і одна жінка — представниця євангельських християн. Втім, їздити на фронт із душпастирським служінням на волонтерських засадах духовники розпочали ще 2014-го.

Закон "Про Службу військового капеланства" Верховна Рада ухвалила лише у листопаді 2021 року. Вже за два роки у ЗСУ налічувалося майже 750 посад військових капеланів, на сьогоднішній день до штату було призначено понад 200 офіцерів.

Один із них – Сергій "Падре" Дмитрієв, якого називають головним капеланом тероборони ЗСУ. За плечима духовника 27 років священицького служіння, 12 з яких він провів у херсонському храмі Святої Варвари, а після окупації Криму дев’ять років прослужив на сході у 30-й окремій механізованій бригаді, де зустрів повномасштабну війну.

Минулого року священик отримав від Української греко-католицької церкви відзнаку Омеляна Ковча, а останні півроку служить у Військовому інституті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, але найголовніше за цей час він зумів стати духовним наставником тисяч захисників України. Як це було "Телеграф", запитав його особисто.

Захист Батьківщини – свята справа

– Чим саме ви займалися у зоні бойових дій та як виглядав ваш робочий день на фронті?

– Військовий капелан – це військовослужбовець, який не бере участі в бойових діях і не має в руках зброї. Священики на війні покликані закривати релігійні потреби бійців, підтримувати їхній духовний і моральний стан. До капелана можуть звертатися за порадою у дружній бесіді або з проханням повінчати або охрестити військового. При необхідності ми можемо відспівувати полеглих бійців.

Зазвичай день капелана починається зі складання маршруту. Порадившись із командиром, визначаєш підрозділ, у якому сьогодні працюватимеш, їдеш туди, а потім безпосередньо на позиції, де й робиш свою справу.

– У багатьох людей християнство асоціюється насамперед із смиренністю та принципом "підстав другу щоку". Як це корелюється із явищем військового капеланства?

– Ми живемо у світі стереотипів через релігійну необізнаність. Так, будь-яка релігія – це філософія миру, яка не передбачає концепції знищення людей. У той же час, якщо уникнути війни не вдалося і постраждалій від нападу країні доводиться захищатися від агресора, релігія завжди стає на захист людей. Історія всіх світових воєн підтверджує, що кожне з військ належало до певної релігійної спільноти.

Що стосується підставлення другої щоки, то зміст цих слів не в тому, щоб підкоритися агресорові, що знущається з тебе, а в смиренні з покаранням у разі твоєї провини. Також Христос закликає не відповідати на зло ще більшим злом, нівелюючи таким чином агресію проти себе.

– Війна – це завжди кровопролиття, до чого морально готовий далеко не кожен цивільний. Чи стикаються наші солдати з цим психологічним бар’єром і чи говорять про це на сповідях?

- По-перше, не слід малювати собі в уяві чергу на сповідь у зоні бойових дій. Армія – це зменшена версія нашого суспільства. Кожен із цих воїнів ще вчора був цивільним. Серед ваших знайомих багато тих, хто регулярно сповідається? Те саме і в армії. В даному випадку можна говорити швидше про зустрічі для дружніх та довірчих розмов із капеланом.

Щодо якогось почуття провини у військових це питання взагалі не стоїть. Немає жодної моральної дилеми у тому, щоб захищати свою Батьківщину. Протягом останніх 10 років я не зустрічав жодного солдата, який мав тягар на душі через знищення ворога.

Вбивства відбувалися в Бучі, вбивства продовжуються під час ракетних атак цивільного населення України, вбивствами займається Російська Федерація. Ми знищуємо ворога, щоб припинити ці вбивства і захистити наших близьких.

Складні стосунки з Богом

– Ваша діяльність обмежена віруючими-християнами чи ви можете допомогти і мусульманинові, наприклад?

– Україна є мультирелігійною країною. Так, представників християнської віри серед українців більшість, водночас далеко не всі вони є практикуючими віруючими. Хтось вірить у Бога, але ніколи не ходить у храм і не має досвіду обрядовості, хтось називає себе агностиком. Кожен з них може отримати допомогу капелана в тій формі та обсязі, яких він цього потребує.

Щодо мусульман та представників інших релігій, звичайно, я можу поспілкуватися з ними в межах своєї компетенції, надати допомогу. Якщо я розумію, що цього мало і людині треба поговорити з імамом, я зроблю все можливе, щоб зв’язати його з ним.

– Кажуть, у падаючому літаку атеїстів немає, а в окопах є?

- Звичайно є. Війна може призводити людей до Бога та розчаровувати у вірі. За час своєї служби я хрестив багатьох колишніх атеїстів і був свідком зневіри у релігії віруючих. Усі ми люди, і у кожного з нас свої погляди та свій шлях.

Більше того, на війні нерідко трапляється, що військові кілька разів розчаровуються у вірі, не знайшовши відповідей на питання, що їх хвилюють, а потім знову повертаються до Бога. Я порівняв би цей процес із станом закоханості. У якийсь момент ми відчуваємо її, одружуємося, але згодом можемо втрачати це почуття і навіть розлучатися з головною для нас людиною. Подібні метаморфози можуть відбуватися і у відносинах людини з Богом, особливо в умовах війни, коли всі почуття посилюються через сильні емоційні переживання.

Україна та наша армія відрізняються тим, що тут поважають почуття оточуючих та їхні релігійні переконання. У цьому сенсі ми дуже терпима нація.

– Далекі від релігії люди часто запитують: чому Бог допускає страждання невинних? Якщо на все – воля Божа, як пояснити те, що з добрими людьми і навіть дітьми трапляються такі страшні речі?

– Кожна людина вільна у своїх проявах та виборі. Не треба перекладати всі біди, що виникають внаслідок цього вибору, на міфічну "волю Божу". Війна в Україні має конкретне ім’я — Володимир Путін, а також імена всіх, хто сприяє йому або не діє, хоча повинен відповідати за безпеку у світі.

Жорстокість допускає не Бог, а люди. Вони ж чомусь прагнуть перекласти відповідальність за це на вищі сили, але правда в тому, що Бог – це не дідусь на хмаринці, що вирішує нашу долю. Бог – це любов. Чому сталася війна? Через нестачу любові. Любові до себе, і тих, хто житиме після нас, до своєї землі, культури, віри. Любові, яка вимагає чесності та щирості. Безкомпромісної та жертовної.

У Писанні є слова одного з пророків, які почули голос Бога. Бог чув плач свого народу, але не мав того, хто став би його голосом на Землі. Голос Бога – це завжди про справедливість, мир і любов. Ми бачимо, як на нього відгукуються добровольці, які йдуть захищати нас, волонтери, які підтримують нужденних, світову спільноту, яка стоїть на захисті прав українців.

Все це – вияв голосу Бога. У нас завжди є вибір: стати на шлях добра або вибирати бік зла.

- Чи є в Україні місце Московському патріархату і чи прихожани цих церков відрізняються від віруючих ПЦУ?

– До 2014-го я і сам був в УПЦ МП, але після окупації Криму я та мої парафіяни стали одними з перших, хто перейшов до Української православної церкви Київського патріархату та виступив за заборону цієї організації в Україні.

Московський патріархат не має нічого спільного з релігією, це радше сурогат, який використовується в протилежних справжній релігії цілях. Будь-яка віра покликана до збереження вічних цінностей та миру, прояву любові та турботи про ближнього. Вбивши десятки тисяч людей, викравши тисячі дітей, зруйнувавши сотні українських храмів, лікарень та шкіл, росіяни не можуть говорити про прояв будь-якої любові до ближнього, а значить і до Бога, адже він є у кожному з нас.