"Найбільше щастя — покупатись під гарячим душем": відомий журналіст розповів, кому на війні найважче

Чи існують табу на висвітлення воєнних подій у ЗМІ? Чому сьогодні всі говорять лише про успіхи армії, а про недоліки — практично ніхто? Чи сприяють медіа завищеним сподіванням суспільства від ЗСУ? Про це та інше — у розмові "Телеграфу" із заступником командира роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, відомим журналістом Ярославом Галасом.

"Війна змушує людей робити те, про що раніше вони не мали уявлення"

Думаєте, президент Америки звідки дізнався про гранатометника 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олександра Петлінського? Того, який за один день знищив із "Джавеліна" шість ворожих цілей і жодного разу не промахнувся, а наступного дня — ще три? Зі статті у The Wall Street Journal. Джо Байден згадував його про нього, звичайного хлопця з Вінниччини, під час виступу на заводі в Алабамі, де виготовляють "Джавеліни" та "Стінгери". Сашко під час інтерв’ю сказав журналістам на диктофон: "Без "Джавелінів" дуже важко було б зупинити ворога, що наступає". Президент США його процитував і додав, звертаючись до колективу підприємства: "Цієї зброї торкалися ваші руки й руки українських героїв. І це дало чудовий результат!"

Цього світового розголосу могло б не статися, якби не Ярослав Галас, на той момент пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він згадав цей випадок, відповідаючи на моє запитання про те, чи не заважають журналісти на передовій.

— Журналісти дуже бажані в зоні бойових дій, — говорить Ярослав. — Як українські (адже тема війни найбільш затребувана в суспільстві), так і закордонні. Тому що матеріали впливових світових медіа читають політики, котрі ухвалюють рішення про виділення Україні сучасної зброї. Приклад із нашим Сашком Петлінським, котрого цитував президент США, дуже промовистий. Але для того, щоб співробітники The Wall Street Journal могли поспілкуватися з ним у бойовій обстановці, мені кілька днів довелося переконувати командування дати їм допуск на це. Ми їздили у підрозділ до Сашка з журналістами, котрі відстежують використання американської зброї у гарячих точках по всьому світу. І вони сказали, що така кількість знищеної техніки з Javelin одним бійцем за один бій — це світовий рекорд. Так сталось, через два дні після виходу статті в The Wall Street Journal Джо Байден відвідав завод Lokheed Martin в Алабамі, і про нашого гранатометника-рекордсмена почув світ: промову президента транслювали всі національні канали США.

51-річний Ярослав Галас добре знає специфіку роботи ЗМІ, адже довгий час він, маючи науковий ступінь кандидата філологічних наук, працював власним кореспондентом двох найтиражніших в Україні видань — "Дзеркало тижня" і "Факти та коментарі", двічі очолював департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Закарпатської ОДА.

Наші життєві дороги перетнулися якраз у "Фактах", тож ми давно добре знайомі. Хіба ж я колись могла уявити, що доведеться брати інтерв’ю у колеги як в офіцера ЗСУ? І зовсім не випадково ми почали розмову якраз із ролі засобів масової інформації у висвітленні подій на фронті.

Незадовго до повномасштабної війни Ярослав залишив посаду шеф-редактора регіональної редакції "Depo.Закарпаття" і почав налагоджувати співробітництво з інтернет-виданням "Українська правда", яке йому імпонує за тематикою і стилем висвітлення подій. Але вже 25 лютого добровільно пішов у військкомат, попросив, щоб його записали у 128-у бригаду. Каже, морально був готовий до служби в армії, хоча ні армійського (строкової служби не проходив), ні бойового досвіду не мав. Зате мав чітке уявлення, що таке війна, нав’язана "рускім міром", адже у 2014-2015 роках працював у військово-цивільній адміністрації Луганської області на посаді керівника пресслужби й досить часто виїжджав у гарячі точки на лінії фронту. Колеги, які зверталися до нього за коментарями, відзначали його обізнаність у ситуації, фаховість і надзвичайну скромність.

— Тепер я вже набув армійського досвіду. Іноді людям доводиться робити в житті те, до чого раніше не мали схильності. Війна — якраз один із таких випадків, — зауважує Ярослав з такою знайомою мені м’якою усмішкою на обличчі.

Майор запасу Ярослав Галас був зарахований на посаду заступника командира роти, але, зважаючи на наявність вакансій у пресслужбі бригади, понад пів року виконував обов’язки її керівника. Звісно, він не лише зустрічав колег біля лінії зіткнення, не лише сприяв їхній роботі у фронтових умовах, але й сам писав (сподіваюсь, і далі писатиме) про найяскравіших бійців бригади. Його публікації на сайті "Української правди" завжди набирали багатотисячні перегляди. Наприклад, про етнічного угорця, викладача Ужгородського національного університету Віктора Трошкі, що служить артилеристом. Про гірського піхотинця Олександра, який на другий день масштабної війни нашвидкуруч зробив з дроту перстень, щоб запропонувати його, а також свої руку та серце коханій дівчині, з якою давно боронять країну пліч-о-пліч. Про родину Гладеньких, два покоління якої зараз воюють проти росії у складі 128-ї бригади. Про групу закарпатських ромів, котрі добровільно прийшли в ЗСУ і знаходяться у зоні бойових дій із перших днів російського вторгнення. Про звичайного хлопця з Вінниччини Олександра Петлінського, який, закінчивши ПТУ, пішов добровольцем на фронт ще у 2014 році й став відомим на весь світ завдяки влучним пострілам із "Джавеліна". Про бойових медиків, штурмовиків, операторів протитанкових комплексів, хлопців і дівчат різного віку й звань…

"Російський "ленд-ліз" використовуємо для ремонту новішої техніки"

— Цікаво, чи доводиться тобі, Ярославе, звіряти свої тексти з вищим керівництвом? Адже існують певні табу на висвітлення воєнних тем, — звертаюся до колеги.

— Висвітлення діяльності ЗСУ регламентоване спеціальною інструкцією, затвердженою наказом Головнокомандувача. Там дійсно є певні обмеження, але вони цілком логічні. Наприклад, не можна писати про стан озброєння, операції, що плануються, вказувати місце дислокації підрозділу, називати імена командирів тощо. І це правильно. Для чого давати ворогу, умовно кажучи, координати для ракетних ударів? Я добре знаю цю інструкцію, тому жоден свій матеріал для "УП" не погоджував із командуванням, у цьому немає потреби.

— Чи сприяють ЗМІ, на твою думку, завищеним очікуванням суспільства від ЗСУ в ході бойових дій?

— Я б сказав, що загалом у нашого суспільства дуже високі очікування від ЗСУ, тому є елементи ідеалізації. Цьому певною мірою сприяють і ЗМІ, які через особливості висвітлення в період воєнного стану, а часом і через самоцензуру, подають тільки хороші новини. Про переваги зараз пишуть усі, а про недоліки — практично ніхто. Але прийде час, про них теж напишуть.

Нещодавно, після кадрового укомплектування пресслужби 128-ї бригади, Ярослава Галаса повернули в бойовий підрозділ. І я не могла його не запитати про те, як працює заступник командира роти з огляду на те, що сьогодні можна нищити ворога, сидячи за гаджетом, бо це війна технологій.

— Я не керую дистанційно! — категорично заявляє Ярослав. — Знаходжуся постійно в підрозділі разом із хлопцями. Так, технології в цій війні відіграють дуже важливу роль, але територія вважається звільненою тільки тоді, коли на неї ступить нога нашого піхотинця. Саме піхоті в цій війні найважче.

Після деокупації частини Херсонщини їхню бригаду перекинули на Донеччину, де наразі найскладніша ситуація. Поки йшли дощі, артилерія працювала слабше, бо в негоду ґрунт розкисає, техніка грузне й стає легкою ціллю для ворога. А аеророзвідка (дрони, супутники) через хмарну погоду малоефективні. Наразі там ведуться безперервні позиційні бої з використанням стрілецької зброї, БМП, БТРів. Але, як тільки добре промерзне ґрунт й проясниться, бойові дії активізуються.

— У нас техніка постійно оновлюється, — розповідає майор Галас. — Частину знищують у ході боїв, на її місце приходить трофейна або закордонна. Такий собі круговорот. Іноземна, звичайно, краща, зате трофейної (так званий російський ленд-ліз) набагато більше. Зокрема дуже застарілої, як, наприклад, танки Т-62. Ми використовуємо її здебільшого як донорів для ремонту новішої техніки.

"Моральний дух наших бійців високий, але ті, хто воює вже 10 місяців, сильно втомлені, їм потрібен відпочинок"

— А чи не знижується моральний дух наших воїнів?

— З моральним духом усе гаразд, але ті бійці, котрі в зоні бойових дій із початку війни, сильно втомлені. Це відчувається.

Значна частина ЗСУ — це мобілізовані, дехто з них раніше взагалі не мав ні бойового, ні армійського досвіду. І якщо на початку ці люди часто не розуміли, куди потрапили та що від них очікують, то зараз вони чітко знають, де знаходяться і що мають робити. Щобільше, допомагають освоїтися новобранцям, котрі приходять у частини в ході мобілізації. Тому зараз ЗСУ із досвідченими й загартованими в боях за останні 10 місяців бійцями нагадують професійну армію.

Порівнюючи з 2014 роком, коли почалася перша фаза війни з росією, ЗСУ зробили величезний крок уперед. Різниця між тією й теперішньою армією величезна. Особливо хочу відзначити молодих офіцерів, котрі вступили у військові виші після 2014 року й знали, що будуть служити в армії, яка воює. Ці мотивовані й добре навчені люди — найздоровіше ядро наших Збройних Сил. Це їхнє майбутнє. Пройшовши через такі масштабні бойові дії, яких не було на планеті після Другої світової війни, ЗСУ стануть найсильнішою армією Європи.

— До речі, ти передбачав на початку війни, на скільки вона може розтягнутися?

— Ідучи у військкомат, я ставив собі умовну часову межу в один рік. Тепер розумію, що до кінця лютого війна навряд чи закінчиться. І залишатися в армії довше буде дуже важко. Так думаю не тільки я один. Це одне з найболісніших питань. Побути вдома хоча б недовго, побачити рідних і переключити мозок від війни необхідно для кожного солдата. На жаль, це питання вирішується дуже специфічно, в залежності від позиції чи настроїв командирів, бо "совок" не зовсім зник з нашої армії. 1 грудня Верховна Рада ухвалила закон про спрощення надання короткочасних (до 10 днів) відпусток військовослужбовцям у період воєнного стану. Однак закон поки не підписаний президентом і не вступив у дію. Та навіть після вступу його в дію ситуація, думаю, не зміниться кардинально. І для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

— Ти зауважив, що "совок" не зник з армії…

— Армія — частина суспільства з його недоліками й перевагами. Армія — це дуже різні люди за віком, освітою, інтересами, етнічним походженням тощо. Якщо коротко, то скажу так: в армії є всі умови для того, щоб деградувати, а також усі умови, щоб відзначитися й стати героєм. Але найбільше випробування, думаю, в тому, щоб, пройшовши через ці непрості умови, залишитися людиною.

Загалом майор Галас захоплюється своїми бойовими побратимами. Йому не доводилось зустрічати в зоні бойових дій когось з відомих особистостей, зате постійно спілкується з не відомими широкому загалу бійцями — інтелігентами й робітниками, солдатами й офіцерами, добровольцями й контрактниками. Вони, каже, неймовірні. Серед них згадує бойового медика, етнічного росіянина. Це високоосвічений чоловік, до війни займався дослідженням антиковідних препаратів. Народився в росії, але давно жив у Бучі, тому добре знає, що таке "рускій мір". Потрапивши на фронт, свідомо перейшов на українську мову.

"Найтяжче, коли гинуть ті, кого знав, з ким устиг потоваришувати. Тоді не можу стримати сліз"

Роблю Славкові комплімент, що він, принаймні на фото, які виставляє у соціальних мережах, завжди ретельно поголений.

— У тебе є час на щоденне гоління чи це непереборна звичка інтелігента?

— Я намагаюся з усіх сил доглядати за собою, хоча іноді це дуже непросто, — відповідає. — Проблема не стільки у часі, як у можливостях. З 25 лютого нас перекидали з місця на місце багато разів. І далеко не скрізь є елементарні побутові умови: тепло, проточна вода, можливість помитися, нормальний туалет. Уже кілька разів нас селили у закинутих і непристосованих приміщеннях, як мовиться, без вікон і дверей. Для того, щоб прогріти їх грубками чи печами (якщо печі є) до комфортних градусів, треба десь дві доби. При тому, що дрова чи вугілля в степу знайти дуже проблематично. Дещо вирішуємо самі з нуля: завішуємо вікна плівкою, робимо двері, ставимо грубки, готуємо собі їжу. Тут мені, до речі, дуже став у пригоді досвід роботи на державних посадах і вміння говорити з посадовцями. Уже кілька разів домовлявся з головами ОТГ, керівниками військово-цивільних адміністрацій про місця, де хлопці можуть хоча б раз чи двічі на тиждень помитися й випрати одяг. Навіть коли жили якось у степу, то періодично їздили на машині в "цивілізацію" — сусідній населений пункт.

Найбільше щастя — покупатись під гарячим душем. Раніше навіть не думав, що така проста гігієнічна процедура може принести людині таке невимовне задоволення. Бувало, по кілька днів не знімав шапку (і спав, і їв у ній, і працював, настільки було холодно), по 5-6 днів не міняв термобілизну, тому що через раптові переїзди знайти місце, де можна помитися й випрати одяг, вдається далеко не зразу. Зате коли знаходиш таку можливість і стаєш під гарячий душ, це неймовірна насолода. Ми у своєму підрозділі намагаємося влаштувати побут так, щоб кожен боєць мав можливість нормально помитися бодай двічі на тиждень.

Втім, побут у різних підрозділах дуже відрізняється. Це залежить від місця дислокації й здатності командування зробити службу хоча б трішки комфортною. Хтось живе в теплій приватній хаті й може митися щодня, а хтось далеко від населеного пункту й довгий час не має елементарних зручностей.

— Точно знаю, що ти сам переш шкарпетки.

— Звісно. Дехто їх викидає, як тільки забрудняться (волонтери ж возять такі речі регулярно), однак я, якщо немає можливості закинути в пральну машинку, перу вручну.

— Як у вас зараз із теплим обмундируванням? Керівництво держави звітує, що армія повністю ним забезпечена, волонтери, однак, везуть і везуть на фронт фліски, термобілизну, в’язані шкарпетки…

— Щодо забезпечення, то скажу так: держава дає армії необхідний мінімум. Але без волонтерської допомоги усім нам було б дуже сутужно. Від дрібниць (шкарпеток і засобів гігієни) до серйозної допомоги (генераторів, автомобілів, дронів, оптики тощо) — волонтери перекривають собою величезну частину потреб армії. Я не знаю, як ми обходилися би без них. Навіть різні смаколики, які неможливо купити в зоні бойових дій, і дитячі малюнки мають величезне значення.

— Що для тебе особисто найстрашніше на війні?

— Іноді буває страшно, але назвати, що саме найстрашніше, не можу. Буває дуже гірко від усвідомлення, що гине цвіт нації — освічені, розумні, патріотичні й дуже хороші люди. Дехто з них не встиг навіть завести сім’ю й стати батьком. Ці хлопці — уособлення найкращого майбутнього України, але їх, на жаль, уже немає. Найтяжче, коли гинуть ті, кого знав, з ким устиг потоваришувати. Тоді не можу стримати сліз.

Ярослав не викреслює з календаря дні, прожиті на війні. Бо в нього немає паперового календаря. Але рахує кожен тиждень, проведений далеко від своїх рідних і близьких. Його найбільше бажання — просто відпочити, хоч трохи відключитися від війни. Якщо відпустка випаде на теплу пору року, мріє поїхати в гори, де має невеличку дерев’яну хатку. Цього року він уперше не був у горах і не збирав грибів. Але хто знає, коли це вдасться?

Насамкінець запитую колегу, як його змінила війна і чи планує після Перемоги повернутися до журналістики.

— Не знаю, чесно кажучи. Журналістика — це одна з професій, яку, здається, я знаю дуже добре, але чи повернуся до неї, поки не думав. Війна всіх міняє, і я не виняток. Тут наче проживаєш екстракт життя — сконцентроване тільки найважливіше. Для когось місяць в армії, що воює, — це наче кілька років у мирному житті. А для когось тиждень стає усім життям.

Фото надані Ярославом Галасом