"Один пікап за 10 днів врятував життя 18 військових": як волонтери купують та передають авто на фронт

Волонтерська команда, до якої ввійшли кияни Артем Мандзюк, подружжя Олександр і Юлія Хожай та львів’янка Оксана Боднар, забезпечує потреби військових у надійних прохідних автомобілях. "Убитий" транспорт вони забирають у ремонт і згодом знову повертають на фронт. Оксана й Артем розповіли "Телеграфу" про свої "подорожі" на cхід, часто пов’язані з ризиками, і про те, чому волонтери, а не держава, першими приходять на допомогу нашим захисникам.

"Якось я вибрався в Бахмут випити кави з колегою, який там воює…"

— Війна наповнює нас не тільки негативом, а й певним драйвом. Відкриває у нас нові здібності. Ще у квітні-травні минулого року я, наприклад, вагалася, чи зможу назбирати гроші на потреби військових. Вони попросили машину за сто тисяч гривень. "Ви що, яка машина? Я ледве п'ятнадцять тисяч на планшет зібрала", — відповіла я їм. Та коли у грудні мені задонатили 130 тисяч, подумала: "Ого, як ми прогресували як волонтери!"

Все не так страшно, як здавалось на початку війни, і все можна зробити. Головне, з якою метою ти це робиш. А найбільша мета, щоб наші військові повернулися додому з перемогою.

Львів’янка Оксана Боднар до активної фази війни займалася туризмом. Ось уже рік, як її фірма закрита, однак сама вона продовжує подорожувати. Щоправда, за одним і тим же маршрутом: до Польщі, потім назад, до Львова, Києва і далі до більш-менш безпечного на сьогодні Краматорська. Її робота — переганяти автівки на фронт.

— За кермом я вже років вісім, але, якщо чесно, до війни ніколи не їздила зі Львова до Києва — боялася. Ніколи не думала, що зможу самостійно подолати 500 кілометрів. А тепер ганяю навіть машини з правобічним кермом. А одного разу довелося терміново переганяти величезний джип з лафетою. Джип — для медиків, лафета — для транспортування покалічених машин з передової. Це ще той квест був! Але я сказала собі: "Оксано, зберися, подумай, з якою ціллю ти це робиш". І вночі пригнала ту машину в Київ, а через пару годин Артем виїхав на ній у Бахмут.

— Ми постійно їздимо в Бахмут, а я так ще й на каву якось вибрався туди, — продовжує розповідь Оксани 28-літній Артем Мандзюк, співробітник столичної компанії Interkassa. — Там воює мій колега, він заступник командира танкового підрозділу 93-ї бригади. Ще з літа, відколи я почав переганяти туди автівки, домовлялися з ним зустрітися, та все якось не виходило. І ось у середині осені, коли інтенсивність боїв почала наростати, трапилась така нагода. Кава під свист снарядів — це незабутні відчуття. Один з боєприпасів розірвався за 800 метрів від того місця, де ми знаходились. Пару випадків було, що свистіло у нас над головами, прилітало в сусідній будинок.

Артем з Олександром напросилися навіть якось на бойові позиції однієї з бригад, щоб побачити, як працюють у зв’язці САУ, старлінки й автомобілі, які вони доставляють.

— Хлопці дозволили нам навіть зробити по п’ять пострілів. Ну, як пострілів? Вони навели дуло на ціль, а ми за тросик потягнули. Летіли звідти дуже швидко, бо в артилериста є 5-6 хвилин, щоб змінити позицію. І тоді я дуже чітко усвідомив, що значить фраза "машина рятує життя".

"Для мене було критично важливо, щоб автівка не возила чиюсь дупу в тилу"

Війна звела цю четвірку не просто так. До знайомства кожен з них займався волонтерством, але воно не було таким масштабним: відправляли на фронт амуніцію, ліки, харчі… Водночас усім хотілося чогось більшого, серйознішого. Так сталося, що вони зустрілися завдяки спільним знайомим.

— Світ тісний. І волонтерство, мені здається, базується саме на таких зв’язках, на безкорисливій допомозі одне одному, — говорить Оксана. — Ми з командою вирішили займатися постачанням автомобілів. Тим паче важко розпорошуватися на все. Усіх потреб не покриєш, всіх забезпечити не зможеш.

— Вважаю, тут склалися пазли. Українці, які давно живуть у Литві, Польщі, Британії й на волонтерських засадах підбирають машини для ЗСУ, — профі: вони мають там певні контакти, у них око набите. Для мене головне було привезти автівку на фронт, побачити, кому її передав, поспілкуватися з бійцями. І дуже критично було, щоб машина не їздила в тилу, не возила тут чиюсь дупу, — каже Артем.

За пів року волонтерська команда без назви доставила на фронт понад 30 повнопривідних джипів. Дуже популярні у військових пікапи, тому на них так часто оголошуються збори, бо вони можуть і забезпечення перевозити, і поранених при виході з оточення. Їхні закордонні партнери підшукують підхожі варіанти, Артем з Олександром погоджують їх з військовими. І якщо за станом, бюджетом і за вимогами до завдань, які вони будуть виконувати на фронті, автівки підходять, тоді партнери приганяють їх до польсько-українського кордону.

Справа одних у команді — зібрати кошти, справа других — забрати машини з того боку кордону.

— Я організувала групу приблизно з десятка жінок, які теж виїжджали у Польщу за машинами для військових, і ми разом вирушали на пункт пропуску. До речі, нас туди відвозила бусом також жінка-водій, — продовжує Оксана. — У серпні-вересні щотижня моталися туди. Виїжджали у вихідний, переходили через піший кордон, забирали залишені для нас машини на парковці. На це йшла зазвичай ціла ніч. А зранку поверталися у Львів. Пару годин відпочивали та збирались на роботу, бо все ми робимо у вільний від роботи час (тепер я працюю у компанії ОККО).

Зараз рідше їздимо. Останнім часом проходження кордону займає більше часу. Вимушені постійно пояснювати полякам, чому так багато машин завозиться для військових в Україну. Це дуже втомлює. Щоб вони зрозуміли, показую їм реальні фото обстріляних, згорілих і підірваних на мінах машин. Машина на фронті — це витратний матеріал. Дай боже, щоб вона врятувала комусь життя. Ми ще зберемо гроші, ще купимо й привеземо.

Люди в розпачі починають донатити більше

Так от, про гроші. Банка Артема, який веде фінансові питання, відкрита постійно. Наразі він навіть не оголошує конкретні збори, але завдяки довірі з боку активних благодійників вона регулярно поповнюється. Чоловік постійно й сам докладає туди власні гроші. Решта членів його команди збирають кошти на ремонти та дрібніші речі, за потреби закидають йому залишки зі своїх рахунків, якщо не вистачає на покупку автомобіля.

— Дуже допомагає компанія Interkassa, в якій я працюю, — говорить Артем. — Колеги бачать мою велику волонтерську роботу, вони мені довіряють. Так, перед Новим роком фірма передала на благодійність понад один мільйон гривень, зібраних на аукціонах. За них я придбав п’ять автівок. Аналогічний аукціон був проведений влітку, і також зібрали понад мільйон. Купили на них також п’ять машин, а на додачу ще форму, взуття й шоломи. Останні десять днів витрачаємо по 25-35 тисяч гривень щодня.

— Поширення постів про наші потреби бувають дуже дієвими, — доповнює Оксана. — Якось моя подруга зробила репост збору на машину в інстаграмі, і її далекий знайомий, який проживає за кордоном, зв’язався з Артемом. "Я бачу у вашій стрічці багато фото- і відео звітів. Ви справді реально допомагаєте ЗСУ. А я давно шукав людей, яким міг би довірити. Давайте я профінансую вам одну машину", — запропонував чоловік свою допомогу.

Рідко, але трапляються приємні бонуси. Одна з перших машин, яку волонтерська група відігнала на фронт, була передана фондом блогера Олександра Куровського. Загалом цей фонд подарував команді три автомобілі.

Благодійні внески, якщо чесно, значно скоротились у порівнянні з березнем-квітнем, і цьому є пояснення — втома суспільства від війни, інфляція… Та коли Ярослав Жарєнов, головний редактор порталу "Телеграф", університетський друг Артема Мандзюка і член команди, виставляє у соцмережах пости про чергові збори, надходження різко зростають. Бо Ярослав пише так, що написане зачіпає душі людей. Інформаційний фронт ще й як працює!

Народ активніше донатить під час масованих ракетних атак ворога, коли гинуть мирні мешканці. Тоді у людей розпач і в них виникає бажання комусь допомогти. Коли все спокійно, тоді трішки втрачається відчуття, що в країні триває війна.

"Ремонт "поранених" автівок довіряємо лише перевіреним людям"

Запитую своїх співрозмовників про те, чи відомо їм, як довго автівки, які вони доправили на фронт, залишаються в строю.

— Найменше "воював" пікап, який ми передавали прикордонному підрозділу 25 грудня, — відповідає Артем. — Перед цим він довго був у ремонті, ми вклали у нього багато грошей. А через десять днів після передачі телефонує командир і каже: "Ми вивозили хлопців з оточення, налетіли на якусь перешкоду, машина розбилась". Але ж головне, що за 10 днів вона врятувала життя 18 бійців! І це велика радість для нас.

— Практично кожна машина пережила купу обстрілів. У тієї переднє скло вилетіло, у тієї — колеса пошкоджені, у тієї — кузов… Але після ремонтів вони продовжують виконувати свої завдання. Найбільшу цінність має та автівка, яка найбільше допомогла хлопцям. Були такі, які коштували по 2,5-3 тисячі доларів, але відпрацьовували просто ідеально. Бо були надійні. Загалом усі передані нами машини, за винятком знищених, працюють. Питання, звісно, не у їхній вартості, — додає Оксана.

— Ви намагаєтесь дати "пораненим" автомобілям друге життя. І повертаєте їх у Київ, за тисячу кілометрів від лінії фронту, а це затрати. Не пробували ремонтувати десь ближче?

— Іноді мене питають, навіщо ми займаємось ремонтом, якщо можна купити нове авто. А тут проста математика. Пікап коштує в середньому 7 тисяч доларів. Якісно відремонтувати його обходиться у півтори тисячі доларів. Кажу, давайте семеро скинемось по тисячі доларів та купимо новий. "Та ні, у мене свої проблеми", — як правило, чую у відповідь. От і вся розмова, — говорить Артем. — Одного разу, до речі, ми спробували полагодити машину в Дніпрі. На жаль, коли ти не можеш контролювати процес, то щось та вилізе боком. А в Києві у нас є перевірена СТО. І Саша Хожай з ранку до вечора повністю курує процес: в усьому допомагає майстрам, підбирає запчастини, сам стає до роботи. Намагаємося максимально ідеально зробити машину, щоб вона не зупинилася десь у полі. До речі, у жодній нашій автівці мотор не вийшов з ладу, хоча деякі з них уже по пів року відпрацювали. Але їм просто необхідне відновлення, тому ми забираємо їх до Києва. Дехто з бійців сам приганяє машини на СТО, — говорить Артем.

У пам’яті мого співрозмовника і його друзів Олександра та Юлії Хожай ніколи не зітреться епізод повернення з Бахмуту пошкодженого Mitsubishi L200 — того самого, що врятував 18 життів, відпрацювавши 10 днів. Хлопці із Луганського прикордонного загону виходили на ньому з оточення вночі, без фар, й напоролись на перешкоду. Автівку довелося залишити на місці. Наступного дня бійці змогли перетягнути Mitsubishi у більш-менш безпечне місце, яке було лише в якомусь кілометрі від лінії зіткнення, а команді волонтерів належало забрати її в ремонт. Попри стрілецькі бої, що не припинялися, під прикриттям воїнів з українсько-грузинського легіону, вони завантажили пошкоджену автівку на лафету, й Артем натиснув на газову педаль пікапа. Лафета, не підготовлена до екстремальної їзди по розбитій слизькій дорозі, на виїзді з Бахмута почала розгойдуватися, і в результаті тритонний вантаж опинився у кюветі. На щастя, "поїзд" утримався на колесах, а військові не без труднощів, але витягнули його на трасу. Наразі Mitsubishi L200 відновлюється у Києві й найближчим часом знову відправиться на схід.

— Жодна з поїздок не обходиться без гумору й приколів, — посміхається Артем. — А найкумедніша історія трапилася під Білою Церквою, коли ми, відвізши гуманітарку в Миколаїв, поверталися до Києва. На блокпосту нас зупинив дорожній патруль і попросив завантажити в бус електромотоцикл. Він був новенький, але геть побитий. Виявилося, двоє киян доправляли його з Одеси, де придбали за досить таки великі гроші. І, щоб зекономити на доставці, вирішили тягнути його на тросі, прив’язаному до автівки. Один був за її кермом, а інший сидів на мотоциклі. Хлопці не узгодили між собою темп руху, й коли автомобіль зупинявся, то байк влітав у нього. А сам мотоцикліст ледь переставляв ноги. Як вони не повбивалися тільки! Ну, ми довезли їх на лівий берег, насміялися з їхньої пригоди.

Їзда на пороховій бочці

— Артеме, ви весь час говорите "ми". Великою колоною їздите на фронт і назад?

— Найбільша колона складалася з п’яти автівок — скільки могли купити за один раз, — каже Артем. — На таку кількість машин було шість водіїв. Ми зазвичай беремо одного додаткового водія на випадок, коли треба буде когось підмінити. Чим менше народу, тим краще. І хоча ми зупиняємося за 10-15 кілометрів від лінії розмежування, все одно існує небезпека, бо це район бойових дій.

А коли повертаємося додому на машинах, які відслужили не один місяць, то це їзда на пороховій бочці. Армійське пальне просто вбиває мотор. Тому завжди возимо з собою ремкомплект: ключі, домкрати, запасні колеса. Минулого разу, наприклад, забрали в ремонт машину, яка працювала на фронті ще до вторгнення. Вона постійно нагрівалась, тому доводилось часто зупинятись. На щастя, завжди, коли робимо аварійну зупинку, водії, що проїжджають мимо, дуже швидко відгукуються. Було, зачіпляли на трос і тягнули до Києва.

Артем говорить, що після поїздок на схід перестав вірити у випадковість, бо стільки збігів за один день не може бути. "З нами Бог" — переконаний.

— Бувало, кілька разів завчасно купували квитки на "Інтерсіті", але ніколи не виходило повертатися поїздом, бо завжди плани летіли шкереберть, — продовжує Артем. — Після вікенду, проведеного в дорозі та в спілкуванні з фронтовими друзями, повертаємося додому або у неділю пізно ввечері, або в понеділок зранку. Кілька годин на те, щоб поспати, й — на роботу. Перший день після поїздки буває важко психологічно. На тебе давить усвідомлення того, скільки нам тут треба працювати та працювати, — розповідає мій співрозмовник.

В одну з поїздок до водійської команди приєдналися військові, яких комісували за станом здоров’я. Один з них пройшов Донецький аеропорт, а недавно отримав травму на фронті, йому тільки операцію зробили, їхав прямо з бандажем. Між іншим, дорога до Покровська, звідки розходяться шляхи в гарячі точки, займає 10 годин.

— Хлопці хотіли побачитись зі своїми, — каже Артем. — Прагнуть знову повернутися на фронт. Чим більше я спілкувався з ними, тим більше розумів їхні бажання. У військовому підрозділі є взаємоповага, а в цивільному житті вона не завжди присутня. Декому важко адаптуватися, вибудовувати, по суті, все з нуля. Я й сам помітив, що, чим довше не їду туди, тим більше мені чогось не вистачає. Уже б і відпочити трішки треба, бо про відпустку навіть мови не було. Але їдеш на фронт, заряджаєшся оптимізмом наших воїнів, які знаходяться у самому пеклі, і знову працюєш. Всі дуже втомлені й фізично, і морально, дехто з початку повномасштабної війни не бачив своїх родин. Багато хто після поранень уже не має колишнього фізичного здоров’я. Але вони прагнуть перемоги та роблять усе від них залежне, щоб вигнати нечисть з нашої землі.

Ми вже не просто друзі з хлопцями, яким допомагаємо, а немов брати. Щодня спілкуємося, цікавимось справами один в одного. Ми й самі з товаришами тут, у Києві, проходимо військову підготовку, бо треба вміти тримати зброю в руках. Ось і сьогодні вранці займались на полігоні, звідти — на роботу. В такому темпі живемо.

"Волонтер не може привезти на фронт зброю, але він може привезти машину"

У невеликій волонтерській команді Оксана і Юлія — повноцінні водійки.

— На мою думку, не існує різниці, жінка чи чоловік за кермом, просто чоловіки більш сконцентровані, принаймні ті, з якими я стикалася в дорозі, — каже Оксана. — До мене немає упередженого ставлення з їхнього боку. Хоча, зізнаюсь, мені деколи важко їхати в колоні, адже треба дотримуватися певної швидкості, певної дистанції, не відставати. Це постійно тримає тебе в тонусі. Але потім можеш сказати: "Я це зробила!". Це дуже круто.

Мої рідні пишаються мною, але й переживають, коли їду на схід, бо ж ситуація нестабільна, та і взагалі, дорога є дорога. Проте ніхто не зупиняє, адже є результат і є люди, яким потрібна допомога. Ми від них, захисників, залежні в першу чергу, а не вони від нас, бо вони стоять на фронті, жертвують своїм життям і здоров’ям заради нас тут. Ми маємо їх підтримувати. Тому працюємо над тим, щоб максимально закривати запити військових.

Окрім машин, команда без назви везе на фронт зарядні пристрої, генератори, старлінки, дрони, спальники, каремати, інколи смаколики… Допомогу від неї отримали 54-а, 72-а, 79-а, 93-я бригади, Луганський прикордонний загін, українсько-грузинський легіон, спецпідрозділ ГУР "Kraken". Незабаром надійде технічне поповнення від неї у 10-у, 30-у, 47-у бригади. Цікаво, що нещодавно хлопці з 72-ї попросили допомогти бійцям з 30-ї, бо ті їздять на… "Жигулях". Одне знайомство виводить на інше, і з’являються все нові й нові замовлення.

— Був період, коли військові просили генератори, — продовжує Оксана Боднар. — Спочатку ми не розуміли, чому одні замовляють дизельні, а другі — бензинові. А потім з’ясували, що бензинові — менш потужні, тихіші, бо мають інвертор, компактніші, а отже, їх легко заправляти та можна використовувати в окопах. Військові часто застосовують їх при відкачуванні насосами брудної води, щоб не вичерпувати відрами. А великі дизельні працюють на забезпечення світла у будинках, у яких живуть військові. Моя подруга, котра мешкає за кордоном, купила й передала нам генератор на п'ять кіловатів. Він тепер подає електроенергію у три будинки, де мешкають наші хлопці. У них є світло, тепла вода, тож вони, приїхавши з позицій, можуть покупатися під гарячим душем, щось приготувати. До того ж забезпечені зв’язком, бо є можливість підключити старлінк. Це дуже важливо.

На ці "другорядні" потреби, які насправді є нагальними, Олександр Хожай частково знаходить кошти у благодійників за кордоном.

Насамкінець розмови прошу Оксану прокоментувати думку, яку ще можна почути у суспільстві, що держава переклала забезпечення армії на волонтерів.

— Так можуть говорити лише ті, хто стоїть осторонь допомоги армії. Бо насправді без волонтерів ніяк, — твердо говорить вона. — Хлопці ж не сидять у тилу. Вони постійно під щільними обстрілами, деколи заходять у тил ворога. Їхня амуніція якщо не зношується, то згорає. Так само й машини, до речі. Військові розказували, що вони якось поверталися з оточення босі, бо могли взяти з собою лише мінімум чогось. Головне — що живі. Щоб держава їх знову забезпечила формою, на це потрібен час. А волонтери можуть допомогти зараз. Ми живемо в таких реаліях, і до цього спокійно треба ставитись.

Держава, перш за все, займається поставками зброї. Волонтер не може привезти зброю, але він може привезти машину, яка врятує комусь життя, і чийсь син, чоловік, батько чи брат повернеться додому. Тож хіба можна тут щось ділити чи рахувати?

Звісно, нам дедалі важче закривати збори. Звісно, хотілося б, щоб допомога населення була масштабнішою. Хотілося б, щоб люди не забували, особливо у мирних містах, що на сході кожного дня дуже багато поранених і загиблих унаслідок війни, і ці цифри тільки збільшуються. Однак я не вправі когось засуджувати. Допомагати чи ні армії своєї країни під час війни — це особиста відповідальність кожного. Але кожен має для себе зрозуміти, що він може мирно жити завдяки тим, хто стоїть в окопах. Не маємо права забувати про це, бо ціна дуже висока. Ми не можемо розслаблятися.

Окремо залишимо реквізити Оксани Боднар:

Банка Моно: https://send.monobank.ua/jar/AbjauYUQj

Приват: 5363 5420 1037 2390

PayPal: [email protected]

Фото надані Оксаною Боднар та Артемом Мандзюком