Під Іловайськом був розстріляний Майдан: свідок воєнного злочину росіян

Дата 29 серпня — одна з найтрагічніших сторінок російсько-української війни. 10 років тому особисто Путін начебто з метою уникнення бойових втрат звернувся до "сил ополчення" відкрити гуманітарний коридор для виходу українських військ з оточення в Іловайську. Вихід по коридору смерті розпочався зранку… Щойно "зелений коридор" у 40 кілометрів заповнився, регулярні війська РФ відкрили вогонь з важкої артилерії…

Збирати поранених і залишки загиблих відправили 8-му Полтавську автомобільну санітарну роту. Про масштабний воєнний злочин, свідком якого він став, "Телеграфу" розповів 59-річний старший сержант Олександр Таран ("Козак"), який служив тоді водієм-санітаром.

Їхали на фронт на списаних авто

— Наш підрозділ називали "ротою одноразового призначення", — гірко усміхається Олександр Таран. — Просто ніхто з військового керівництва не очікував, що ми повернемося живими з Іловайська, куди ми зайшли 30 серпня 2014 року одразу після того, як російські війська розстріляли там добробати. Тому нам довго не видавали посвідчень учасників бойових дій, оскільки за документами Міноборони нас там не було. Виконану нами неймовірно психологічно важку роботу приписували Червоному Хресту.

Цілий місяць нас не відправляли на ротацію, утримуючи в непристосованому для нормального життя ангарі. І ми єдина рота, службовців якої не викликали на допити у військову прокуратуру як свідків за фактом воєнного злочину в Іловайську. Мабуть, тому, що наші свідчення не збігалися з офіційною версією трагічних подій, — каже "Козак".

Олександра, колишнього "афганця", який проходив строкову службу в розвідбаті, викликали у військкомат на четвертий день після того, як він залишив там заяву зі своїми даними. Був зарахований до 8-ї автомобільної санітарної роти, сформованої за розпорядженням Міністерства оборони при Полтавському обласному військкоматі.

— Працював тоді кранівником у нафтогазовій компанії, й пропозиція служити водієм санітарної машини мене влаштувала, — згадує Олександр. За довгий чуб на маківці й за пишні вуса він отримав позивний "Козак" і після повернення з третьої уже у своєму житті війни не змінив свого колоритного іміджу.

Щоб виїхати в зону бойових дій, мобілізовані за три тижні мали самі відремонтувати техніку, виділену районами області. Коли їм на базі під Полтавою відкрили ангари, в яких знаходився цей мотлох, вони просто схопилися за голови. В основному це були слабенькі допотопні списані УАЗи й "Газелі", які відпрацювали своє в лікувальних установах. Одні не заводилися, в інших відвалювалися дверцята, у третіх не працювали гальма… Деякі взагалі не підлягали ремонту.

Найстаріша з них була випущена ще в 1950-х роках минулого століття! З 46 машин лише вісім виявилися новими. Чоловіки за власний кошт купували запчастини, з ремонтом допомагали волонтери й обласна влада. Завдяки цьому деякі транспортні засоби були замінені на сучасніші. Хоча десь з’явилася тоді інформація, ніби держава забезпечила їх новими Renault і Peugeot.

На тридцять сформованих екіпажів була всього одна людина з досвідом роботи фельдшером — 23-річний Олег Колесник. Було ще двоє з медичною освітою, але без досвіду роботи. Решта — штукатури, маляри, слюсарі, водії, викладач університету, фермер… Одного разу на базу приїжджав інструктор з госпіталю — показати, як робити уколи, штучне дихання, накладати шини… Але ці знання новоспеченим санітарам, як кажуть, в одне вухо влітали, в інше вилітали, оскільки рота була зайнята головним — ремонтом техніки. А в їхніх сумках лежали старі джгути, що рвалися при найменшому натягу, бинти випуску 1970-х років та по одному уколу зі знеболювальним.

— Як ми зрозуміли з настанов командування, наше завдання полягало в тому, щоб забирати поранених, вивезених з поля бою, і доставляти у найближчі лікарні, — продовжує Олександр. — Тобто мали працювати у жовтій зоні… Нам говорили, що їдемо в повністю контрольовану зону. Правда, не уточнили, ким контрольовану.

Розстріл "зеленого коридору"

— У Розівці, що на кордоні Запорізької й Донецької областей, нас прикріпили до Одеського польового госпіталю, — підкручує вуса "Козак". — Наказали розташуватися в лісопосадці. Але щойно розташувалися, надійшов наказ їхати далі. Не встигли в іншому місці поставити намети, як знову підняли серед ночі. Дали білі простирадла: "Робіть прапори!" Сказали їхати до першого нашого блокпоста — вивозити поранених.

По дорозі туди до нашої колони з 30 санітарних машин приєдналися розвідники на двох БТРах і сім КамАЗів з військової частини, що дислокувалася в тій місцевості, про призначення яких ми дізналися пізніше. За Волновахою почули "Гради". Ближче до Старобешевого на очі стала потрапляти техніка, що стояла на узбіччях доріг — САУ, БТРи, танки… Та, що дивом устигла вискочити з "котла", про який нам тоді ще нічого не було відомо. По зустрічній смузі проїхала машина з пробитим колесом, у кузові якої знаходилися закривавлені, перебинтовані солдати. Десь працював кулемет… А наш блокпост у Старобешевому виявився вже не нашим.

— Перш ніж приступити до виконання поставленого завдання, потрібно було отримати дозвіл "тієї" сторони на заїзд у поле, де відбувся бій, — згадує Олександр Таран. — У нашу "Газель" (моїм напарником був хірург з Очакова Юрій Ткач) підсів український переговірник — розвідник з позивним "Подорожній", і ми, залишивши колону на блокпосту, поїхали в Старобешеве, де знаходився штаб сепаратистів. І практично одразу ж на в'їзді в місто напоролися на групу бойовиків. Вони витягли нас з машини й наказали лягти на землю.

Я не одразу виконав цей наказ, тому мене збили з ніг і почали лупасити по чому прийдеться, запхнувши під бронежилет дуло автомата. Так тривало хвилин двадцять, поки мій "Подорожній" з кимось домовлявся про те, щоб нас відпустили. Назад ми повернулися з потрібним дозволом, а я — ще й зі зламаною у двох місцях щелепою і вибитими зубами, — розповідає "Козак".

На блокпосту бойовики під дулами автоматів і танків забрали у полтавців зброю, телефони, бронежилети, документи, залишили тільки рації, видані напередодні. Розділили колону на дві частини і в супроводі своїх людей пустили на поле бою. У санітарів був час до вечора, інакше обіцяли розстріл. Вони працювали там три дні.

— Щойно ми піднялися на гору, до маленького села Горбатенко, як побачили техніку російської армії, — продовжує ветеран. — Вона стояла в окопах, підготовлена до ведення бою. Про те, що по наших військах стріляли прицільно, свідчили вцілілі будинки в селі й лісопосадки, між якими знаходилася підбита техніка. Як потім сказав нам один росіянин, вони три дні чекали "укропів"! Тому я ніколи не повірю, що наші добровольці з батальйонів МВС України "Дніпро-1", "Миротворець", "Світязь", "Херсон", "Івано-Франківськ", батальйон Нацгвардії "Донбас" і сили сектору "Б" (угруповання українських військових підрозділів під командуванням генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, ексголовнокомандувача ЗСУ, що брала участь в боях за Іловайськ. — Авт.) потрапили в оточення.

Ні! Це був "договірняк" із Путіним. І коли так званий "зелений коридор" довжиною 40 кілометрів (така відстань від Іловайська до Старобешевого) був заповнений, російські війська почали лупити по наших, як у тирі. Уявляєте, в той час, коли 24 серпня на Хрещатику проходив військовий парад, на який були стягнуті кращі регулярні підрозділи, російська армія укріплювалася на нашій території! Добробати не просто так опинилися під її прицільним вогнем. Знищувалися патріоти. Я так і сказав дружині, коли нарешті зміг їй зателефонувати: "Таню, це не Афган! Це розстріляний Майдан!"

Тетяні ж, коли вона, втративши зв'язок із чоловіком на три доби, звернулася в обласний військкомат, щоб узнати його долю, відповіли, що рота… здалася в полон.

Росіяни змусили місцевих зачистити поле бою

— Розвідник, який підсів у наш екіпаж, явно виконував завдання з пошуку потрібної людини, тому що постійно, поки ми з ним прочісували квадрат за квадратом, звітував перед своїм керівництвом: "Об'єкт не виявлений", — веде далі свою нелегку розповідь Олександр Таран. — Пізніше стало відомо, що разом зі своїми підрозділами з групи "Б" з Іловайська виходив генерал-лейтенант Руслан Хомчак. "Подорожній" міг шукати або його, або Владислава Волошина — єдиного вцілілого пілота штурмовика Су-25, який був збитий близько полудня 29 серпня в районі Старобешевого. В останній день операції до екіпажу нашого Володимира Страшка приєднався есбеушник, котрому Волошин повідомив свої координати, і його вдалося підібрати в полі й вдало евакуювати. (На жаль, за чотири роки після цього 29-річний Владислав застрелився у власній квартирі в Миколаєві, не залишивши передсмертної записки. — Авт.)

На другий день 8-ма рота опинилася на полі битви вже без наших супроводжуючих, залишившись сам на сам з ворогами, які контролювали їхню роботу.

— Ми знаходилися між двох вогнів — донецькими "ополченцями" і росіянами. То одні нас погрожували розстріляти, то другі, а розстріл обіцяли списати на "укропів", — сумно усміхається "Козак". — Заради справедливості треба сказати, що російські військові поводилися тоді з нами більш толерантно, аніж сепаратисти. Наприклад, коли наша колона втратила орієнтири й пізно ввечері зупинилася біля посадки, до нас на БМП під’їхав командир підрозділу російської армії, яка там недалеко була окопана. Дивлюся, офіцер приблизно мого віку, тож міг служити в Афганістані, тому я сміливо вступив із ним у перемовини.

"Що ви тут, на нашій землі, робите?" — спитав його. "Про це вам потрібно запитати свого [президента], а нам — свого. Поки ж треба разом розхерячити цю "шушваль" (цим презирливим словом він обізвав сепаратистів), а потім ми на Москву, а ви — на Київ", — досі майже слово в слово пам'ятаю його відповідь. Сівши у бойову машину, він наказав слідувати за ним. Так ми вже вночі змогли вибратися на трасу неподалік села Горбатенко.

Деякі росіяни потайки давали нашим санітарам свої шприци зі знеболювальними препаратами. І, до речі, вони ж, мабуть, іноді залучали сепаратистів і місцеве населення до зачистки поля бою. Частина трупів, таким чином, була винесена з "коридору" і складена біля краю дороги. Нам залишалося тільки вивезти їх звідти у морг. Тому спочатку ми не розуміли, чому в згорілій і розбитій техніці нема останків.

Щоб уникнути провокацій з боку сепаратистів, російські військові супроводжували українських санітарів на машинах, підказуючи, де можуть знаходитися наші загиблі.

"Тройний" одеколон проти трупного запаху

— Звісно, ми не були готові до такого повороту подій, — каже Таран. — Вивертало від одного трупного запаху. Ми самі наскрізь ним провонялися. Щоб спинити блювоту, я поливав молодих хлопців "Тройним" одеколоном, десять флаконів якого було в моїй "Газелі", й так приводив їх до тями. До того ж рукавички у санітарів дуже швидко порвалися, і їм доводилося згрібати, вибачте, кишки голими руками.

Саме для "двохсотих" були передбачені вантажівки, що приєдналися до нашої колони. Тільки за перші півдня ми зібрали два КамАЗи останків. З нами їхав КамАЗ з пораненими, який був позначений білим прапором з червоним хрестом, щоб його не обстрілювали. На жаль, його одним із перших і підбили, бо він був легкою ціллю.

Чим далі ми досліджували розстріляний "коридор", тим більше нам зустрічалося і загиблих, і живих. У перший день тіла ще були порівняно цілими. Пізніше траплялися лише окремі фрагменти. А в одному місці, де імовірно, загинули понад 50 осіб, взагалі збирати було нічого — від них залишився лише попіл.

Живих ми запихали під купи "двохсотих", щоб побільше можна було вивезти. Їх спеціально бруднили пилом і чужою кров'ю, імітуючи поранення. Дехто різав ножами собі руки і ноги, а санітари їх бинтували так, щоб проступала кров — інакше на блокпосту сепаратисти їх не пропустили б. Усі наші машини були перевантажені. Відсотків п'ятдесят вивезених нами звідти були бійці, віддані росіянами з дводенного полону. Трьох молодих пацанів, наприклад, мій екіпаж забрав з будинку однієї жінки, яка ховала їх у підвалі під Волновахою. Серед тих, кого нам вдалося вивезти, був і поранений активіст Євромайдану, боєць батальйону "Дніпро-1" Володимир Парасюк.

Хлопці просили пити, адже провели на сонці по дві-три доби без води, а у нас у самих її не було. І ми на свій страх і ризик зупиняли машини біля полів зі стиглими кавунами, і всі наїдалися їх від пуза.

Наказ із Києва — назад не чекати

Олександр каже, що в його пам'яті залишилися окремі картинки того, що відбувалося тоді. І його товариші по службі теж пам'ятають все уривками. Колись, вже повернувшись з війни, яку тоді називали АТО, намагалися по карті відновити свій шлях по розбитому "коридору", але так і не змогли — забули. Напевно, в екстремальних ситуаціях так працює психіка. Та головне вони пам'ятають.

— Ніколи не забуду двох загиблих офіцерів, — відводить погляд убік мій співрозмовник. — Перед смертю вони сховалися у виїмці й лежали там, обнявшись. А в кузові однієї вантажної машини (це було вже першого вересня) виявили кілька обгорілих черепів і грудних клітин. Санітар узяв один практично згорілий труп, а з грудини випало серце — воно залишилося неушкодженим.

За правилами безпеки, перш аніж підійти до трупа, ми повинні переконатися, чи нема під ним гранати. Адже хлопці, потрапивши під обстріл, захищалися, і багато хто був з гранатами в руках. Тобто треба було прив'язати до трупа мотузку, відбігти якомога далі й смикнути за карабін. Але ці мотузки були слабими, рвалися, тому санітари працювали на удачу.

— На вашу думку, офіційна цифра — 366 загиблих українських воїнів — дуже різниться від реальної?

— Вважаю, і це думка всіх, з ким мені довелося зачищати Іловайськ, — ця цифра разів у три більша. Адже ніхто не рахував тих, кого не знайшли.

— Куди ви доставляли живих і мертвих?

— Трупи розвозили по моргах, а поранених — на тимчасовий аеродром під Волновахою, звідки тяжких забирали вертольотами до госпіталів Дніпра і Запоріжжя, а інших вивозили автобусами на мирну територію.

Другого вересня місія 8-ї автомобільної санітарної роти під Іловайськом була завершена — на четвертий день її туди більше не пустили. Подальший шлях підрозділу проліг уздовж всієї лінії фронту: окремі екіпажі працювали в Карлівці, Дебальцевому, Водяному, Авдіївці, Мар'їнці, Маріуполі, Пісках, у Донецькому аеропорту… Коли полтавці прибували на "нуль", інші санітарні машини ставали на ремонт, і вони на своєму автомотлоху без броні їздили в самісіньке пекло.

— За всіма розкладами, 8-ма рота не повинна була повернутися з "коридору", тому жоден офіцер з ними й не поїхав на бойове завдання під Іловайськ, — переконана дружина Олександра Тетяна, яку його одні побратими називають "начальником генштабу", а інші мамою. — Хлопці розповідали, що жінка-полковник з 61-го військового мобільного госпіталю, яка рано-вранці 30 серпня відправляла їх на завдання, пізніше при зустрічі плакала і говорила: "Був наказ із Києва вас відправляти та назад не чекати". Це просто диво, що вони самі не полягли на полі бою. Ледве звідти вийшли санітарні екіпажі, як по ньому стали гатити наші "Гради".

Напевно, тому Полтавську 8-му роту просто ігнорували. Чоловікові товариші по службі, наприклад, 11 місяців не перебували на забезпеченні в жодному армійському підрозділі. Вони довго не могли отримати військову форму. І до самого жовтня 2015 року їм не видавали посвідчень учасників бойових дій. Я телефонувала з цього приводу і в Генштаб, і в Міністерство оборони, й мені скрізь відповідали: "Їх там не було", — згадує Тетяна.

Роту за її невизначений статус на фронті називали "дикою".

Помножили на нуль

А жінка із залізним характером Тетяна Таран тим часом, поки "дика рота" виконувала свою роботу на передовій, збирала докази її участі в зачистці "зеленого коридору" під Іловайськом. Першим доказом стало відео сепаратистів (наших не було), яке гуляло в інтернеті й обійшло світові телеканали. На ньому зафіксовано момент вилучення зброї та особистих речей у санітарів на блокпосту перед заїздом на поле смерті, а також обличчя конкретних людей, номери автомобілів.

Далі Тетяна стала шукати тих, кого вивозили машини з червоними хрестами з "котла". Домоглася історичної справедливості, попросивши автора Книги пам'яті загиблих за Україну Ярослава Тинченка опублікувати статтю про роль 8-ї санроти в АТО, а не міфічного Червоного Хреста, в одному з центральних журналів. Підштовхувала ветеранів на інтерв'ю ЗМІ, щоб вони доносили правду народу. З її подачі в Національному військово-історичному музеї України з'явився окремий стенд, що розповідає про славний шлях підрозділу, а в його філії — Музеї важкої бомбардувальної авіації в Полтаві — ціла кімната, присвячена землякам-санітарам.

Тепер Тетяна, не полишаючи допомагати фронту, веде боротьбу з українськими бюрократами, відстоюючи права чоловіка й сина. Як справжні патріоти, 24 лютого 2022 року вони разом пішли у військкомат і за тиждень були вже на "нулі" в складі Десантно-штурмових військ. При цьому, 35-річний Валерій, працюючи інженером-енергетиком на критично важливому підприємстві, мав "бронь" і не мав досвіду служби в армії. А його батько уже п’ять років мав безстрокову інвалідність II групи й ходив з паличкою. Фізичні навантаження зробили свою справу — обидва з часом перенесли складні операції на хребті. Однак ВЛК не пов’язала захворювання Валерія з бойовими діями, а Пенсійний фонд відмовляється переводити його батька з цивільної пенсії, яку він оформив у 55 років, на вищу, військову.

— Вони обидва дивляться на мене й питають: "То де ж ми тоді були, якщо не на війні?" — обурюється Тетяна. — А чиновники мені відповідають: "Ідіть у суд і оскаржуйте рішення". Одне слово, відверто посилають, прикриваючись законами та підзаконними актами. Тим часом, коли Саша вже не міг піднятися через проблеми у шийному відділі хребта, ВЛК визнала його обмежено придатним до служби, а замполіт штабу видав йому направлення для продовження служби в іншій частині, бо його була розбита. Я мусила наймати машину й везти свого лежачого "Козака" на задньому сидінні в Дніпропетровську область, звідки, як виявилось, військова частина давно перебазувалась.

Завдяки Олені Вербицькій, колишній представниці президента при Верховній Раді, до якої я кілька разів зверталася, коли була потрібна допомога комусь із 8-ї роти, наша проблема була донесена до вищого керівництва, і ми повернулися додому. Після операції чоловіка нарешті визнали непридатним до служби та зняли з військового обліку. Далі виявилось, що, доки він лежав у лікарні й не отримував виплат, саме цей місяць взяли для перерахунку пенсії. Згідно із законом. Тобто нуль помножили на нуль. Ніби й не було його восьми місяців служби на передовій.

Ставлення держави до учасників бойових дій (а у "Козака" при оформленні інвалідності забрали посвідчення УБД), зокрема, нарахування виплат — тема особливої розмови. Це величезне приниження для них і їхніх родин. Та, попри усвідомлення цього, усі з 8-ї автомобільної санітарної роти, хто міг тримати зброю в руках, коли почалася повномасштабна війна, з перших днів знову стали на захист України. Багато з них загинули, як герої. Якраз на День державного прапора в Кременчуці похоронили Артема Скирду, який поліг, прикриваючи відступ побратимів. Коля Кучеренко двічі намагався витягнути з поля бою тіло Артема, але і сам загинув. Його поховали раніше, а останки Артема лише зараз удалось забрати з поля бою…

— Борюся одразу на двох внутрішніх фронтах і сподіваюсь на перемогу, — твердо говорить мама і дружина відважних воїнів Тетяна Таран. — У мене просто нема іншого виходу. Я багатьом військовим допомагала добитися справедливості. Захистити рідних виявилося набагато важче. Але не сумніваюсь, що правда переможе. Все має бути по-чесному. Інакше як мені дивитися в очі найближчим людям, котрі втратили на війні своє здоров’я?

Фото надані родиною Таранів