Легендарний медик з Маріуполя у полоні 28 місяців. Дружина розповіла, як чекає і не спить перед кожним обміном

Після поранення Віктор Івчук жив на знеболювальних, і невідомо, як він обходиться без них у полоні

Ось вже 28 місяців начальник Маріупольського військового госпіталю полковник медичної служби ЗСУ, Герой України Віктор Івчук перебуває у російському полоні. За даними відкритих джерел, рік тому окупанти незаконно утримували у неволі понад 500 військових та цивільних медпрацівників.

Дружина Віктора — Вікторія — розповіла "Телеграфу", як її чоловік з колегами робив усе можливе, щоб урятувати поранених військових і цивільних в оточеному місті. Про невдалий прорив захисників із заводу імені Ілліча. Про єдиний лист, написаний чоловіком з полону, який ішов цілий рік. І про те, як сни допомагають їй відчувати його присутність поряд…

Коли б’ють по ногах, в’язні намагаються встояти

Зазвичай перед обміном полоненими Вікторія кілька ночей не спить. А потім, коли обмін знову проходить без її чоловіка, вона ще три-чотири дні нічого не може робити, навіть розмовляти. І так уже 28 місяців.

Після захоплення ЗСУ в полон великої кількості російських військових на Курщині керівник Головного управління розвідки України Кирило Буданов заявив про те, що обміну підлягатимуть насамперед ті, хто перебуває в полоні найдовше, і захисники Маріуполя. І у Віки знову ожила надія на те, що її чоловік нарешті опиниться вдома.

— З Маріупольського військового госпіталю, який очолював мій чоловік, до полону потрапили 45 осіб, — розповідає організаторка всеукраїнського громадського об’єднання "Військові медики України", киянка Вікторія Івчук. — Більшість з них жінки. Вони першими потрапили в обмінні списки — уже на початку осені 2022 року їх почали потроху звільняти. Вийшли в тяжкому фізичному й психологічному стані, тому лише через два місяці могли зв’язатися зі мною, щоб коротко розповісти про чоловіка. Мовляв, з ним усе більш-менш, тримається й інших підбадьорює.

Зараз у полоні з моїм Віктором лишаються четверо працівників шпиталю. Ми не знаємо, як формують списки на обмін і як ведуть перемовини. Але я знаю, що прізвище мого чоловіка є у тих списках. І я маю надію, що у звʼязку з останніми новинами його нарешті обміняють… На жаль, останні обміни проходять взагалі без медиків.

41-річний Віктор Івчук — легендарна особистість. Він першим з військових медиків був відзначений орденом "Богдана Хмельницького" III ступеня. Цю нагороду отримав за організацію евакуації поранених під час боїв між українськими Збройними силами та проросійськими бойовиками так званої "ДНР" у червні-серпні 2014 року на Савур-могилі. Тоді він служив начальником медичної частини у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Під час одного із запеклих боїв отримав тяжке осколкове поранення правої руки, але, попри це, продовжував рятувати бійців. Відтоді він не відчував трьох пальців на тій руці.

— Чоловік жив на знеболювальних препаратах, і як без них обходиться в полоні, не уявляю, — зітхає Вікторія. — Хлопці, які були з ним у неволі, які пройшли тортури, розповідали, що в Старому Осколі Бєлгородської області, куди їх перевели після теракту в Оленівці, в’язнів виводили з камер, ставили до стіни, змушували розставляти ноги та били кийками по ногах. Якщо людина падала, її били по голові. Тому всі намагалися встояти, бо удари по голові ще болючіші… Застосовували електрошокери. Чоловіків, а не тільки жінок, ґвалтували…

…Подружжю Івчуків, коли вони наприкінці 2021 року перебралися до власної квартири у Києві, здавалося, що всі випробування, які випали на їхню долю, позаду. Довгий час вони жили окремо: Вікторія, бухгалтер-економіст за фахом, з сином Вадиком — у столиці, а Віктор після поранення — у Дніпрі, де був заступником начальника військового госпіталю. Паралельно навчався у магістратурі Української військово-медичної академії.

— Віктор — не практикуючий лікар, він завжди працював на керівних посадах, у нього добре виходить організовувати роботу медичних закладів, — пояснює Вікторія. — Тому на службі в Києві довго не затримався. За місяць до повномасштабного вторгнення командування Медичних сил перевело його на посаду начальника Маріупольського шпиталю. Бо він був найближчим до кордону і його треба було посилювати, готувати медиків до військових дій. Я так думаю… Мій чоловік також налагодив роботу міських лікарень Маріуполя, оскільки у цивільних лікарів не було досвіду роботи з великою кількістю поранених, у тому числі жінок і дітей.

Ми обоє розуміли, що це великий ризик, бо "запах війни" витав у повітрі.

На нове місце роботи Віктор вирушив з Києва на власному BMW. Обіцяв приїхати за тиждень, потім — за два, але не приїхав і за місяць.

Як ділили краплі води між пораненими

…Початок повномасштабної війни Вікторія проспала — надивилася заспокійливих новин по телевізору. Хоча перед 24 лютого три ночі підряд внутрішня тривога не дозволяла їй нормально відпочити вночі. Прокинулась від дзвінка чоловіка. Навколо все вибухало. Віктор заспокоїв дружину й порадив їхати до його родини на Вінниччину.

Цілий день і наступну ніч жінка провела з переляканим 11-річним сином у підвалі своєї висотки. "Мамо, я не хочу помирати!" — тремтів від страху хлопець і міцніше пригортався до неї після чергового вибуху. Київ стояв у корках, мости були перекриті, вибратися з Лівого берега міста без власного транспорту взагалі було нереально. На щастя, наступного дня родичі забрали їх до Вінниці.

У перші дні повномасштабки Віктор часто телефонував родині, був на позитиві, всіх підбадьорював, своїм двом братам рекомендував мобілізуватися. "Треба захищати країну. Все буде добре. В нас у Маріуполі все під контролем. Тут багато людей, техніки, у нас все є, все буде добре", — переконував він. Однак не приховував: важко, є поранені серед військових і цивільних.

Потім з Маріуполем зв'язок зник.

Востаннє Віктор з Вікторією спілкувалися 5 чи 6 березня по відеозв’язку, серед ночі. Тоді у шпиталі з’явився Starlink. Вона бачила, що чоловік був у якомусь підвалі. Виглядав дуже втомленим, але не зневіреним чи засмученим. З пів години розмовляли. Вона плакала, він її заспокоював.

— Значно пізніше, коли його колеги вийшли з полону, я дізналася, що чоловік діяв тоді, як справжній герой, — каже Вікторія. — Власну машину він використовував як "швидку". Їздив під обстрілами по Маріуполю й підбирав поранених, привозив у шпиталь, асистував хірургам, бо кадрів не вистачало — щонайменше половина колективу виїхала з міста.

Водночас шукав більш-менш безпечне місце, куди можна було перевезти пацієнтів. Адже з перших днів вторгнення російські військові планомірно атакували медичні заклади усіма можливими способами: мінометами, артилерією, авіабомбами. Знищували прицільно, знаючи, що там є цивільні. Що є поранені.

16 березня, у той самий день, як окупанти розбомбили Маріупольський драмтеатр, в якому переховувалися сотні цивільних мешканців, був знищений і останній працюючий корпус шпиталю.

Віктор Івчук прийняв рішення розділити лікарів і поранених, які вижили, на дві частини й перебазувати їх на заводи "Азовсталь" та імені Ілліча.

— Він сам залишився на комбінаті Ілліча. Там взагалі не було зв’язку, тому про основні новини я дізнавалася від Вікторового заступника, якого він призначив головним на "Азовсталі", — продовжує Вікторія. — Вони якось могли між собою спілкуватися, і цей заступник приблизно раз у три дні телефонував мені й казав, що мій чоловік живий, з ним усе плюс-мінус добре. Іноді приходили короткі SMS з чужих номерів: "Все добре, живий". Видно, вони там якусь людину призначали, яка шукала місце, де брав зв'язок, і вона всім надсилала повідомлення.

Лише після того, коли восени 2022-го захоплені в полон медики шпиталю почали повертатись на волю, Вікторія дізналась жахливі речі. Лікарі, попри відсутність елементарних умов, майже без сну й відпочинку, продовжували рятувати людей, наскільки це було можливо за відсутності медикаментів і навіть бинтів. Коли закінчилися скромні запаси їжі, вони ділили краплі води між пацієнтами, але самі не пили.

11 квітня, коли зникла будь-яка надія на допомогу, бойові підрозділи, які знаходились на заводі, вирішили йти на прорив, щоб дістатись "Азовсталі". Медики перенесли поранених у вантажівки й колона вирушила. Однак прорватись не вдалось. Її обстріляли. Багато людей загинуло. Ті, хто вижив, мусили повертатися на заводські руїни…

— Саме 11 квітня 2022 року указом президента Володимира Зеленського моєму чоловікові було присвоєно звання Герой України, — згадує Вікторія Івчук. — Зранку мені посипались телефонні привітання, а я нічого не знала про указ — зовсім не до того було. Наступного дня мені прийшло повідомлення з невідомого номера: "Нас захоплюють у полон".

— У мене було двояке відчуття, — продовжує Вікторія. — З одного боку, раділа, що чоловік хай у полоні, але живий. Тоді ж іще ніхто навіть не уявляв, що таке російський полон. А з другого, дуже обурювало, що окупанти, всупереч нормам міжнародного гуманітарного права, Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, насильно позбавили медиків волі. Вони мали їх відпустити! Але — ні. Сказали, будуть міняти їх на своїх військових.

В Оленівці люди горіли живцем

Щоб координувати зусилля з пошуку рідних, Вікторія разом з родинами полонених і безвісти зниклих медиків створила громадську організацію "Військові медики України", до якої ввійшли рідні полонених з Херсонщини, Донеччини, Харківщини. Разом вони зібрали всю інформацію, що стосується полонених, яку передали у відповідні інстанції. ГО співпрацює з урядовими, правозахисними та громадськими організаціями. Має свій сайт. Регулярні мітинги на підтримку військовополонених під гаслом "Не мовчи! Полон вбиває" — один з напрямів її публічної діяльності.

51 людину вже вдалося повернути, а 42 ще незаконно утримують у російських катівнях.

За даними, які були оприлюднені рік тому, окупанти незаконно утримують у неволі понад 500 військових і цивільних медпрацівників.

— Наші рідні потрапили з Маріуполя до Оленівки, куди згодом доправили й оборонців з "Азовсталі", — продовжує Вікторія. — Про це я дізналася від незнайомого чоловіка, який мені зателефонував і сказав, що вони перебувають разом з Віктором і що він тримається молодцем та всіх підтримує. Це було ще до теракту в ніч на 29 липня 2022 року.

Іншу вісточку про чоловіка я отримала через кілька місяців, уже від тих, кому вдалося вижити в Оленівці. Після звільнення вони розповідали, що керівництво колонії дозволило нашим медикам, серед яких був і Віктор, лікувати й доглядати поранених, яких вивезли з Маріуполя. Та коли стався теракт, то їх не допустили до потерпілих. Люди горіли живцем, але їх ніхто не рятував. Лише годин через 7-8, розповідали очевидці, дозволили "піти подивитись". Звісно, тоді вже там не було кого рятувати…

Через рік після тієї трагедії прийшов лист зі штемпелем пошти Росії. У конверті був папірець на пару рядків: "У мене все нормально". Почерк Віктора вона, звісно ж, упізнала. Однак у листі не було дати, тому важко зрозуміти, коли він написаний. Незабаром відповідь знайшлася. Виявилось, невдовзі після того, як полонених вивезли з Оленівки у Старий Оскол, у колонії роздали їм однакові маленькі жовті клаптики паперу. Текст послань у бранців був ідентичним. Листи "під копірку", тільки з датами, отримали кілька жінок з ГО "Військові медики Маріуполя". Де росіяни "маринували" лист від Віктора Івчука і навіщо, невідомо.

Останню звістку про свого чоловіка Вікторія отримала вісім місяців тому. Молодий військовий, який сидів з ним в одній камері СІЗО Старого Оскола й потрапив на обмін, повідомив, що Віктора вивезли в невідомому напрямку наприкінці листопада 2023 року.

— Як усе це переносить син? — запитую жінку.

— Дуже тяжко. Він був надзвичайно прив’язаний до тата, вони були нерозлийвода. Вадим (йому вже 14) усе тримає в собі, намагається не показувати свого болю, не спілкуватися на цю тему. Бо як тільки починаємо говорити, у нього виступають сльози на очах, він іде в свою кімнату й зачиняється. Працює з психологом, але покращення не бачу…

— Що вас рятує й не дозволяє опустити руки?

— Робота і громадська діяльність. Намагаюсь максимально себе завантажувати, тому погодилась ще на одну роботу, щоб бути більше між людьми. А ще сни. Мені часто сниться Віктор. Тоді прокидаюся у піднесеному настрої й цілий день ходжу під враженням начебто реального спілкування з ним. І щоразу думаю, що це знак до зустрічі… Дасть Бог, так і буде.

Фото надані Вікторією Івчук