Як допомогти людині, яка повернулась з фронту: 10 важливих речей для родин військових

За світовою статистикою до 80% солдатів нормально пристосовуються і до війни, і до миру. Якою буде українська статистика для людей, які не є солдатами за фахом, багато в чому залежить від тих, хто зустріне вдома.

Як допомогти близькій людині повернутися з війни не лише фізично, а й психологічно? "Телеграф" поговорив про це із психотерапевтами, які працюють із військовими та їх родинами багато років.

Важливо: говорили про військових-чоловіків, тому що жінки на війні — насправді окрема тема, і це — не про сексизм.

1. Як було до війни, вже не буде

Цю фразу психологи найчастіше говорять партнерам військових, які повернулися з передової. У вас буде нова реальність, в якій доведеться проявляти більше розуміння, поваги й підтримки.

"Так було і після в'єтнамської, і після Другої світової війни: чоловік іде на фронт однією людиною, повертається — іншою, — говорить відома психотерапевт Олена Рихальська. — І не можна щось таке особливе зробити, щоб поруч з вами моментально опинилась та сама людина, що і до війни. Ця людина бачила те, чого не бачили ви, і що дуже травматично для людської психіки. Це сталева людина, воїн, але він приніс з війни складний досвід і "воєнну" психіку".

"На фронті за одну мить організм приймає рішення: включаємо гормони стресу, наша головна ціль — вижити, — говорить психологиня лінії підтримки Veteran Hab Іванна Ковальчук. — Включаються ці механізми швидко, а виключаються дуже-дуже довго, бо мають певний накопичувальний ефект".

Майор ЗСУ у відставці, військовий психолог, психотерапевт Олексій Карачинський наводить приклад: "Друг нещодавно повернувся з фронту. Він каже, що не може ходити в кафе. Він звик їсти дуже швидко: поїв — і треба бігти на завдання. Прийшов з друзями в заклад, в якийсь момент схаменувся і зрозумів, що їсть швидко, як навіжений".

Така поведінка і реакції там, на фронті, рятували людині життя і давали змогу ефективно захищати нас з вами. Тепер потрібен час на переадаптацію.

2. Це не назавжди

Термін адаптації зі світу війни до світу умовного миру — в середньому 45 днів, зазначає Олексій Карачинський. Звісно, все індивідуально і залежить від психіки військового та умов, в які він потрапить після повернення.

М'який варіант такого переходу напрацьований в Америці, розповідає Олексій:"Солдати, які повертаються з Іраку, спочатку їдуть у санаторій в Німеччині чи іншій країні. Це, як правило, заклад закритого типу, де вони лікуються й адаптуються ті ж умовні 45 днів усім підрозділом. Тобто там одночасно і люди, яких я знаю, які мене розуміють, і нові умови — ніхто не стріляє, ніде не бахкає. Після такої буферної зони людина повертається додому і сприймає все набагато простіше, ніж якби перехід відбувався різко".

В Україні, на жаль, подібних закладів і можливостей поки що немає, і це — питання до держави, яка воює вже 9, нагадаємо, років. Тож родині доведеться взяти адаптаційну підтримку хоча б частково на себе. Прийняти, що чоловік чи тато захворів на агресію чи замкнутість, і ця хвороба може тривати умовних 45 днів або більше.

3. Ніхто не міг бути готовим до війни

Наші добровольці, призовники, наші мужні чоловіки — теж. Психоаналітик Тетяна Станіславська наводить приклад з досвіду підготовки на антитерористичних снайперських курсах ЦАХАЛ (Армії оборони Ізраїля). "Інструктори Армії оборони Ізраїля впевнені, що снайпери повинні тренуватись на мішенях, схожих на людей, а не на "яблучках". Відпрацювання знищення ворога відбувається у максимально реалістичних умовах. Наприклад, мішені для стрільби — це не картонні силуети, а повнорозмірні анатомічно правильні фігури, адже на війні ніхто не бігає із білим квадратом на грудях. А ще інструктори одягають на мішені целофанові "голови", набиті подрібненою капустою та кетчупом: коли снайпер дивиться у приціл, йому корисно бачити, як саме "вибухає голова". Це звична практика для провідних армій світу — не лише навчати технічних навичок, а й психологічно готувати до того, яким буде результат їх застосування. Тому і психологічних травм від умов реального бою у їх військових менше, резюмує Тетяна Станіславська.

Що ж тоді говорити про наших добровольців та призовників, які відірвались від комп'ютерів, ферм, менеджменту в один день і змушені були йти на передову?

4. З людьми, які повернулись з фронту, краще бути чемними

Товариш Олексія Карачинського повернувся з фронту після участі в боях під Бахмутом. В рідному місті він служить в Нацгвардії, патрулює вулиці міста. "Він каже: "Якщо б ми не втримували один одного із друзями, я би вже прикладом почав вибивати зуби п'яним хлопцям, які не розуміють, що таке комендантська година", — розповідає Олексій. — Чому він так реагує? У людей, які побували на фронті, часто загострене почуття справедливості, і на першому етапі адаптації ще є звичка відновлювати справедливість силою, як на війні. І тільки пізніше приходить усвідомлення, що насильство — це інструмент для фронту, а не для мирного життя." Тож проявляти до такої людини агресію чи поводитись зухвало — погана ідея з передбачуваним результатом.

5. Не жалійте і не знецінюйте

Це два табу. "Важливо, по-перше — не жаліти, по-друге — не стресувати близьку людину: "Ой, що ж ми тепер робитимемо, ти прийшов зовсім інший!" Або:" А ми так тебе чекали, нам так було погано!", — пояснює Олена Рихальська. По-перше, слава Богу, що повернувся, і це — найголовніше. А по-друге — це людина, яка прожила там ціле інше життя, і бачила таке, чого ви не бачили в тилу, навіть якщо вам було дуже складно".

Якщо ви дійсно хочете допомогти, найкраще — бути поруч, транслювати довіру і розуміння будь-якої емоції, радить Олена Рихальська: "Терпіння — ось чим вам слід запастись на найближчі місяці, доки буде проходити переадаптація із світу війни у світ поза фронтом". Навіть якщо ваш партнер різко реагує на якусь просту річ — ви зайшли до нього в кімнату чи запропонували пообідати, — не відповідайте в тому ж тоні. Спокійно скажіть: "Добре, якщо захочеш їсти, скажеш". Або: "Добре, якщо що — я поруч" — і не чіпайте дві-три години.

6. Станьте "білим аркушем"

Дуже важливо розуміти, що чоловік, який прийшов із війни, не повинен вас підтримувати. Від нього зараз нічого не можна вимагати. Ви тільки його "віддзеркалюєте", даєте йому те, що йому хочеться, що йому потрібно, — зазначає Олена Рихальска і пояснює: "Багато жінок несвідомо є егоїстками. Саме несвідомо, з різних причин — тому що до війни була самою коханою, тому що чоловіка довго не було, або їй теж було дуже погано, будинок розбомбили тощо. Але, якщо хочете відновити свого чоловіка, вам потрібно забути на час про себе і просто включитися в його емоційний стан, тоді ви зможете зрозуміти, як допомогти. Вам потрібно створити символ світу, в який він повернувся, і цей світ має для нього бути максимально комфортним і психологічно безпечним".

Звісно, на кожному кроці буде виникати багато питань — як поводитись у тій чи іншій ситуації. "Коли ви — білий чистий аркуш паперу, коли ви на якийсь час відмовилися від свого его, від своїх претензій, сфокусували увагу на цьому чоловікові, він сам на цьому білому чистому аркуші паперу "напише", що йому потрібно, — пояснює психотерапевт. — І ви це зрозумієте. У цьому сенсі мені цікавий образ наших українських козачок, які, з одного боку, панували над своїми чоловіками, могли навіть з ними піти у похід, якщо хотіли. Але, коли чоловік був слабким в якийсь момент, вони могли проявити іншу полярність — підлаштуватися під нього, підтримати, дати сили. І ми інакше ніяк не зробимо".

7. Не розпитуйте про війну

Ще один із частих запитів від дружин військових: "Що робити? Чоловік не йде на контакт, я не розумію, як йому допомогти", — говорить Іванна Ковальчук.

Причинами замкнутості й небажання йти на контакт може бути реакція на вашу поведінку (наприклад, докоряння чи надмірну активність), порушення особистих кордонів (а військовий досвід — це дуже особиста територія!) так і необхідність "переварити" пережите.

"Людина, яка воює, може забрати життя іншої людини. Коли вона повертається у цивільне життя, де зникає поділ на "свій" і "ворог", доводиться адаптовуватися до того, що тут усі люди "свої", — говорить Іванна Ковальчук. — На фронті у військового немає часу аналізувати, продумувати та проживати події, що з ним відбуваються — це не на часі. А коли він повертається до безпечного життя, психіка починає все це опрацьовувати, тож людина може на якийсь час відсторонитися. А може прокручувати "на повторі" одні й ті самі події. І тоді потрібно слухати стільки разів, скільки йому хочеться розповідати".

Буває, що людина "застряє" в минулому, постійно проживаючи один і той самий бій, одну й ту саму ситуацію — ми говоримо про так звані флешбеки. Коли ось поруч був живий друг, ти відійшов — в нього влучила куля чи снаряд. Як таке могло бути? Чому не забрав його з собою? Чому вижив, а він загинув? Чому так? І поки людина не знайде для себе відповідь на це питання, її мозок буде на 80% зайнятий цією проблемою. Ви не допоможете розпитуванням і наполегливістю.

"Краще сказати: мені це важливо, я буду найщасливіша людина, якщо ти мені щось розкажеш.Але я не знаю, що можна, а що не можна питати. Тому, якщо раптом ти захочеш поговорити, я буду неймовірно щаслива", — радить Олексій Карачинський.

8. Зверніть увагу на режим і умови сну

Однією з поширених проблем після повернення є порушення сну. "Є сенс перший час спати окремо — не в інших кімнатах, а на різних ліжках, — зазначає Іванна Ковальчук. — Якщо людині будуть снитися жахіття, вона випадково може завдати вам шкоди, просто не проконтролює цей момент".

Добре забезпечити якесь приглушене світло — нічник в кімнаті або світло в коридорі. Як це допоможе? Коли людина раптом прокинеться посеред ночі, швидко зможе зорієнтуватись, де знаходиться, і що вона у безпеці.

Якщо чоловік спить тривожно, доторком його краще не будити. Якщо уві сні він знову проживає бій з ворогом, реакція на дотик може бути несвідомо агресивною.

Буває, що люди після служби на нулі спочатку не можуть спати у тиші — вона тисне. Увімкніть на ніч приглушено телевізор, радить Іванна Ковальчук.

А Тетяна Станіславська підкреслює: людині, що пережила сильну травму, не можна не висипатися і залишатися голодною — це підсилює тривожність, а отже — і агресію.

9. Піші прогулянки вдвох — ліки

Іванна Ковальчук радить на початку організовувати час окремо — для пари, і окремо — для всієї родини з дітьми, бажано — за межами дому. "Краще, щоб це були якісь піші прогулянки на природі, — говорить психологиня. — Прогулянки самі по собі знімають стрес, а ще це допоможе налагодити довірливу атмосферу".

Похід в торгові центри, кафе чи боулінг може бути не найкращим рішенням — ви не знаєте, що чи хто може "тригернути" людину, як на неї вплине бурхливе тилове життя. Перехід має бути плавним.

"Дітей важливо попередити, що тепер є нові правила в спілкуванні з татом, — пояснює Іванна Ковальчук. — Він любить їх, все добре, але тепер зі спини зненацька ми не підходимо і не обнімаємо, і з-за кута на нього не вистрибуємо, поводимось трохи спокійніше. Поганого в цьому нічого немає, просто тепер взаємодіємо трохи інакше".

10. Дійте сьогодні й будуйте плани на майбутнє

Намагайтесь повернути людину до того життя, яке було до травматичних подій: режим дня, домашні справи тощо, радить Тетяна Станіславська: "Не факт, що це одразу вийде чи кардинально допоможе. Просто тримайте це в полі зору".

Визначте, що впливає на вашого партнера як заспокійливе — сидіння біля вікна, ремонт техніки, хобі, ще щось. Хай робить це стільки, скільки хоче. "Якщо йому спокійніше спати в одязі та взутті перший час — ок, нехай спить, — говорить психотерапевт. — Якщо важливо змінити замки на вхідних дверях — ок. Хоче поставити захисні ролети на вікна 20 поверху — нехай. Його відчуття захищеності важливіше. Зараз воно зруйноване, дозвольте йому компенсацію!"

Говоріть про майбутнє. Не важливо, чи це плани на найближчу перспективу, чи щось віддалене — головне створити відчуття, що після того пекла на передовій є завтрашній день, і майбутнє також існує, радить Тетяна Станіславська:"Це важливо тому, що люди, які пережили травму, майбутнього свого не бачать. Від слова "зовсім".

Що робити, якщо все це триває довше, ніж умовних 45 днів?

"Потрібно говорити про те, що ви відчуваєте — є проблема, — говорить Олексій Карачинський. — І запитати: "Ти бачиш і відчуваєш так само, як я, чи ні?" Це потрібно, щоб cинхронізувати погляди на те, що відбувається. Якщо і чоловік відчуває так само, що проблема є, можна робити наступний крок: "Давай тоді разом думати, що робити". І не бути вчителькою, не бути мамою, а пропонувати — давай разом шукати вихід". Якщо людина проблему не визнає, потрібен інший крок — шукати авторитетів, які можуть вказати на проблему і яких вона послухає, радить військовий психолог. Таким авторитетом може бути батько, комбат, друзі.

Всі психологи сходяться в тому, що ідеально — отримати фахову допомогу. Тим більше, що сьогодні існує достатньо волонтерської підтримки для військових. " Не хочете чи не можете йти в терапію — хоча б отримайте консультацію у психолога, що відбувається з вашим партнером і як йому допомогти, — говорить Тетяна Станіславська. — Чим раніше близька людина отримає кваліфіковану допомогу, чим раніше ви отримаєте консультацію, тим вище шанси, що адаптаційний період пройде без тривалих наслідків".