"Як можна бути зрадником, якщо ти в потрійному кільці": рідні полонених морпіхів воюють за справедливість

Вже сьомий обмін полоненими проходить без бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ – одного з підрозділів, що боронив Маріуполь. Рідні військових обурені такою ситуацією, як і ставленням військової частини, що призупинила виплати грошового забезпечення. Все, чого хочуть дружини морпіхів, принаймні ті, з якими поспілкувався "Телеграф", якнайшвидшого звільнення чоловіків додому і повернення їм доброго імені.

"Хлопці мужньо тримали оборону в Маріуполі, але без жодної підтримки"

З кінця 2021-го року 501-й окремий батальйон морської піхоти, що перебуває у складі 36-ї окремої бригади, стояв на позиціях біля села Широкино на півдні Донецької області. Поступово ситуація на цьому напрямку загострювалась, тож ще до початку повномасштабного вторгнення бійці усвідомлювали небезпеку. Дехто навіть вмовляв рідних виїжджати, зокрема з Бердянську, де дислокувався підрозділ й жила більшість сімей. Але навіть ті, хто були впевнені, що ворога вдасться зупинити, проговорювали з дружинами, що робити, якщо ситуація погіршиться.

- Чоловік мені зателефонував ще 16 лютого і спитав, чи не хочу я зібрати речі та поїхати до друзів у Польщу, – згадує Ольга – дружина одного з морпіхів. – Я відмовилась, а він каже: "Щось буде", – я йому: "Ну буде і буде. Що нам звикати? Війни триває з 2014-го". Але він сказав, що все буде серйозніше, та я все одно вирішила лишиться у Бердянську.

- До 24-го лютого чоловік мені нічого не казав, а після, не дивлячись на те, що у нас – у невеличкому містечку на Донеччині – ще було тихо, почав наполягати, щоб я виїхала, ­­– говорить Катерина, чоловік якої останні роки також служив у 501-му баті. – За його словами, так просто це не закінчиться.

- Мене чоловік спочатку заспокоював: "Все буде добре, не переймайся, ми їм відразу дамо відсіч". Тобто він був впевнений, що все швидко вирішиться, що росіян якщо не зупинять на кордоні, то не дадуть далеко просунутися, – згадує дружина ще одного морпіха Альона. – Але вже пізніше від побратимів коханого, які вийшли з полону, я дізналась, що насправді на Донецькому та Луганському напрямках країна-агресор почала "тиснути" раніше за 24-те лютого, там і до того тривали бойові зіткнення.

Вже 27-го лютого Бердянськ було окуповано, тож ті родини бійців 501-го ОБМП, хто не встиг покинути курортне місто, були змушені жити в страху і переховуватися, щоб не потрапити до рук росіян.

- Сім’ї військових мали б евакуювати централізовано, але насправді цього не відбулось, – зазначає Ілона Скутельник. – І чоловіки не могли з цим допомогти, бо були на передовій. Щоб виїхати з окупованого міста, дівчата платили перевізникам по три тисячі гривень за людину, дитину брали безплатно тільки за умови, що триматимеш її на руках. А якщо дітей двоє, то цього вже не зробиш, тож платили додатково. Мені пощастило, нас з сином на машині забрали родичі, і вибрались ми в дуже слушний час.

Весь цей час новини від чоловіків дружини отримували вкрай рідко, і через те, що на передовій було гаряче, і через перебої зі зв’язком, як на фронті, так і на окупованих територіях. Тож лише короткі телефонні розмови або повідомлення з мінімумом інформації – все, що мали в перші тижні "великої" війни родини морпіхів. Згодом стало відомо, що 501-й батальйон долучився до оборони Маріуполя.

- Вони стояли на позиціях на краю міста – це приватний сектор, а саме селище Мирне, і завод "Азовмаш", що має спільну територію з комбінатом імені Ілліча, – уточнює Ілона. – Там не було таких бункерів, як на "Азовсталі", були лише підвальні приміщення. Тобто ці "точки" неможливо порівнювати, і суперечки про те, чому одні раніше опинились в полоні, інші пізніше, це неповага до тих, хто загинув на "Азовмаші".

- Хлопці мужньо тримали оборону, але без жодної підтримки: їм ні боєприпаси не доставляли, ні воду, ні їжу – останній раз вони отримували продукти 24 чи 25 лютого, – додає Аліна Гаркуша, чоловік якої також був у складі 501-го бату. – Ми вже дізнались згодом, і про те, що сніг топили, щоб трошки спрагу вгамувати, і собак їли – це розповідали ті, хто вже потрапив додому.

"Картина була страшна: хлопці вимучені, з зеленими обличчями, хто в чому"

На початок квітня, коли в Маріуполі ситуація була вкрай важка, зв'язок з містом в облозі зник остаточно. І те, що чули рідні морпіхів перед цим оптимізму не додавало. "Коли спитала: "Як ви там?", чоловік відповів: "Ми в пеклі", – згадує Ольга. "Чоловік говорив, що шансів, що повернеться додому фактично немає", – зазначає Ілона. А Альона додає, що почувши в новинах про можливу чи то ротацію, чи то перемир’я попросила чоловіка: "Сонечко, будь ласка, якщо буде заміна, виходь, ви вже багато зробили", а він мені: "Ні ми стоїмо до останнього". І такий настрій мала більшість – бійці ладні були загинути, тільки б не потрапити до рук росіян. Тим більш шокували події 4-го квітня та наступних днів, коли російські телеграм-канали ширили інформація про взяття в полон 501-го батальйону.

- Коли про це почула, були змішані почуття. Сльози, страх, а що з ними зроблять, а, раптом, вб’ють, – зізнається Ольга. – А потім з’явилась думка, раз їх зняли та виклали відео, їх залишать живими. Трошки видихнула, хоча картина була страшна – хлопці вимучені, з зеленими обличчями, хто в чому – хто в подраних куртках, хто в кросівках. Побачила і свого чоловіка, і хоча, там було видно фактично його "пів ока", була впевнена, що то він. Все, що маю на сьогодні, ще одна відео, яке вийшло місяць тому, розповіді побратимів і підтвердження від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) статусу "військовополонений".

- Я свого Олексія помітила вже в кінці відео, хоча зображення було дуже погане. Але знаєте, як своє рідне не впізнати?! Тим паче, що він в мене дуже високий, – зазначає Катерина. – Чоловік тримався рівно, я ще подумала, добре, що не поранений. Вже пізніше побратими, яких звільнили з полону, зокрема медикині Мар’яни Мамонової, повідомили, що насправді це не так. У Олексія було три уламки в нозі, один під оком, але все затягнулось, не було так критично.

- Була впевнена, що не може такого бути, що мій чоловік потрапить до полону, але потім побачила його на відео з усіма. На жаль, його статус не підтвердила ні міноборони рф, ні МКЧХ, – розповідає Альона. – І ви не уявляєте, скільки зусиль я доклала, щоб військовополоненим його визнала наша країна. Бо, як виявляється, що зйомки рашистів, то не доказ, він там не так стоїть і таке інше. Вже потім з’явився ще один ролик за участю мого чоловіка та почали виходити побратими. І це важка робота, знаходити їх, показувати фото, розпитувати бачили чи ні, змушуючи знову поринати у важкі спогади.

Аліна на тому першому відео свого чоловіка не знайшла, хоч і передивлялась десятки разів. Вже наприкінці квітня жінка таки побачила знайомі риси в одному з новинних сюжетів на росТВ.

- Єдина звістка за весь час від чоловіка – розповідь бійця, який сидів з ним в одній камері, і був звільнений наприкінці вересня, – зазначає Аліна. – На той момент вони були в СІЗО російського міста Ряжськ. І перед Новим роком в одному з телеграм-каналів виставили списки ув’язнених в цьому ізоляторі, там було і прізвище чоловіка. Після того про нього жодної інформації.

А чоловік Ілони взагалі чомусь взагалі не потрапив до жодного з роликів пропагандистів, а сповіщення про полон взагалі було спочатку виписано на його батька, який помер ще два роки тому.

- Мені тільки наприкінці серпня надійшов лист від чоловіка: "Живий-здоровий. Люблю. Цілую". Так, це був його почерк, його підпис, – уточнює Ілона. – Все коротко і зрозуміло, бо і до війни він так спілкувався, особливо, коли на роботі, а у полоні точно не став би виписувати якісь довгі любовні послання. При цьому російська сторона і досі не підтвердила, що мій чоловік військовополонений. Лише один із захисників острова Зміїного, що був в обміні від 24 листопада, розповів, що він бачив мого чоловіка у полоні.

"За 11 місяців ні разу не спитали, де ви живете, чи є вам, що їсти"

Головне, на чому наголошують дружини морпіхів – це те, що інформацію про своїх рідних вони змушені збирати по крихтах – передивлятися по кілька разів ролики, гортати стрічку в соціальних мережах, вишукуючи списки та фото полонених, розпитувати вже звільнених захисників Маріуполя, а ще писати десятки листів. Інакше дізнатися щось офіційно неможливо.

- Зв'язок з військовою частиною А1965 дуже тугий, бо в неї наразі немає ні фактичної, ні електронної адреси, – зазначає Ілона. – Тож ми пишемо запити на військкомат, а звідти вже їх передають на в/ч. Відповідь можна чекати місяцями й отримати згодом не повну.

- Військова частина не йде на контакт, за 11 місяців ні разу не спитали, де ви живете, чи є вам, що їсти, а у мене маленька дитина, яку треба одягати, лікувати, якщо захворіє, – наголошує Аліна. – При цьому від 19 червня родинам морпіхів перестали виплачувати грошове забезпечення і грошову винагороду, на яке мають право бійці, що перебувають в полоні. З поясненням, що в їх діях вбачаються ОЗНАКИ добровільної здачі в полон і що розслідуванням займається Державне бюро розслідувань.

Згодом на колективне звернення до ДБР родинам морпіхів повідомили: ще 8 квітня 2022-го року відкрито кримінальне провадження, але в його рамках "досліджуються обставини МОЖЛИВИХ протиправних дій керівництва 501-го батальйону, а не усього особового складу".

- Насправді, ми вдячні командиру, бо він подумав про те, що хлопців чекають вдома і що варто спробувати зберегти їх життя, – висловлює загальну думку Катерина. – Їх перебування на позиціях вже б не поміняло ситуацію у Маріуполі, вони не мали боєкомплекту. З чим було йти проти авіації, артилерії та всього іншого, що застосовували росіяни? З палками?

- Нам не зрозуміло, чому з наших хлопців намагаються зробити зрадників. Тим паче, що в підрозділі є і загиблі, і поранені, – додає Альона. – Як можна бути зрадником, якщо ти в потрійному кільці?

Дружини також підкреслюють: всі захисники Маріуполя, які вижили, опинились в полоні, в тому числі й ті військові, які були на території "Азовсталі". А ще нагадують заяви керівництва країни, зокрема, слова президента Володимира Зеленського в інтерв’ю російським ЗМІ від 28 березня щодо розмови з захисниками Маріуполя, яким він сказав: "Хлопці, якщо ви відчуваєте, що вам потрібно вийти, і ви відчуваєте, що так правильно, і що ви можете вижити, зробіть це". А 8 травня голова держави зазначав: "росія міняє військових, тільки якщо вони полонені, на полонених".

Рідні морпіхів зазначають, що останній обмін, коли серед звільнених полонених були морпіхи 501-го батальйону, був 6 грудня минулого року. Відтоді більше ніхто поки не опинився на свободі.

- Майже за рік з 265 бійців 501-го батальйону, що потрапили до полону, звільнено лише 23 людини, серед них і жінки, зокрема вже згадана Мар’яна Мамонова. І якщо раніше хоча б один-два морпіхи було в обміні, то вже сьомий поспіль відбувається без жодного, – наголошує Ольга. – Всі інституції, що займаються цим питання намагаються нам дати зрозуміти, що вони й так багато роблять. Чи кажуть, що є інші підрозділи, з яких теж нікого не міняють.

"Гроші мають виплатити нашим хлопцям, бо вони на них заслуговують"

Для привернення уваги громадськості та міжнародних організацій до ситуації з 501-м батальйоном морської піхоти рідні вдаються до всіх можливих методів – проводять акції і в українських містах – Києві, Запоріжжі, Сумах, Дніпрі та закордоном, пишуть колективні та індивідуальні звернення, спілкуються з посадовцями, які відповідають за обміни, продукують тематичний контент для соціальних мереж. Дружини морпіхів наголошують: чоловіки на момент потрапляння в полон у квітні минулого року вже були фізично виснажені, в переважній більшості мали поранення і контузії. При цьому росіяни не тільки не надають українським військовим медичну допомогу, але вдаються до катувань та побоїв, а умови їх утримання не відповідають жодним стандартам. Звільнені бійці розповідають про жахливе харчування, переповнені камери, обмежене перебування на свіжому повітрі.

- Дуже страшно було побачити, як звільнений з полону військовий (йдеться про ресторатора з Донецька Максима Колеснікова — авт.) їсть яблуко і каже, що це перший фрукт за рік, – говорить Катерина. – Все, чим їх годували – каша без солі, суп на воді, тобто в організм тривалий час не потрапляли ні мінерали, ні вітаміни, скільки так можна витримати?

Від емоційної напруги, в якій перебувають родини морпіхів, вони також зазнають втрат. Нещодавно стало відомо, що у мами одного з полонених бійців серце не витримало хвилювань за сина. Страждають не тільки дорослі, а й діти.

- Сину зараз 2 роки і 2 місяці, він каже слово "тато", але не пам’ятає його, бо йому був лише рік, коли чоловік їхав на позиції, – говорить Ілона. – Нещодавно ми з ним потрапили до інфекційної лікарні, іншим дівчатам з малими дітками чоловіки приносили супчики, бігали за ліками. А ми такої уваги позбавлені, син ще просто не розуміє цього, інакше йому було б дуже боляче.

- В мене теж маленька дитина, сину 1 рік і 5 місяців, татка він знає лише по фото, я йому весь час їх показую, розповідаю, – ділиться Аліна. – На вулиці, як побачить якогось чоловіка, зі сльозами, криком біжить, проситься на руки, тобто йому не вистачає батька.

І навіть при тому, що всі родини полонених знаходяться в непростому фінансовому становищі, бо не мають власного житла, а часто і роботи, особливо хто один з дитиною чи дітьми в чужому місті, вони добиваються повернення виплат своїм чоловікам в першу чергу заради них самих.

- Ці гроші мають виплатити нашим хлопцям, бо вони на них заслуговують, через те, що вони зробили в Маріуполі, стримуючи ворога, – говорить Альона. – Хай би вони зберігались на рахунках, якщо вже їх не видають нам на руки, але навіть нарахування не відбувається. А ми всі розуміємо, що після полону хлопці потребуватимуть реабілітації, в мого чоловіка, наприклад, було мінімум три поранення – про одне кульове в лопатку він мені сам казав, ще про два в ногу – дізналась від його побратимів. Дуже страждають у хлопців і зуби, а на це також потрібні кошти. Але родини їх просто не мають. Не виплачують нічого навіть тим, хто вже звільнився.

- Наші хлопці стали заручниками ситуації, їм ніхто не допоміг в Маріуполі, не допомагає зараз. Вони у полоні і не мають можливості захистити себе, тільки ми, дружини, можемо бути їх голосами і відстоювати їх честь. І будемо це робити й надалі, – констатує Ілона.

"Переговори про обмін дуже делікатне питання — як гра в шахи"

Від початку повномасштабної війни вже було проведено 38 обмінів, що дозволило звільнити 1756 бійців різних підрозділів та 135 цивільних громадян. Такі дані наводять у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, підкреслюючи, що згідно з Женевськими конвенціями обміни не передбачені до завершення бойових дій. Тим не менш, робота з повернення українців додому не припиняється.

- У неволі ще залишаються багато жінок, поранених і тих, кого утримують з 2014 року, — цитують на сторінці Координаційного штабу керівника робочої групи з питань взаємодії зі ЗМІ та родичами захисників Андрія Юсова — Щодо багатьох отримували відмови від окупантів: "не підлягають обміну, під слідством"… На жаль, важкий стан чи поранення не є гарантією повернення. Росіяни досі не віддають людей, які, до прикладу, страждають на епілепсію. Усіх, хто повертається, опитують правоохоронні органи, Координаційний штаб і Міжнародний комітет Червоного Хреста. Чи порушили росіяни кримінальну справу проти наших Захисників, можна дізнатися через адвокатську групу "Пошук.Полон".

За словами посадовця, всі, хто є в реєстрі Національного інформаційного бюро подаються російській стороні на повернення. При цьому для людей, які займаються обмінами, не важливо, як особа облікована у військовій частині: як зникла чи полонена, якщо є відомості про її потрапляння у ворожу неволю. На обміни це не впливає. Але зрозуміти, за якою логікою окупанти погоджують включення до списку тих чи інших людей, майже неможливо.

- Інколи пояснення на поверхні. Полоненого можуть побити й відмовляються його обмінювати, бо він у синцях. А наступного разу погоджуються, – пояснював свого часу секретар робочої групи з питань взаємодії зі ЗМІ та родичами захисників Богдан Охріменко. – Часом переговори нагадують розмову дорослої людини з чотирирічною дитиною: "Чому не віддаєте людей? – Тому що…". Але нам вдається повертати. Останнім часом ставлення до наших хлопців і дівчат покращилося. Це результат роботи Координаційного штабу й тиску міжнародної спільноти. Ми співпрацюємо з багатьма світовими організаціями – від ООН до нашої діаспори. Те, що обміни відбуваються зараз, – диво, яке дуже важко дається. Міжнародний тиск, санкції, постачання зброї, бойові дії – усе це пливає на переговори. Це дуже делікатне питання – як гра в шахи. Змусити противника, який вважає себе сильнішим, погодитися на обміни – вже перемога.

Під час зустрічі з родинами морських піхотинців 501-го окремого батальйону, що відбулась 21 лютого, представники штабу запевнили їх про відновлення виплат у разі, якщо ДБР не матиме претензій, бо саме ця структура, як повідомлялось, проводить розслідування обставин потраплення в полон морпіхів (хоча у відповіді ДБР на колективне звернення родин зазначено, що призупинення чи поновлення виплат військовослужбовцям 501-го бату не перебуває в їх компетенції та не вирішується в ході здійснення досудового розслідування — авт.) Також дружинам пообіцяли, що командування Військово-морських сил ЗСУ (ВМС) "призначить відповідального працівника для контактів з родинами стосовно правових питань".