Він в полоні вже роки: дружина покаліченого у Маріуполі морпіха про те, як чекати і вірити

Кожен обмін приносить не тільки радість в родини українських військових, які повертаються додому з російського полону, а й надію в ті сім’ї бранців, що ще лишаються у неволі. Адже звільнені бійці часто приносять з собою звістки для них. Такі періодично отримують й рідні бійця 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ Сергія Міщенка з позивним "Шимоза", який вже понад 1000 днів перебуває разом з побратимами в ув'язненні. Через відсутність нормальних умов і будь-якого лікування після тяжкого поранення, отриманого під час захисту Маріуполя, ліва рука чоловіка перестала працювати.

"Телеграф" поспілкувався з дружиною Сергія – Яною, яка розповіла про випробування, які проходить її чоловік, та як вона сама справляється з викликами, пов'язаними з полоном рідної людини.

"Богом молю, збери речі та виїжджай"

Яна і Сергій мали не дуже багато шансів на зустріч. Молода жінка – родом з міста Гуляйполе, відомого як батьківщина українського анархіста Нестора Махна, а чоловік – із Сумщини, його рідне селище Улянівка розташоване за кілька десятків кілометрів від російського кордону. Але обидва мали спільного знайомого, що зіграв важливу роль в їхніх долях.

- В мене є похресниця – Лідочка, а її батько – морський піхотинець, служив в Бердянську, – розповідає про події кількарічної давнини Яна. – Якось він згадав про мене в розмові з побратимом, а це був Сергій. Як він потім мені сам розповідав: "Ми в цей момент їхали з хлопцями до магазину, я побачив твої фото й кажу їм: "Все, виходьте, я їду до Гуляйполя". Так і зробив. Але зізнаюсь, що він мені спочатку не сподобався, бо був якийсь розгублений. В мене ще думка промайнула: "Боже, з ким мене познайомили?!" Та з поваги до того, що він військовий, та ще й товариш мого кума, я почала з ним спілкуватися. Згодом прийшло розуміння, що насправді це та людина, яка мені була потрібна.

Скоро пара вирішила побратися, й, щоб мати можливість частіше бачити чоловіка, Яна переїхала до курортного Бердянська, де базувався 501-й батальйон морської піхоти.

- Попри те, що в родині Сергія не було військових, а він сам мав дуже слабке здоров'я (в нього в школі то кров носом йшла, то непритомнів), мріяв про армію. Отакий в нього був поклик душі, – продовжує розповідь Яна. – Він, навіть коли всі платили, щоб не йти на строкову служби, дав хабаря, щоб туди потрапити. Уявляєте?! Відслужив, повернувся додому. Якось з батьком збирав сіно на вигоні, а повз йшов сусід та поділився радістю, що в нього недавно гостював брат з жінкою, приїжджав з Криму, де служить. Сергій це почув і попросив поцікавитись у родича, чи не потрібні їм люди, бо хотів повернутися до війська. Сусід при ньому зателефонував, брат сказав, що нові кадри зайвими не будуть. То ж Сергій того ж дня зібрав речі, придбав квиток та й поїхав. Так він опинився у військовій частині у Керчі, у 501-й окремому батальйоні морської піхоти ВМС України.

Коли на півострові з'явилися "зелені чоловічки", частина морських піхотинців була заблокована, дехто з підрозділу перейшов на бік ворога. Але Сергій був серед тих бійців, хто лишився вірним присязі.

- Коли хлопці вийшли на материкову Україну, їм дали можливість залишити військову службу, але Сергій вирішив її продовжувати, – говорить Яна. – Далі було АТО, Донбас, тобто він воював постійно з 2014 року. Й навіть коли минула гостра фаза війни, їхній підрозділ постійно був на лінії фронту, лише періодично вони мали короткий перепочинок на базі у Бердянську. Фактично дев'ять місяців у році Сергія вдома не було.

На чергову ротацію у селище Широкине, що неподалік від Маріуполя, він вирушив 6 грудня 2021 року. Перед від'їздом сказав мені: "Відчуваю, що цей сектор нічим хорошим не закінчиться". А напередодні мені у снах ввижалось, що бомблять моє рідне Гуляйполе. Спочатку думала, що це повна маячня, й навіть не казала нікому, а тут ці слова чоловіка посилили мою тривогу.

Й вже у лютому 2022-го Сергій мені зателефонував і безапеляційно сказав, щоб мене до 19-го вдома не було. Я йому: "Що буде? Війна? Чому ти мене з дому женеш?" Чоловік на це відповів: "Не можу тобі нічого сказати більш. Але хоч ти мене ніколи не слухаєш, я тебе Богом молю, збери речі та виїжджай з Бердянська!" Я ще тоді вагалася, чи брати з собою демісезонний одяг та взуття, бо не розуміла, наскільки я поїду. Вирішила, що ненадовго, то в одній зимовій куртці та чоботах вирушила в дорогу. Сергій ще наполягав, щоб я їхала на Західну Україну, тож я набрала подругу, що живе в Мукачеві, пояснила ситуацію й попросила прихистити мене. Вона погодилась, й саме там я зустріла початок повномасштабки. Дізналась про це від свекрухи, яка розбудила мене дзвінком о 6-й ранку 24 лютого.

Велика біда з рукою, м’язи атрофувались

Сергій разом з побратимами-морпіхами опинились в одній з найгарячіших точок, після втрати позицій в Широкиному долучились до оборони Маріуполя. В місті, що швидко опинилось в оточенні, 501-й батальйон тримав позиції на заводі Ілліча та заводі "Азовмаш".

- Зв'язок з чоловіком я мала тільки в перші дні, а потім, коли ворог вже почав стискати кільце, повідомлення від його імені надходили від медикині 501-го бата Мар'яни Мамонової, – говорить Яна. – Сергій казав, що нібито телефон загубив, але насправді, вони їх нищили, бо розуміли, що шансів вибратися дуже мало. На початку квітня, орієнтовно числа 5—6, чоловіка дуже серйозно поранило. Передпліччя лівої руки все було розірване, він втратив багато крові, думали, вже все. Ви ж розумієте, які тоді були умови в Маріуполі, але попри це Сергія прооперували, зробили все, що було можливо. Тепер я вже знаю, що за це я маю дякувати Віктору Івчуку – командиру 555-го військового шпиталю. Й вже 12 квітня вони разом з іншими військовими потрапили до російського полону.

Нещодавно Івчука звільнили, він мене знайшов через Олега Нечаєва – єдиного з 501-го батальйону бійця, якого росіяни відпустили за 29 місяців. Вони розговорились на реабілітації, Олег поділився, що не знає про долю свого командира "Шимози" (такий позивний – назву японської вибухової речовини – обрав собі чоловік), а Віктор сказав, що рятував його у Маріуполі, а згодом вони сиділи в камерах навпроти в російській колонії. Тож попросив контакти рідних й зателефонував мені. Звісно, що полоненим не давали спілкуватися між собою. Єдине, що раз на тиждень всіх вели в баню, й тоді Івчук міг, може, на секунду підійти до Сергія перекинутися парою слів. Від нього я дізналась, що у чоловіка велика біда з рукою – м'язи атрофувались, вона всохла й не виконує своїх функцій. А ще вона постійно мерзне, й Сергій навіть влітку носить рукавичку.

Яна наголошує, що стан чоловіка мав би бути підставою для того, щоб його якнайшвидше повернули додому. Але ворог продовжує тримати Сергія, порушуючи норми Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

- За ці 2,5 роки я випробувала різні способи, щоб зв'язатися з чоловіком. Через Червоний Хрест передавала листи, навіть волонтерів в Росії знайшла, які нібито з цим допомагають, – говорить Яна. – Але мені здається, що нічого Сергій так й не отримував. При цьому він весь час примудряється передавати про себе звістки. Після обмінів мені телефонували хлопці, що були з ним в колонії, казали, що чоловік живий. Розповідали, що перед цим він писав їм в потаємному місці мій номер й просив зателефонувати, як потраплять до України. Питала, а звідки він знав, що саме їх будуть повертати. Припускали, що він просто спостерігав, що часто починають викликати на допити, а це може бути ознакою, що включили до списку, тож й просив про послугу.

Яна додає, що, хоч кожного дня чекає чоловіка додому, коли відбувається черговий обмін, а його так й немає серед звільнених хлопців, у відчай не впадає. Принаймні зараз.

- У нас є група дівчат – мам, дружин, сестер полонених, коли з'являється хоч якась інформація про обмін, списки чи фото, ділимось, – говорить Яна. – Звісно, збільшуєш кожен кадр, вдивляєшся в обличчя, шукаєш рідне, прокручуєш відео по кілька разів. Коли розумієш, що чоловіка немає, то в мене немає якоїсь болісної реакції. Я розумію, що сьогодні на 20, 40 чи 100 родин в країні сьогодні стали щасливіші. Радію за цих людей, як за себе, й сподіваюсь, що теж дочекаюсь свого чоловіка.

Сама була за крок до незворотного

Як й інші рідні полонених бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти та 36-ї бригади, до складу якої він входив, Яна бере постійну участь у мирних акціях. В її межах кожен день вже кілька місяців поспіль люди з плакатами з портретами хлопців стоять біля Верховної Ради України. Але вийти на загал зі своєю історією молода жінка наважилась не одразу.

- Спочатку, коли чоловік потрапив у полон, я не знала, що маю робити, – згадує Яна. – Одні казали, треба мовчати, щоб не нашкодити, інші говорили, треба діяти й підіймати шум. Все, що залежало від мене в юридичному плані – звернення до поліції, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими тощо, я зробила. Навіть через подругу передала листа з проханням посприяти звільненню мого чоловіка, який потребує операції, напряму в Штаб-квартиру Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві. Я була тоді впевнена, що він швидко повернеться. Рік тому, коли я почала жити під Києвом, я стала ходити на всі зустрічі, але час йшов, а результату не було. Було почуття відчаю й беззахисності, тобто всі ці події з початком війни, втратою дому, пораненням Сергія, його полоном мали накопичувальний ефект. В якийсь момент моя психіка не витримала. Я захворіла на депресію, почувала себе дуже погано, не могла навіть встати з ліжка.

Яна наголошує, що заговорити про пережите вона наважилась через пів року терапії задля того, щоб показати: родини полонених теж проходять дуже складний шлях.

– Це така дуже інтимна тема, про яку не всі готові говорити, – каже жінка. – Крім того, є таке стереотипне уявлення, що депресія – це просто поганий настрій й він може пройти сам собою. Але це не так, без сторонньої допомоги й не випадкових людей, а фахівців, впоратися не можливо. В мене була знайома в Гуляйполі, займалась спортом, брала участь в різних змаганнях, виборювала перші місця, мала свій бізнес, але теж опинилась в такому складному психологічному й емоційному стані. Та не наважилась комусь про нього говорити, до медиків не зверталась і врешті просто пішла й повісилась.

Зізнаюсь, що сама була за крок до незворотного. В один з таких критичних моментів мені зателефонувала мама, а я їй кричу в слухавку: "Вбий мене, щоб я не відчувала цього болю, я хочу здохнути!" Настільки мені тоді було нестерпно витримувати всю цю ситуацію з неможливістю хоч щось вдіяти, щоб врятувати чоловіка. Якось вона мене вмовила нічого не робити й невдовзі була в мене, примчалась з Чехії настільки швидко, наскільки змогла. Відвела до лікаря, він мені встановив діагноз, призначив лікування, яке мені допомогло прийти до тями.

Зараз, за словами Яни, всі свої зусилля вона зосереджує на тому, щоб про її чоловіка дізнались якомога більше людей у всьому світі. Для цього дає інтерв'ю під час акцій англомовним виданням, створила сторінку у соцмережах з ніком — його позивним й не пропускає жодного мітингу.

– Коли мій Шимозянчик повернеться додому, думаю, він дуже здивується, яку бурхливу діяльність я влаштувала, щоб повернути його додому, – говорить Яна. – Я його чекаю й дочекаюсь! Й дуже сподіваюсь, що з часом здійсниться й наша спільна мрія. Ми дуже хотіли дітей, робили навіть двічі ЕКЗ (штучне запліднення. – Авт.), але невдало. Я так собі думаю, що оці всі випробування, що ми проходимо, має статися диво, й Бог подарує нам дитинку. Я дуже на це сподіваюсь, як й на те, що незабаром почую від свого коханого чоловіка, який мені й тато, й мама, й найкращий друг: "Я вдома!"

***

За даними Медійної ініціативи за права людини, наразі з тих піхотинців, що брали участь у боях за Маріуполь, 1000 вважається зниклими безвісти, 1300 перебуває в полоні. При цьому щонайменше 12 бійців не змогли перенести катувань та знущань, їхні тіла повернуті в Україну під час репатріації.