Росіяни отруюють воду в колодязях, а партизани розстрілюють блокпости: історія мешканця Ізюма, який вибрався з окупації

Аспірант київського вишу Ілля Пунтусов – житель міста Ізюм Харківської області, який знаходиться під окупацією рф ось уже понад два місяці. У день початку повномасштабної війни хлопець опинився вдома. Виїжджати і не думав, сподіваючись, що такий стратегічно важливий населений пункт надійно захищений. Проте ситуація швидко загострилася, про якусь евакуацію з міста місцеві й не чули, сидячи у підвалах без світла, газу й зв’язку. Після тяжких боїв місто перейшло під контроль російських загарбників.

Про те, як окупанти поводяться в Ізюмі, чому місто стало "другим Маріуполем" і яка легенда допомогла хлопцеві вибратися на підконтрольну територію України — в ексклюзивному матеріалі "Телеграфу". Далі – пряма мова ізюмчанина.

Надійне джерело новин про війну – підпишись на наш Telegra

Захоплення Куп’янська і "пропажа" місцевої влади

24 лютого я був у себе вдома, в Ізюмі. Про вибухи у Харкові мені повідомила знайома. Десь після 5-ї ранку побачив у мережі повідомлення про те, що почалися військові дії. Планував залишитись у місті. Потім зрозумів, що це була величезна помилка. Я сподівався, що всі дії залишаться на рівні прикордонного конфлікту і не будуть такими повномасштабними. Після того, як у перші кілька днів зс рф увійшли з "парадом" у Куп’янськ, я і моя сім’я не зорієнтувалися, що це всього в 100 км від Ізюма, і настав час їхати. У самому Ізюмі на той момент не відбувалося жодних військових дій і не було до них приготувань. Місцева влада переконувала, що все під контролем, мовляв, не варто панікувати.

На мою думку, мер і його помічники просто кинули місто, утікши десь на початку березня. До 10-го числа їх не було на місці, тоді як у Ізюмі вже йшли активні бойові дії. Так, останнє відеозвернення мера бачив до 6-го березня: з цього числа у нас були відсутні комунікації, не було світла, води та газу. І на всіх відео мер був з тремтячими руками, неспокійним поглядом, говорив, ніби читав з листка, загалом виглядав вкрай невпевненим.

Евакуація, про яку ніхто не знав

Почалося все з авіаударів 2 березня. На сусідню вулицю прилетів снаряд, який, на щастя, не розірвався. Цієї ж ночі почали бомбардувати центр міста, район залізничного вокзалу, перебили залізничне сполучення. Після цього місцевій владі було висунуто ультиматум, мовляв, 72 години на здачу міста або його порівнюють із землею. На що з’явилося повідомлення, що з рф співпрацювати не стануть, а місто оборонятимуть. Так, боронили, тільки не місцева влада, на жаль.

Важливий момент, що жодних повідомлень про евакуацію мирних жителів не було. Наприкінці квітня я дізнався, що евакуація проводилася з 7 по 9 березня, але про неї ніхто не знав. По вулицях просто їздили автобуси та пропонували добровільно виїжджати. Ніхто не пояснював усю небезпеку, яка загрожує тим, хто залишився в місті. Інтернету та зв’язку не було з 6 березня. Тобто про евакуацію можна було дізнатися або зустрівши автобус особисто, або ніяк. А на вулицю ніхто не виходив через авіаудари. Як я пізніше дізнався, три такі евакуаційні автобуси поїхали заповненими на 10%.

Удари по центру Ізюму й розгромлена техніка рф

Мої умови життя відрізнялися від людей, які перебували у найбільш постраждалій частині міста. Я живу на півночі Ізюма, куди зайшли, як до себе додому. Оскільки місто розділене річкою Сіверський Донець, то на одній половині знаходилися важливі стратегічні вершини, а на другій, моїй, зс рф облаштували позиції з особовим складом, технікою і залповою системою, з якою потім проводили обстріл іншого берега річки. Таким чином, мій район постраждав менше, ніж центральна частина міста, де розташовані багатоповерхові будинки. Під час прильотів до нашої частини міста ми знаходилися у приватному будинку. Надійного укриття не було, тому що підвали через високий рівень ґрунтових вод неглибокі. На моїй вулиці постраждали три сусідні будинки, один повністю знищений — в нього залетіла міна, два — частково пошкоджені. Це станом на початок травня, яка там ситуація після нашого від’їзду мені невідомо.

Окупанти стояли вздовж лінії міста з мого боку і вели обстріл. Приблизно через тиждень зайшли на межу міста і вели обстріл вже звідти. Наскільки я зрозумів, їм там дали знатної п*зди — до кінця березня виходила велика колона побитої техніки. У цей період у мене з’явилася нагода вийти з дому. За той час, поки ми сиділи всередині, не бачили нічого далі вікна, і відповідно нічого не знали про те, що відбувається, наскільки сильні пошкодження, чи взагалі є живі люди. Під час цієї прогулянки і помітили техніку, що виходила. Були чутні відлуння вибухів. Спостерігаючи ці звуки і не розуміючи, що можна обстрілювати протягом трьох тижнів, ми здогадувалися — швидше за все, центру Ізюма просто не існує. Підійшовши трохи ближче, я побачив, що в багатьох будинках вже немає цілих під’їздів. Як пізніше дізнався, під цими завалами понад місяць існували люди.

Колодязі з машинним маслом і гречка по 150 грн

У нас приватна садиба, в якій є окремий дров’яний котел, тому була можливість мінімально опалювати будівлю, щось приготувати та погріти воду. Дрова заощаджували, у березні ще були сильні морози. Ми мали запаси їжі. М’ясо зберігали просто в будинку, обкладаючи його льодом із вулиці, завдяки чому воно протрималося 40 днів у нормальному стані. Неподалік нас є монастир, а на його території — джерело з водою. Спочатку ходили туди пішки, потім пробували автівкою: воду набирали у всілякі ємності загальним обсягом десь 150-200 літрів. Цим джерелом користувалося майже все населення, що залишалося у місті. Декому треба було пройти 7-8 км, щоб набрати води, оскільки на момент повного захоплення міста окупанти в центральній частині Ізюму почали заливати в колодязі машинне масло. Тобто кілька джерел вони навмисне отруїли.

Багато хто харчувався російськими сухпайками. Наприклад, моя бабуся ходила до військових і вимагала продукти. Так, під’їжджає якийсь БТР, а 80-річна бабуся стукає по ньому палицею зі словами: "Чуєш, вилазь, віддавай їжу! Ви, тварюки, сюди прийшли, окупували нас, їжі – немає!" Гуманітарки від них практично не було. До початку квітня – жодної. Потім привезли одного журналіста та на камеру роздали подобу гуманітарної допомоги. Потім кілька разів було, як видавали одній людині на тиждень 350 грам тушонки, пачку макаронів або крупи, банку паштету (350 грам).

Продовольство не завозилося, були деякі відчайдушні люди, які намагалися торгувати продуктами, провозячи їх насилу з боку України. Але гроші вже закінчувалися. Магазини не працювали, вже згодом почали організовувати ринки. Але щоб отоварюватися — потрібна готівка, а вона закінчувалася. Що стосується цін, то, наприклад, буханець білого хліба коштував 25 грн. М’ясо отримували від місцевих фермерів: ті різали свиней, яких вже не було чим годувати. Так, м’ясо продавали у середньому за 150-170 грн. Такі ціни з’явилися тільки тоді, коли на вулицю стали виходити люди. За перших спроб торгівлі пачка гречки коштувала 150 грн. Сіль і цукор не продавали взагалі. 1 кг макаронів другого сорту — близько 50 грн, іноді траплялася пшенична або перлова крупа — теж по 50-60 грн кг. Але це все дуже поодинокі випадки продажу людьми, які мали змогу кудись виїжджати. Як правило, йдеться про жителів давно окупованого Куп’янська. Тільки одних людей знаю, які возили продукти з української території, із міста Первомайський. Саме завдяки ним ми й змогли виїхати, дізнавшись про маршрут.

Пропагандистські листівки, які викликають сміх

Спочатку російські формування на комунікацію з місцевими не входили. Потім, за моїми спостереженнями, десь 27-29 березня вони зайняли повністю два береги та висоту (гору Кременець). Після чого призначили свого "мера", наскільки мені відомо, колишній співробітник прокуратури Владислав Соколов, йому вже висунули звинувачення в держзраді. Потім окупанти почали намагатися комунікувати і створювати видимість якоїсь діяльності. Встановили своє пропагандистське радіо, яке проіснувало лише близько трьох днів. Гучномовці говорили про заклики скласти зброю і здатися, про швидку "перемогу", а ще обіцяли "ставитися по-людськи".

Поширювали пропагандистські листівки — вкрай кумедні, кольорові, на аркушах формату А4 з інформацією з обох боків. На вигляд, ніби оформлені учнями середньої школи: різні шрифти, різнокольорові виділення, рамочки, курсив і жирний шрифт одночасно. У листівці, яку я бачив 25 березня, повідомлялося про те, що взято Чернігів, Суми, а їх частини вже мало не під Слов’янськом. Супроводжувалося це ілюстраціями "трофеїв" у вигляді прапорів Третього Рейху, фото якихось дітей під виглядом "диверсантів Правого сектора". Загалом виглядало дуже погано і дешево, крім сміху нічого не викликало.

Вилазки до міста

У мене було кілька вилазок, після яких зрозумів: саме мені це небезпечно. Перша така прогулянка була десь 24-25 березня. Хотів пройти на територію іншої частини міста, з якою нас з’єднували два найдовші мости, а їх підірвали ще на самому початку, коли зс рф були на підході. Зате залишився пішохідний міст, який постраждав частково, його абияк підлатали, і по поруччях можна було перелізти. У центральних районах Ізюма жила моя дівчина. З батьком вирішили спробувати піти до її будинку, дізнатися, чи жива, адже цілий місяць з мого боку летіли ракети до району, де вона живе. Їхали на велосипедах, оскільки була загроза, що особистий транспорт та паливо відберуть. На той момент вже стояли формування, екіпіровані, хоча би виглядали як солдати, а не "шарамиги". На один такий блокпост ми потрапили, вони проводили жорсткий огляд: документи, ціль пересування, вік. Запитували, чи служили. Так склалося, що ні я, ні мій батько не проходили службу. Я з тієї причини, що досі навчаюсь, тато – за станом здоров’я. Мене розпитували, на кого навчаюсь, чому прописка київська, перевіряли татуювання. До слова, змусили повністю роздягнутися, а погода наприкінці березня не спекотна. Телефони також перевіряли. Тоді я ще не почистив свій, а там була інформація, за яку могло "прилетіти". У цей момент у моїй голові звучало: "Напевно, все, мені п*зда". Дивилися повідомлення, Вайбер, а Телеграм (він у мене запоролений) – ні. Пощастило, інакше б нікуди я далі не пішов. Отже, віддали телефон. Після цього випадку ретельно почистив усе.

Ізюм – другий Маріуполь

До квартири дівчини ми дісталися. У них ситуація дуже відрізняється від моєї. Із 3 березня люди жили у підвалі, одного разу туди залетіла міна: всіх діставали та переселяли до іншого. Ані води, ані їжі, виживали завдяки консервації. З кінця березня мешканці вибиралися до порожніх квартир у пошуках продовольства. Хотів забрати дівчину до своєї оселі, вона відмовилася, не захотівши кидати свою сім’ю. Забігаючи наперед, скажу, що зрештою вмовив. З кінця квітня вже жила у нас, бо перебувати під обстрілами в центральній частині Ізюма було неможливо. А їхній район обстрілювали навіть після "визволення". Там було все сумно: людей ховали просто у дворах, у пісочницях, причому це було масово. Виглядало дуже схоже на кадри з Маріуполя, лише в менших масштабах, бо довоєнне населення міста менше, близько 40 тисяч.

Мародерства, що доходять до вбивств

У місті було дуже сильне мародерство, котре доходило до вбивств мирних жителів співгромадянами. Мародерили з метою наживи, а не щоб знайти їжу. Крали все, що могли. На початку квітня побачив, як це все намагалися продавати на типу ринках — цигарки, алкоголь, їжа, що залишилася, засоби гігієни. Тож тих, хто мародерив, дуже легко потім було впізнати за наявністю накрадених із магазинів товарів.

Мародерили і військові, спустошуючи будинки, де ніхто не жив. Можна було побачити на вулиці їхню машину, довкола якої гора речей, а самі військові ходять по дому та "завантажуються".

Мої знайомі та друзі в Ізюмі розповідали, що до деяких окупанти входили до будинку, зривали замки й забирали все, що їм треба. У мого знайомого вони заїхали танком на город і розташувалися там. Увечері сім’я спустилася до підвалу — а в ньому четверо російських солдатів. Був випадок, коли до одного мого знайомого прийшли в будинок, почали все виносити. Той каже: "Ви чого, це ви так звільняєте?" У відповідь: "Та ми зараз і тебе, і твою сім’ю, і дітей..." І кинули на город гранату. Чоловік зрозумів, що ситуація крайня, пішов у штаб до росіян, обурювався. Після цього начальство, певне, вплинуло на цих чортів, ті прийшли вибачатися, принесли запас їжі.

Радіо й Арестович

З телефону виходило ловити радіо — це була єдина форма зв’язку з українським світом. Насилу, хвилин на 10 на день, але міг послухати хоч якісь новини. Тому що інформацію, яку намагалися поширити окупанти, не сприймав, їхня пропаганда не мала жодного впливу на мене.

Мені здається, що за весь час окупації я чув якусь інформацію про Ізюм у кількості 4% з усіх новин. І це було щось загального характеру, на кшталт "У Ізюмському напрямі ведуться запеклі бої". Десь на 40-й день окупації, коли зс рф уже все контролювали, включаю радіо та чую від Арестовича, мовляв, Ізюм — українське місто. Я такий думаю: "Все гаразд у вас?" І розумію, що до цього регіону увага була, напевно, недостатня, про Ізюм не було жодної інформації, про нього ніхто не говорив, хоча дарма. Тому що ту вагу, яку він має у тактичному та стратегічному планах на карті, не можна не те що недооцінювати, йому треба приділяти значну увагу.

Монах, який виявився другом російських військових

Ще у січні я познайомився з місцевим, як тоді думав, церковником. Якось я прийшов до нього, десь за тиждень до Великодня. Запитую, як церква коментує події, який вихід бачить із ситуації, як бути… При цьому навколо нас — російські солдати. І він дуже розгубився, каже, мовляв, не знає. Я розумію, що людина церковна так не відповість. Потім він трохи забарився і видав: "Ну, наші (очевидно, мова про росіян — ред.) перегнули палицю". Що ж, гарний церковник... Намагався розпитати, як я бачу ситуацію, але висловлювати свою думку для мене було небезпечно в тих умовах. "Церковник" поцікавився, як взагалі у нас із їжею, сказав, що ввечері можна прийти, і він дасть якісь продукти. Сумка, яку він мені зібрав, на 80% складалася з армійських наборів рф. Думаю, він був людиною, яка не особливо належала до церкви, а якщо й так — то другосортно. Швидше він має відношення до силових, а не церковних структур.

Увага до татуювань і "зачистки"

Точно була "зачистка" людей, що належать до ЗСУ. Шукали тих, хто служив, особливо у період АТО. Двох моїх друзів, котрі служили, активно допитували. Без наслідків, на щастя. Але це були прям допити з пристрастю. Знаю одну людину, контрактника, який у момент вторгнення опинився у місті. З ним були окремі розмови. Він цілий. На момент, коли ми їхали, пройшла чутка, що буде проводитися мобілізація місцевого чоловічого населення.

Якщо в людини знаходили знаки чи приналежності до якихось національних фігур, татуювання – таких людей я вже не бачив вдруге. У мене також є татуювання. Рукав забитий скандинавською міфологією. Якщо людина більш-менш у темі, як правило, пов’язує це з правими. Ці ж — не мають навіть освіти 4 класів. Перші називали малюнки "старослов’янською символікою", мовляв, нормально, "наш". Другі намагалися пов’язувати із "нациками". Зазвичай це військові, які мали якийсь бойовий досвід на Донбасі. Дехто просив розшифрувати. Для окупантів критична будь-яка символіка, очевидно, українська: герби, написи на тілі українською мовою, портрети.

"днрівці" у робочих рукавичках і касках часів СРСР

На мій досвід, безпосередньо російські солдати являли собою найбільш гуманний вид формувань, якщо можна так назвати. Тобто не поводилися агресивно, завжди добре екіпіровані, в комунікацію з місцевими без особливої потреби не вступають. Серед них були медики, які ходили та допомагали місцевим із пораненнями. Бачив кілька разів, як робили перев’язки дітям, із досить нормальним зверненням. Ось такі російські солдати поводяться досить лояльно до місцевих. Те, що траплялося мені з росіян — це 10% особового складу, ще 30% — кавказці, буряти, інгуші, а решта — "челядь з ОРДЛО", яку нагнали практично без амуніції. Форма на два розміри більша, автомат, два ріжки, "СССРівські" каски, гумові чоботи до колін і білі робочі рукавички — ось і все їхнє екіпірування. Щодо поведінки, то вони також дуже виділяються. Вони не вміють розмовляти цензурно, використовують усі відомі шаблони. Наприклад, фрази від них: "А що ви від війни бігаєте? Ми 8 років терпіли — і ви терпіть. Чьо ви їдете, їдьте в свій Ізюм, та подихайте".

Блокпости, блокпости, блокпости

Виїзд із Ізюму — той ще. Наше рішення було дуже запізнілим, звісно, 3 травня. Безпосередньо вже не можна було проїхати. Вибрали шлях через Балаклію, у бік Первомайського та Краснограда, а потім – на Полтаву. Як я зрозумів, вибратися цим маршрутом зміг мало хто. Щиро кажу, не знаю, як у нас вийшло. Як тільки ти повертаєшся у бік української території, починаються розвороти. Дорогою дуже багато блокпостів. Оглядають уважно, перевіряють повністю всі особисті речі. Нас їхало п’ятеро людей, сумки, продукти, великий собака та два коти. І щоразу нас доглядали, витрушували все, переглядали документи. Через зовнішній вигляд, татуювання, прописку, освіту, я на всіх блокпостах для них був "солодкою булкою". Намагався відповідати однозначно, щоб не давати можливості продовжувати діалог.

Наприклад, розмова під час перегляду моїх документів:

- Чому київська прописка?

- Я студент.

- На кого вчишся?

- На філософа.

- Це чьо таке?

- Така спеціальність.

- Служив?

- Ні.

- Чому?

- Тому що навчаюсь.

Але вони не розуміють, як це вчитися, а не служити. Здавалося б, після отримання інформації про моє навчання, очевидно, що я не служив.

Проте перепитують:

- Повних років скільки?

- 25.

- А коли до армії підеш?

- Не піду.

- Чому?

- Бо пацифіст.

- Це чьо таке?

Вони й таких слів не знають. Будь-які усмішки з мого боку загрожують наслідками, тому тримався.

Був ще такий момент:

- Чим взагалі займаєшся?

- Тату б’ю, концерти фотографую.

- Мабуть, травкою балуєшся?

- Ні, не вживаю.

- А чьо у тебе око сіпається?

Для розуміння ситуації: поле, пил, мене вивели з машини, світить яскраве сонце і я намагаюся фокусуватися, але очі просто починають тремтіти. Почувши це питання, думаю: "Невже неясно, що вийти з темряви на яскраве сонце, перебувати в пилюці та дивитися в твої очі — не особливо комфортно". І таких моментів було багато.

Щодо жінок і дівчат, то ситуація абсолютно зворотна. Як на мене, завдяки їм ми й виїхали. Легенда, за якою ми вибиралися: моя дівчина Ілона нібито на шостому місяці вагітності, мовляв, два місяці просиділа у підвалі, без УЗД, терміново потрібно до лікарні. В Ізюмі лікарню розбили, а в Балаклії переробили під військовий шпиталь і цивільних не приймали. Це було нашою основною причиною для виїзду. Коли ми під’їжджали до чергового блокпосту, вони перевіряли документи та говорили: "Розгортайтеся, нікого не пропускаємо". А дівчина виходила і пояснювала, мовляв, у положенні, терміново потрібно до лікаря. У цей момент вони змінювалися в обличчі, навіть передавали по раціях, щоби нас пропустили. Я не чув, щоб без такої легенди комусь вдавалося проїжджати до Балаклії. Найбільш критичним був в’їзд у це місто. Там стояли "днрівці", самі про це сказали: "Ми 8 років терпіли, прийшли наводити вам тут лад". Пускали, тільки якщо прописаний у Балаклії, або тебе повинен на блокпості зустріти хтось із місцевих. Ми згадали одну людину, яка реально прописана там, знали, як її звуть і адресу. Це стало підставою для подальшого проїзду. Щоправда, військові вирушили за нами слідом, а ми не знали навіть, куди їхати. Каталися містом, питали місцевих, які підтвердили, що така адреса є, але як проїхати – без поняття. Наше супроводження могло помітити, що "показання" у нас розходяться, швидше за все, зрозуміли, що ми просто виїжджаємо. Може, вирішили "з панського плеча" дозволити проїхати. Загалом ситуація складалася критична, вже не розумів, чим усе може закінчитися.

На останньому блокпосту стояли російські контрактники. Досить розумно розмовляли, перевіряли документи, здивувалися київській прописці: "Дивись, тут студент київський їде". Для них було вкрай дивно, що, виявляється, їздять вчитися з регіонів до столиці. Відразу сказали, що виїзд в один бік – назад не пустять. Після цього кілька кілометрів "сірої зони". Наші військові здивувалися, що ми змогли виїхати, бо не бачили машин у напрямі звідти. Це досить емоційний момент, який я довго уявляв.

Зазнав серйозного контрасту, коли від’їхали 80 км від Ізюму до міста Первомайського: жодних наслідків війни, цілі будинки, діти, що гуляють на вулиці, світло і вода. Там пішки можна дійти з Ізюма за пару днів, а така різниця…

Врятуйте Ізюм!

Мені дуже неприємно бачити, що тим подіям, що відбуваються і відбувалися в Ізюмі, немає належного висвітлення у медіа. Там залишилася десь третина населення, що сидить у підвалі понад два місяці. Люди не мають жодної можливості помитися. Там кам’яний вік. Проблема навіть не в тому, що люди готують собі на багаттях, а в тому, що практично вже нема чого готувати. Люди намагаються себе зайняти, займаються землеробством, хто має можливість. Основний контингент, що залишився, 40+. Їм важко задаватися якимись соціальними і політичними питаннями, складно відстоювати якісь позиції — люди просто хочуть жити. Це треба розуміти в оцінці місцевого населення, адже майже 50% міської ради складається з фракції ОПЗЖ.

При цьому більше двох місяців у місті зберігається серйозний партизанський рух. Містом відбувалися регулярні перестрілки, яких не було при захопленні. Наприклад, трапляються випадки розстрілів російських патрулів. А біля будинку мого друга сталася така ситуація: під’їжджає мікроавтобус і розстрілює блокпост.

Нині звідти не вибратися. Єдина можливість, як кажуть місцевим, виїхати до росії. Бувало й так, що приїжджав автобус, мовляв, на евакуацію. Люди в критичному становищі не розбираються, куди виїжджають, сідають, а потім ставиться табличка "Білгород" – і в дорогу.