Кадировці вигнали з дому, а снайпери розстрілювали просто біля під’їзду: історія мешканця Маріуполя

Євген Сосновський – фотограф із Маріуполя, який прожив понад два місяці в окупованому місті. Саме він опублікував знімки "маріупольського щоденника" 8-річного хлопчика, які облетіли світові видання. З великими труднощами і з четвертої спроби йому вдалося вибратися з рідного міста.

Про те, як кадировці вигнали його зі своєї квартири, а російські пропагандисти знімали на його очах фальшиві сюжети – Євген Сосновський розповів в інтерв’ю "Телеграфу".

Оперативно про війну читайте у нашому Telegram

Жителі Маріуполя з 2014 року "знайомі" з російською агресією. Проте мало хто очікував, що треба готуватися до ще гіршого розвитку подій.

"Сподівався, що надовго це не затягнеться, що путіну вкажуть його місце, Європа і Америка вживуть заходів і все закінчиться швидко та добре для нас, і погано для росії. Я помилився, як мінімум на рівні Маріуполя", — зізнається Євген.

Разом із дружиною, її 90-річною мамою, яка не ходить, маріупольці сподівалися перечекати загострення у рідному місті. Але вже в перші дні березня в районі, де знаходиться квартира подружжя, стало дуже неспокійно. "Прильоти" були зовсім поруч. До того ж, вікна квартири Сосновських виходять якраз на сильно постраждалий від російських загарбників "Азовсталь", звідки тільки недавно вивезли українських бійців у рамках майбутнього обміну полоненими.

Коли в Маріуполі почалися перебої з комунікаціями, то Євген із дружиною навідувалися в приватний сектор до родичів: у дворі було простіше обходитися без газу та світла, готувати їжу на вогні. Але один із днів там мало не став для чоловіка останнім.

"Снаряд прилетів у веранду – впав за 1-1,5 метри від мене, вибухнув. Мене присипало. Якось вдалося вибратися цілим і неушкодженим. Ангел-охоронець, мабуть," – згадує маріуполець.

Якось під обстріл потрапили й родичі Сосновських. Снаряд залетів просто у квартиру, влучив у ванну кімнату, де й ховалися люди. Серед поранених були двоє дітей, їхня мама, а також літній чоловік – брат дружини Євгена. Рани були настільки серйозні, що через тиждень він помер.

"Одразу поховати брата моєї дружини не змогли, бо не вщухали сильні обстріли. Через день удалося — на подвір’ї приватного сектора, на городі. Він ще за життя часто жартував, мовляв, поховайте мене тут, на городі. Так і вийшло. Під абрикосом поставили хрест, табличку, підписали, і посадили тюльпанчики", — розповідає Євген.

Кадировці та розстріляні сусіди

Сосновські прихистили постраждалих жінку та її дітей у своїй квартирі, допомагали з перев’язками – рани загоювалися повільно. Проте за два дні всім довелося терміново "виїжджати". Російські військові почали обстрілювати багатоповерхівки.

"Ми ховалися в коридорі, подалі від вікон. Були дуже сильні постріли, якісь незвичайні. Виявилося, що це прямі попадання в будинок. Будівля все тремтіла. Загорілася одна з квартир. Люди почали панікувати. У цей час до нашого під’їзду вривається група кадировців, судячи з акценту, зовнішнього вигляду та поведінки. Вони наказали покинути квартири, хоча ми сказали, що в нас поранені діти, жінка ледве пересувається… Але вони нікого не слухали, не дали навіть зібрати речі", — згадує чоловік.

Людям вдалося взяти тільки "тривожну валізку" з документами, а ще термоси з гарячою водою, нагрітою на вогнищі раніше. Сховатись змогли у підвал сусіднього будинку, де їх гостинно прийняли жителі. Через годину після "новосілля", згадує Євген, стало чути гучні жіночі крики: "Навіщо вони вийшли!"

"Виявилося, що було потрапляння в будинок, спалахнула квартира. Молодий хлопець, Денис Медведєв, вискочив з під’їзду на вулицю, щоб подивитися, який поверх горить, і, по можливості, почати гасити вогонь. Але його вбив снайпер. Тіло хлопця впало прямо перед під’їздом. Одразу ж до нього підбіг батько, Андрій Медведєв, і там же поруч упав і він. Кричала біля під’їзду Анжеліка — мама Дениса, відповідно дружина Андрія. Вона залишилася з невісткою і маленькою однорічною онукою (дочкою загиблого Дениса. – ред.)", — описує Євген.

Наступного ранку Євген вийшов із підвалу на вулицю і побачив – його будинку більше немає.

"Так, кадировці вже пішли, але замість нашого будинку залишилися лише чорні стіни та порожні очниці вікон. Будинок був весь спалений. Вони влаштували там свою вогневу позицію. Я пішов у свою квартиру, точніше туди, де від неї щось лишилося: голі стіни і купа попелу на підлозі. Не було нічого, жодних залишків меблів, тільки стирчали напіврозплавлені металеві елементи… Колись я сам робив підвісну стелю, з дружиною підбирали меблі, добре і комфортно нам було у своїй квартирці… На жаль, "було" — ключове слово. Нічого цього у нас тепер немає. Не залишилося навіть сімейних фотографій. Слава богу, вивіз негативи, плівки, колись щось із цього вдасться відновити", — розповідає маріуполець.

Вода зі снігу й польова кухня окупантів

Хоча й маріупольці зробили запаси їжі у перші години після вторгнення, з харчуванням у заблокованому місті — великі проблеми. Коли у березні пішов сніг, то люди збирали його у всілякі ємності, розтоплювали та використовували: хтось як технічну воду, а деякі – для приготування їжі. У підвал Сосновським і їхнім близьким довелося "переїжджати" без запасів, бо кадировці не дали взяти щось із продуктів. У зруйнованій квартирі чоловік спробував знайти бодай залишки чогось їстівного, адже треба було годувати поранених дітей. У підвалі, сподівався Євген, збереглася консервація. Але й там усе згоріло: "банки просто сплавилися в єдину масу".

У закутках підвалу, де довелося влаштуватися маріупольцям, пощастило потрапити на "цінну знахідку" — півпачки вершкового масла. А на вулиці, в залишках зруйнованого балкона, на землі лежали волоські горіхи. Вершкове масло на чайній ложці та горіхи: цим і довелося снідати пораненим дітям уперше після обстрілу.

Потім чоловік вирішив вибратися до центру Маріуполя: сходити до іншої квартири сім’ї, роздобути води та їжі. Без "пригод" не обійшлося.

"Вийшов на центральну вулицю, проспект Металургів. Те, що я побачив — справжній Армагеддон (йдеться про 21 березня. — ред.). Там була "Сімейна пекарня", де ми часто купували булочки, смачний хліб… Уся вона була розгромлена: ні вікон, ні дверей. Бачу, всередині на підлозі валяються, ніби, цукерки. Я заліз, підняв їх, повертаюся — на мене направлено дуло автомата. Стоять двоє: "Що тут робиш?" Пояснюю, що треба нагодувати двох поранених дітей, що ходжу і шукаю їжу. Вони кажуть: "Роздягайся". Я роздягнувся до пояса, закотив штани. Дивилися, чи немає тату, слідів бронежилета чи пороху. Перевірили документи. Відпустили зі словами "Бігом звідси", — згадує Євген.

У квартирі чоловік взяв баклажку води, назад вирішив рухатися паралельною вулицею, щоби знову не зустріти російських військових. Проте неподалік водонапірної вежі побачив "товариша з автоматом". Питання й огляд повторилися знову. Євген додає, що військовий рф пригрозив наказом стріляти без попередження. Маріуполець знову пояснив ситуацію і все ж таки зміг повернутися до близьких.

На щастя, у Маріуполі багато небайдужих людей, які допомагають один одному та діляться, в тому числі, їжею.

"Якось знайшов у підвалі півбанки тушонки. Діти із задоволенням згризли холодну. Багато чого було не потрібно, як виявилося. Це найважчі в плані харчування дні. Дякуємо мешканцям будинку, яких там було небагато. Пригощали гарячим супом, кашами. Хоча ми навіть не просили про це", — додає Євген.

Через кілька днів російські військові, за словами нашого співрозмовника, "розквартирувалися" у їхньому дворі: поставили свою польову кухню, але ділилися і з місцевими.

"При всьому своєму ставленні до них (військовим рф. — ред.), змушений був переступити через себе і всі принципи. Не було іншого виходу, чесно кажучи. Коли кухар дізнався, що їжа для дітей, то дав згущене молоко, тушонку, печиво, вершкове масло. Треба визнати, що більш-менш виявився адекватним, хоча виродків досить зустрілося", — зазначає маріуполець.

Після Сосновські з родичами знову вирішили перебратися на нове місце. Перебувати у підвалі з дітьми було складно, тим більше доводилося постійно підтримувати в чистоті рани та робити перев’язки. До речі, з перев’язувальним матеріалом було непросто, у хід йшли простирадла.

" Через два тижні життя у підвалі племінниця із дітьми повернулась до свого будинку. Там вже не було таких сильних автоматних перестрілок, як раніше. Разом з ними пішли і ми, бо нашої квартири вже не було. Поруч із нами є ділянка — там суцільна Хатинь: усі будинки згоріли, розбиті, скрізь лежали тіла господарів цих квартир… Я бачив це на власні очі. Когось засипало так, що коли їх приїжджали шукати близькі, навіть не вдавалося розгребти завали", — описує обстановку в Маріуполі наш співрозмовник.

Євген додає, що авіанальоти тривали. І, мабуть, це було найстрашніше для всіх мешканців міста.

"У Маріуполі від самого початку ракети і літаки літали, як у себе вдома. Ми тільки чули, як пролітають над головою з цим моторошним свистом. І далеко не всі відлітали убік "Азовсталі", а падали поряд", — каже чоловік.

Весь цей час у Сосновських не було зв’язку із сином, хоча той проживав у цьому ж місті. Як зазначає Євген, близько 3-4 тижнів батьки були в повному невіданні щодо долі сина. Потім їм вдалося сходити через блокпости до його помешкання: виявилося, сім’я сина встигла виїхати. За словами Євгена, радості не було меж.

Невдала евакуація і фейки

Жителі Маріуполя розуміли, що потрапили в якесь пекло, і треба рятуватися. Вибратися з міста Сосновським вдалося далеко не з першої спроби.

"У нас був приймач, але він ловив лише радіо "днр". Тобто ніякої інформації про те, що відбувається в Україні та взагалі в Маріуполі, ми не мали. А потім пощастило знайти старий приймач. І якось дружина почула, що з Маріуполя оголошують евакуацію (перші спроби евакуації з Маріуполя, які зривала російська сторона. – ред.)", — розповідає маріуполець.

Знайомі віддали Сосновським інвалідний візок, із чим дуже врятували: інакше евакуювати бабусю було неможливо. Сім’я вирішила спробувати вибратися на підконтрольну Україні територію.

"Ми із сусідом прибули на точку евакуації, торговий центр "Порт-Сіті", який, до речі, теж розбили. Близько 200 людей стояли з речами. Чекали. І так цілий день і до вечора. Але автобуси так і не прийшли", — згадує першу спробу виїзду Євген.

Повертатися на останнє місце проживання сім’я не стала. Поблизу з точкою збору була квартира їхніх родичів (у війну вони домовилися, що в разі чого там можна жити).

"На якийсь час оселилися в цій квартирі. Наступного дня — знову оголошення про евакуацію. З 8 поверху спускати бабусю довелося вручну. Але знову чекали даремно. Пішов сильний дощ. Усі намокли, а зрештою все було безрезультатно", — говорить про другу невдалу "евакуацію" чоловік.

І втретє "дива" не сталося: виїзд не відбувся. Більше того, маріупольці, які намагалися вибратися з-під обстрілів, не лише не евакуювалися того дня, а й стали мимовільними учасниками пропагандистського шоу.

"Судячи з усього, представники так званої "днр" мали на меті зняти певну картинку. У якийсь момент під’їхав БТР, з нього вискочили оператори, люди з телефонами. Почали знімати те, як ми стоїмо і чекаємо на евакуацію. Нас було близько 200 людей. Через якісь кущі потім чується оголошення: "Увага, загроза ракетного обстрілу, негайно ховайтеся всі в укриття". Воно звучало десь протягом години. Люди не стали відразу розходитися з зупинки. Потім до нас підійшли, заявили, мовляв, йдіть, вас можуть обстріляти. І всі трохи відійшли вбік. А вони — все знімають. Мовляв, люди прийшли на евакуацію, а нібито ЗСУ їх у цей момент обстрілюють, тоді як "браві днрівські солдати", очевидно, відбили "ракету", звісно, якої не існує…", — розповів Євген.

Після таких епізодів Сосновські вирішили не "випробовувати долю" і знайшли людину, яка погодилася, як мінімум, спробувати вивезти їх. Євген дуже вдячний чоловікові, адже той ризикував і машиною, і собою. 30 квітня маріупольцям вдалося виїхати із Маріуполя. На блокпостах, зазначає Євген, військові квазіреспубліки говорили про плани захопити до 9 травня низку населених пунктів і "читали лекції": "Ми 8 років терпіли, тепер і ви страждайте". Спочатку сім’я дісталася Токмака (тимчасово окуповане місто Запорізької області), там ночували в місцевому храмі. Пізніше вирушили до облцентру.

Український блокпост і свіжий хліб

Сосновський ніколи не забуде, як уперше після довгого шляху побачив прапор України, та зрозумів – окупована росіянами територія позаду.

"Доїхали до першого українського блокпоста. Зовсім інше ставлення до нас, поведінка, світлі добрі обличчя наших хлопців-військових — просто потрапили в інший світ. Коли військовий зайшов до автобуса, то я встав і попросив: "Можна просто тебе обійняти". І обійняв цього хлопця. А хлопчик, який сидів попереду мене, помахав з вікна автобуса нашим бійцям, і потім радів, що йому помахали у відповідь. Люди були дуже раді, що нарешті вдалося вирватися, опинитися в Україні. Хоча Україна й там, де ми були. Але зараз, на жаль, у Маріуполі все не зовсім так, як хотілося би", — ділиться емоціями Євген.

У Запоріжжі, де маріупольці мали невеликий перевал, родину прийняли дуже добре. Бабуся навіть не могла повірити, що шикарні умови в готелі — безкоштовні. Нині Євген із близькими зупинився у столиці. Безмірно радий, здавалося б, простим речам — увімкненій лампочці або воді з-під крана. А свіжим хлібом, додає співрозмовник, ніяк не може наїстися.

Якось до вимушених переселенців прийшли сусіди, познайомитись, і принесли з собою гостинці – пакет їжі та "фінансову допомогу". Сосновський не перестає дякувати всім, хто зустрівся йому на шляху з маріупольського пекла у відносну безпеку. І він дуже шкодує, що багато хто так і не зміг вибратися зі знищеного війною міста.

"Щоб усе це витримати, треба було підтримувати один одного, вселяти надію на те, що виберемося з Маріуполя. Перше завдання на той момент — вижити. А потім, коли все трохи затихло, шукали всі можливості й шляхи, щоб залишити місто, у якому я прожив 57 років від самого народження. Щодня дізнаюся, що хтось із друзів і знайомих, на жаль, залишився у Маріуполі вже назавжди", — каже Євген.

До слова, серед загиблих і герой одного з відомих знімків Сосновського. Йдеться про фотографію "Доня", яка взяла у 2018 році головний приз на міжнародному фотоконкурсі газети "День".

На фото – маленька дівчинка, яка обіймає руку свого батька-військового, бійця "Азова".

"Я тоді зустрівся в Маріуполі із цим бійцем, вручив газету з фотографією доньки. Ми з ним поспілкувалися. А нещодавно дізнався, що його вже теж немає", — додав маріуполець.

Розказане Євгеном Сосновським багато в чому перетинається з тими історіями, якими дедалі більше діляться інші жителі Маріуполя. Одна з таких – у відео "Телеграфу". Маріупольська сім’я лише у травні змогла евакуюватись із блокадного міста.

Деяким маріупольчанам дивом вдається вибратися з міста, минаючи фільтраційний табір. А ось Віра Кам’янецька, яка більше місяця прожила в бомбосховищі біля заводу "Азовсталь", пройшла фільтраційний табір росіян у Донецьку й допит ФСБ. Про жахіття війни в Маріуполі – докладніше в її інтерв’ю "Телеграфу".