На українському щиті. Як волонтери транспортують тіла загиблих героїв (репортаж)

У вузьких волонтерських колах місто Дніпро, окрім усього іншого, асоціюють з тілами. Тілами загиблих українських воїнів, яких доправляють зі сходу та півдня України, з понад 1800-кілометрового фронту.

Віддати шану Героям

Місто знає більше за всіх про зворотну сторону медалі кожного повідомлення про успішний контрнаступ ЗСУ на російські окупаційні сили. Тут його ціна всім очевидна – збільшення кількості військових, що втратили життя.

Коли особу героя ідентифіковано, виписані лікарський висновок про причину загибелі та довідка про смерть, за справу береться Гуманітарний проєкт ЗСУ "На щиті" (раніше – "Вантаж 200"). Він функціонує під керівництвом Центрального управління цивільно-військового співробітництва ГШ ЗСУ (англ. – CIMIC).

Як правило, в ініціативи "На щиті" бракує рук, щоби самостійно доправляти наявну кількість тіл загиблих до їхніх рідних міст. Ось на цьому етапі і з’являються численні волонтери, які з різних мотивів зголошуються сідати за кермо спецтранспорту (як правило, це рефрижератори-"тритонники") та їхати в усі можливі кутки України, щоби передати тіло воїна його батькам чи близьким.

Один з волонтерів – 43-річний ірпінчанин Олексій Матвійчук, який на запитання, чому він долучився до евакуації полеглих, навів уривок з Нового Заповіту: "Маючи […] нагоду, творімо добро всім людям, а особливо, нашим братам по вірі" (До Галатів, 6:10).

"На початку "повномасштабки" я більше допомагав з евакуацією людей з Київської області, а потім пів року провів на сході України, — розповідає Матвійчук. — У випадку з транспортуванням полеглих для мене це можливість віддати шану Герою, який віддав своє життя за мене".

Олексій додає, що, окрім транспортування тіл воїнів, курує напрямки перевезення поранених бійців ЗСУ, постачань такмеду та доставляння гуманітарної допомоги до звільненої Херсонської області. До ініціативи "На щиті" чоловік долучив щонайменше вісім інших волонтерів. Усі вони є ірпінськими протестантами.

Переконував себе, що це піт, а не кров

У Дніпрі спекотний липневий недільний ранок. За мною – волонтером, який вперше у житті погодився перевозити тіла українських військових, — заїжджає військовослужбовець CIMIC Дмитро, який керує розподілом тіл полеглих та організацією їх вивезення щонайменше за двома напрямками – "Захід" та "Південь".

Як правило, евакуаційний транспорт забирає мертвих Героїв з моргів. Але тієї неділі ситуація була іншою. Ми вирушаємо на локацію, де під тінню дерев заночувала тритонна вантажівка Renault – у ній перебувають тіла, які чекають на останню путь до рідного дому.

В усіх машинах служби "На щиті" встановлені промислові кондиціонери, але не скрізь вони працюють. У літньому Renault морозильна камера охолоджувала тільки на словах. Тож коли Дмитро та ще двоє його побратимів відчинив задні двері автомобіля, у ніс вдарив специфічний трупний сморід, а на підлозі то тут, то там виднілась чорно-червона кров.

Це шокує лише таких початківців-волонтерів, як я. Дмитро спокійно вдягнув нітрилові рукавички, але уникнув маски. Далі він взявся за роботу, яку виконує геть не вперше, – розподілив тіла по напрямках перевезення та підготував супровідну документацію. За цей час він випалив 4 цигарки.

У Renault тіла, огорнуті у спеціальні білі пакети, лежали хаотично. Тож, щоби забрати мертвого, іноді доводилось пересуватись поверх інших тіл. Саме тому волонтерам-початківцям, як правило, радять вдягати тактичні штани, з яких можна легко змити кров, та водонепроникні черевики. Автор цих рядків проігнорував другу рекомендацію, тому вже вночі, після кількох епізодів роботи з тілами у камері вантажівки, волога потрапила у взуття. Всю наступну добу я переконував себе, що це піт, а не кров.

…Тієї неділі для перевезення Україною були зарезервовані два вантажних Mercedes з морозильними ларями. Двох спекотних годин виявилось достатньо, аби перемістити половину від загального числа тіл до автомобіля, який вирушить на південь України, та іншу половину — до "морозильника", що поїде на захід країни. Мені призначили на друге авто з синіми проблисковими маячками та холодильною установкою, яка зламалась напередодні.

Оскільки наближались обідні години, перед виїздом Дмитро, я та його двоє колег вирішили пообідати у погано стилізованому під кубинський стиль кафе.

— Ви взагалі відчуваєте, що у вихідні якось спадає робоче навантаження? – запитую у Дмитра.

— Геть ні.

Саме у цьому псевдокубинському кафе я усвідомив безпідставність претензій цивільних до військових – мовляв, ті уникають швидких рішень, гнучкості та вимірюваних KPI. Військова справа є марафонським (а не спринтерським) забігом без пауз та вихідних. Ці люди просто бережуть себе, свій ресурс та психіку. Чи є черга з тих, хто прагне їх замінити?

Бути корисним, не лише "тримати економічний фронт"

Виїжджаючи з Дніпра у Хмельницький, я подякував Богові, що кермую не примхливою російською "Газеллю", а доволі свіжим Mercedes Benz (правда, вже з майже 600-тисячним пробігом, непереборним CHECK на панелі та комфортним круїз-контролем). Як правило, екіпаж для таких тривалих подорожей складається з двох людей. У компанії напарника комфортно долати суттєві відстані та, що набагато важливіше, працювати з тілами. Тож в Умані до мене приєднався другий водій, 24-річний Володимир — він перевозитиме тіла цілий тиждень. У молодого чоловіка присутня релігійна мотивація, адже той до переїзду в Ірпінь в Умані служив молодіжним лідером у місцевій баптистській протестантській церкві.

На його першому плані – потреба бути корисним. "Мною керує палке небажання бути useless shit, яке під час війни лише "тримає економічний фронт", розважаючись з дружиною в закладах та долучаючись до зборів, щоб мати "право" на життя в затишній теплій ванні", — каже він.

Їхати заходом України швидко та приємно. Як правило, водії віддають перевагу машині з проблисковими маячками.

Вночі вантажівка дісталась хмельницького моргу. Там екіпаж перетнувся з іншими командами "На щиті". Один з них зробив нам послугу і запропонував забрати двох полеглих, яких ми мали доправляти на зворотному шляху до Рівного, – "нам по дорозі". Позаяк перед нами майорів понад 24-годинний маршрут Хмельницький — Тернопіль — Чернівці — Львів — Коростень — Бровари — Київ, ми з радістю погодились.

Доправляти мертвих вночі – найпростіша та найбажаніша опція. Але про це ми дізнались від зворотного.

У ранковому привітному Львові, який звично поспішав на роботу, ми приїхали у морг на Пекарській. Цю передачу тіла від усіх попередніх епізодів відрізняло те, що біля нашого Mercedes вже за п’ять хвилин стояла втомлена жінка у чорній хустці. Вона тримала бавовняну хустку біля обличчя. Мені здалось, що їй справедливо не подобається сморід поблизу евакуаційної машини. Я помилився: то була літня мати загиблого воїна Ростислава Мицака. Вона стояла та ридала. Я вдався до непевної спроби висловити свої співчуття. Жінка прагнула якнайшвидше упізнати свого сина. Втім, вона отримала відмову від санітара, який розумів, яке руйнівне враження на неї справить загиблий, якого кілька днів транспортували без холоду. Поступово її тихий плач переріс в істерику. Зрештою, вона вийшла з території моргу, подивилась на небо та гучно прокричала: "Боже, щоб ти здох!". У той момент я пошкодував, що поряд немає військового капелана або священника, який міг би знайти правильні слова, аби втішити мати героя.

Ближче до вечора втомлений безупинною їздою екіпаж дістався Коростеня. Біля моргу зібрались побратими та сім’я загиблого воїна Юрія Жабуровського. Особливо виділялась мати героя, яка гірко плакала. Як і у Львові, лікар відмовив близьким у швидкому огляді тіла, адже його стан через тривале транспортування без холоду був незадовільним.

"Зараз бахну 150 грамів спирту та піду зшивати", — сказав він, потиснув нам руки та зачинив за собою двері. Загиблого мали вимити, вдягнути у форму та показати близьким.

У Київ волонтерський екіпаж повернувся майже впритул до комендантської години. Після внутрішнього миття автомобіля він вирушив на ночівлю до Ірпеня. Втім, охоронці на виїзді з Києва убік новоірпінської траси не пропустили автомобіль "На щиті", адже не було ані маршрутного документа, ані дозволів на нічне пересування та проблискові сині маячки (на останньому поліцейські акцентували особливу увагу). Машина дісталась нічного Ірпеня через Стоянку.

За два повних дні евакуаційний Mercedes майже без пауз подолав понад 2 000 кілометрів та доправив тіла воїнів рідним та близьким.

Два волонтери в якомусь сенсі теж проводжали загиблих героїв в останню путь.