Я прокинувся в окупації. Росіяни розстріляли автівку з дітьми. Втік городами і пішов в ДШВ, – неймовірна історія десантника

Коли 28-річний десантник з Миколаєва Володимир Дзюбинський зателефонував коханій дівчині Оксані з лікарні Мечникова й повідомив, що їм краще розійтися через його важке поранення, вона лише відповіла: "У Дніпрі побачимось". Саме ця жінка стане для військового не просто дружиною, а й головною опорою у боротьбі за повноцінне життя після ампутації. Зараз ветеран виховує новонародженого сина, допомагає армії і навіть готується до Паралімпійських ігор. Свою історію чоловік розповів "Телеграфу".

Маруновий берет і втеча з окупації

В 14 років миколаївець захопився спортом: академічним веслуванням. Завдяки наполегливості та таланту Володимир Дзюбинський потрапив до олімпійської збірної, здобув медалі на європейських змаганнях, був фіналістом світових перегонів та багаторазовим чемпіоном України.

Та згодом чоловік вирішує круто змінити своє життя і піти працювати в поліцію.

– Ще з дитинства я хотів носити маруновий берет. Згодом з’явилася можливість потрапити в підрозділ "КОРД", а там хлопці носять такі самі, і мене це все зацікавило, – розповідає Володимир.

Через деякий час чоловік покинув службу, працював за кордоном. Наприкінці 2021 року він повернувся в Україну і в лютому 2022 року збирався знову від'їжджати. Та напередодні, вирішив відвідати друга в селі на Херсонщині.

Чоловік негайно спалив військовий квиток із записом про службу в спецпідрозділі та всі документи, окрім паспорту. Під час допитів окупантам розповідав, що працює на пошті.

– Вони ввели комендантську годину і ввечері патрулі ходили по хатам та перевіряли, щоб ми всі сиділи вдома. Забрали всі телефони, роздягали до трусів, шукали татуювання, – каже Володимир.

Те, що в селі ніхто не знав про минуле чоловіка, врятувало йому життя. Окупанти регулярно збирали місцевих жителів та промивали їм мізки.

– В обід люди збиралися в центрі набрати води, і росіяни в цей час проводили політінформацію: розповідали, що Київ впав, ще трохи, і буде захоплений Миколаїв, Одеса і вся Україна буде їхня. Запрошували навіть до себе служити на контракт, – додає ветеран.

Одного разу Володимир пішов на околицю села, аби спіймати мобільний зв’язок. Там в далечі стояв ворожий блокпост. Те, що він побачив, вразило чоловіка на все життя.

– На той час по селу пішла чутка, що за 2 тисячі доларів за людину можна виїхати з села. Я побачив, як до блокпосту під’їхала стара автівка. Там був чоловік, жінка та двоє дітей. Чоловік вийшов, про щось побалакав, напевно, гроші віддав. Потім сів в автівку, піднявся шлагбаум, родина рушила, проїхала метрів сто і по ним почали працювати два кулемети. Я був шокований, побачивши це, – каже співрозмовник.

Володимир остаточно вирішив: треба вириватися з окупації. Коли ЗСУ почали обстріл села, щоб вибити звідти окупантів, скориставшись хаосом, чоловік втік.

– Не довго думаючи, городами, я пішов у бік Миколаєва, – пригадує військовий.

"Годину перемир’я", – кричали росіяни під час бою

Тиждень Володимир просидів удома, але бездіяти не міг.

– Батькам став розповідати, що немає сенсу сидіти вдома, треба шукати якусь роботу, а сам зателефонував колишньому командиру, щоб повернутися в "КОРД". У мене ж були навички, – каже чоловік.

Потрапити в рідний підрозділ не вдалося. Натомість, військова доля приготувала для чоловіка нову пригоду: десантно-штурмові війська. Володимир отримав позивний "КОРД" і після двох тижнів навчання став готуватися до першого бойового виходу на Донеччині.

– Прийшов отримувати зброю: дали АК, три магазини, бронежилет на декілька розмірів більший, і котелок (типу каска) в якій краще кашу варити. І такий я заїхав у хату до штурмової групи. Хлопці кажуть: "Ти жартуєш? Це і все, що у тебе є? Ну гаразд, зараз підемо на штурм і там тобі щось наколядуємо"", – жартує ветеран.

На той час росіяни зайшли на окопну лінію ЗСУ, забрали п’ятьох бійців, роздягли і вбили. Штурмовикам треба було повернути втрачені позиції.

– Що тут сказати… Звісно, було стрьомно. Я не розумію тих людей, які не бояться, таке неможливо. Я звик до штурмових дій у місті, нас до цього готували в КОРДі. У місті є хоча б якісь стіни, а тут тебе завозять у ліс, у тебе навколо лише дерева, які прошиваються кулями, і пісок під ногами", – зізнається десантник.

Після першого штурму Володимир таки "гарно вдягнувся" і зміг "наколядувати" собі і зброю і спорядження.

– І вже на наступний свій штурм я йшов, і у мене було 18 магазинів, добрий автомат, нормальний бронежилет і каска. Був "рексом", як і інші хлопці, – сміється боєць.

За час служби, військовий був у найгарячіших точках фронту: Бахмут, Соледар, Лиман, Кремінний ліс. І противник траплявся різний. Від відвертого "м'яса", яке росіяни використовували як приманку:

– Запускали двох-трьох п*дарів, щоб вони бігали перед нами, і хочеш не хочеш, ти будеш звертати на них увагу. А в цей час заходила розвідка зі спини і просто різала наших хлопців. А ти не можеш кулеметом працювати по тилам, бо там твої ж хлопці, – говорить Володимир.

До більш професійних вагнерівців та російського ВДВ.

– ВДВ розумілись на війні і працювали просто по книжці. Пам’ятаю таку ситуацію: ми вели бій більше п’яти годин, йде жорстка перестрілка, втрати з обох сторін. Ворог буквально в декількох метрах від нас. Як раптом хтось із них кричить: "Ми вам не пропонуємо здатися, ми пропонуємо годину перемир’я". Мовляв, згідно правил війни, можна зробити перерву на обід чи переформування. Що це за такі приколи? Наш командир крикнув їм, що ми згодні, а самі напоготові, чекаємо підступу. А вони дійсно знімають каски, бронежилети, складають зброю, підіймаються в повний зріст, дістають цигарки. Ми тоді дуже сильно здивувалися. А за годину ми знову починаємо працювати. Прямо як у комп’ютерній грі: захотів попити, поставив на паузу, пішов зробив чай собі і далі граєш, – пригадує військовий.

"У Дніпрі побачимось"

За час служби Володимир дві був поранений. Під час другого поранення у спину, чоловіка відправили на лікування до Києва. Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною. Та тільки-но романтичні відносини в парі почали розквітати, як за два тижні десантнику знову доведеться вирушати на війну, де Володимир отримає третє поранення, найбільш трагічне.

– Я приїхав на бойові позиції, готувався до штурму. Розвідка повідомила, що над нами літає ворожий дрон і він нас побачив. Ми вирішили трохи відійти, та в цю мить по нам почав працювати російський танк. І влучно так. Приїхав БТР, ми на нього застрибнули, і в цей час метрах у шести від нас лягає снаряд, – пригадує ветеран.

У побратима від вибуху злетіла каска, а Володимирові уламками серйозно пошкодило ногу.

– Мене відкинуло, та свідомості я не втратив. Став накладати собі турнікет і дуже сильно кричав, адже було дуже-дуже боляче. Та я ще не розумів, що ногу вже не врятувати. Помічник водія мені каже: "КОРД", у тебе з ногою все дуже погано". Я подумав, що він приколюється, ну як так, я ж відчував ногу. Тим паче, я ж накладав турнікет. Тільки я тоді не звернув уваги, що у мене нога то є, але в іншу сторону розвернута, – каже чоловік.

Через три години десантник вже був у травмпункті. Там на ногу наклали апарат зовнішньої фіксації, що давало надію на порятунок кінцівки. Автобусом військового повезли до Дніпра в лікарню Мечникова. Чоловік вирішив зателефонувати коханій Оксані і сказати, що їм треба розійтися через поранення. Та дівчина категорично відмовилася кидати чоловіка і лише сказала: "У Дніпрі побачимось".

Коли ж поранений десантник дістався лікарні Мечникова, медики поставили його перед жорстким вибором.

– Заходить лікар, дає мені папірець і каже: "У тебе є півгодини на роздуми, щоб ми тобі ампутували ногу". Та я одразу підписав цей документ, і мене забрали на операцію, – каже військовий.

Коли ж Володимир прийшов до тями після операції, то перше, що побачив – відсутність ноги. А навколо такі ж військові з важкими травмами.

Дівчина практично весь час перебувала поряд із коханим, спала на стільцях в лікарні і не відходила від Володимира ні на крок. Чоловік зізнається, що саме її підтримка допомогла йому не зневіритись.

– Поряд із Оксаною я взагалі не думав, що у мене ампутація і немає ноги. Вона мені не давала про це думати, змушувала вирішувати, де і як я буду протезуватися, які протези кращі. Кожного дня вона вигадувала щось нове, щоб я навіть і не думав про те, що не хочеться жити, – пояснює Володимир.

Крім дружини, ветерана підтримувала спортивна родина, не залишали й побратими, які приїжджали прямо з фронту. Та, на жаль, нога загоювалася погано, тож чоловікові довелося пережити дві реампутації. Однак, вже за рік лікування, ветеран вперше приміряв протез.

– Якщо чесно, то спочатку було важко навіть просто одягнути той протез. Потім ставати важко, бо ж дуже боляче. Та дружина мене сильно мотивувала. Вона дивиться за моєю ходою, виправляла мене, змушувала не лінуватися. Якби не вона, то я б довго навчався ходити, – каже ветеран.

А сьогодні у Володимира вже п’ять протезів: бігові, електронні, механічні.

– Я можу бігати, займатися спортом і, в принципі, у мене повноцінне життя. На протезі я зараз немов на своїй рідній нозі. Коли я ходжу в штанах, то взагалі не помітно навіть, – каже чоловік.

Нещодавно в сім’ї Володимира та Оксани народився син, то ж зараз військовий виховує малюка і займається родиною. А ще ветеран їздить до навчального центру, де розповідає про свій досвід і проводить уроки для молодих бійців. Ба більше, Володимир повернувся в спорт високих досягнень і потрапив до паралімпійської збірної з параканое.

Він натхненно готується до Паралімпійських ігор 2028 року в США, щоб на його честь в Лос-Анджелесі пролунав гімн України.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.