"Тримала за руку, поки він помирав": доброволиця Наталія Мелещук про фронт, реабілітацію бійців і найважчі моменти

Про поранених, які помирали через зламану машину, ампутовані кінцівки в пакетах, військових, що стріляють у себе, нерозуміння ветеранів суспільством та дружин, які прагнуть отримати компенсацію за загибель чоловіка, в інтерв’ю "Телеграфу" розповіла Наталія Мелещук — реабілітологиня, інструкторка з йоги та масажистка Invictus Games: Team Ukraine, доброволиця ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь). В минулому Наталія — медійниця, працювала у ВРУ, поглиблено вивчала йогу в Індії.

Відновлення на фронті: не розкіш, а необхідність

"Велику війну" Наталія зустріла на рідній Чернігівщині. Чоловік пішов в ЗСУ, вона залишилася вдома з мамою та двома собаками алабаями. У 2022-му під час зачистки територій на Харківщині чоловік зазнав поранення — уламки витягли, але ходити нормально він не міг. У шпиталі Наталія зрозуміла, що реабілітація в Україні була майже відсутня: бійців швидко "ставили на ноги", щоб повернути на фронт. Пішла вчитися на реабілітолога. Спочатку працювала з чоловіком — за кілька місяців він почав ходити без болю. Згодом доєдналася до мобільних бригад, які виїжджають до військових на передову.

— Як виглядала робота на ротаціях?

— Ми приїжджаємо в підрозділ на кілька днів. Працюємо у двох режимах: швидка допомога для тих, у кого гострий біль, і довгострокові рекомендації для тих, кому потрібне системне відновлення. Масажі, вправи на мобільність, техніки для зняття напруги після стресу. Хлопці спочатку не вірили, що це допоможе, а потім приходили знову. Бо коли ти можеш нарешті нормально повернути шию або перестати кульгати — це змінює якість життя на війні.

— Як доєдналася до проєкту "Ігри нескорених"?

— У 2024-му мене запросили в проєкт "Ігри нескорених". Спочатку як волонтерку, потім вже офіційно. Я працювала з ветеранами, які отримали важкі поранення, — допомагала їм відновити тіло. Це дуже складно емоційно, бо багато хто з них не вірив, що може хоча б ходити. Бачити, як людина після пів року на кріслі колісному робить перший крок — неймовірно.

— Ти і далі їздиш на фронт?

— Так. У нас кілька мобільних груп, ми працюємо з різними бригадами. Пишуть запит — і ми виїжджаємо. Відновлення на фронті — це не розкіш, а необхідність. Якщо ти не можеш нормально рухатися, не можеш швидко зреагувати, ти наражаєш на небезпеку і себе, і побратимів.

Евакуація: старі бусики пробиваються з одного пострілу

— Чому настільки ускладнилася евакуація з лінії фронту?

— Лінія фронту величезна, бої шалені. Якщо раніше можна було підняти гелікоптер, то зараз це майже нереально. Буває, машина евакуації вбита в хлам, та на ній треба вивезти "300-го". Медики ризикують життям, щоб просто довезти людину до шпиталю.

— Були випадки, коли через стан техніки гинули люди?

— Були. Машина глохне під час евакуації, і поки лагодять, поранений помирає. І ти знаєш, що він міг жити, якби просто була нормальна машина.

— Найбільша проблема в евакуації "300-х"?

— Треба захист машин, а не старі бусики, які пробиваються з одного пострілу, і чіткий протокол евакуації під обстрілами.

Ми думали – снайпер, та військовий сам собі вистрілив в голову

— Що найважче психологічно при евакуації?

— Коли ти розумієш, що у пораненого немає шансів, а він з усіх сил тримається. Ти просто тримаєш його за руку, поки він йде.

— Як це витримати?

— Важко. Але за спиною — чиєсь життя, це тримає. Хоча бувають моменти, коли просто сидиш і плачеш після зміни.

— Найважливіше на стабпункті?

— Стабілізувати пораненого. Все. Головне — зупинити критичну кровотечу, зробити обробку рани, щоб людина доїхала до шпиталю.

— Бували випадки, коли поранений сам собі шкодив?

— Так. Поранення в голову. Закрита черепно-мозкова травма. Військовий сам у себе вистрілив – ми стабілізували стан. Ти думаєш: снайпер? А потім виявляється – ні.

— Які найбільші помилки з турнікетами ти бачила?

— Турнікет на 12 годин — і рука втрачена. Не через турнікет, а через недбалість. Ніхто не зробив контрольне послаблення. Людина втратила кінцівку просто так.

— Військові розуміють, що турнікет — не панацея?

— Турнікет треба вміти правильно накласти і слідкувати за часом. Якщо протримати занадто довго — ампутація.

— Як поранені реагують на можливу ампутацію?

— Дуже бояться. Часто до останнього сподіваються, що цього не станеться. І це природно, бо ніхто не хоче втратити частину себе.

Ампутовану кінцівку кладуть у пакет, вона їде з пораненим у шпиталь

— Як ви працювали з ампутованими кінцівками?

— Є протокол. Але немає, як такої, системи утилізації. Ампутовану кінцівку просто кладуть у пакет, і вона їде разом із пораненим у шпиталь.

Довідково. В Україні утилізація ампутованих кінцівок регулюється законами про поводження з медичними відходами. Кінцівки класифікують як відходи класу "Б" (епідеміологічно небезпечні) або "Г" (токсичні), тому найпоширеніший метод утилізації — інсинерація (спалювання) у високотемпературних печах. Якщо це неможливо, відходи захоронюють на спеціалізованих полігонах. У деяких випадках матеріал використовують для досліджень або навчання (з письмовою згодою пацієнта чи родичів).

Багато лікарень і військових шпиталів мають договори зі спеціалізованими компаніями, які збирають біоматеріали у герметичних контейнерах та утилізують їх інсинерацією або через лікарняні крематори. Це мінімізує ризики інфекцій і забезпечує дотримання санітарних норм. У військових умовах такий підхід дозволяє швидко та безпечно позбуватися небезпечних відходів, не створюючи додаткових загроз для персоналу та навколишнього середовища.

"Нехай іде на фронт, загине — отримаєш пару мільйонів"

— Під час війни багато розлучень, тріщин в стосунках — чому так, як думаєш?

— Багато дружин, поки чоловіки на війні, думають лише про гроші. Якщо він отримує бойові виплати — це радість. Якщо ні — починаються претензії. Від багатьох дружин військових чула: "О, клас, він пішов на бойові, тепер буде 100 тисяч". Є й такі, що міркують: якщо загине — отримаю компенсації по загибелі. Те, що коханий у постійній небезпеці, — дрібниця. Головне, щоб гроші прийшли. У мене принципова позиція. Я працюю, щось роблю, мені на себе вистачає. У чоловіка не просила і не візьму гроші, бо знаю, якою ціною вони зароблені.

— Ти згадала про жінок, які прагнуть отримати компенсацію на випадок загибелі чоловіка на фронті.

— Якось я поїхала до Києва, стояла в черзі, а поруч вчителька розмовляла зі студентками і радила їм: "Та нехай іде на фронт, якщо загине — 10 мільйонів отримаєш". Чую ці розмови, стою, і мене аж трясе. Я просто розвернулась і пішла звідти. Ця байдужість в людях – просто жахлива.

— До слова, а ти бачила маски від ТЦК? Чоловік одягає маску з обличчям людини похилого віку, щоб його не мобілізували.

— Я думаю, у цих чоловіків такі ж самі жінки — що чекають 10 мільйонів.

Через гостру нестачу особового складу поранених відправляють на фронт без реабілітації

— Чи ефективна реабілітація в Україні?

— Мій досвід почався у 2022 році, коли чоловік отримав поранення під час деокупації Харківщини. Його перевели з Харкова до Києва. Випадкова лікарня, реабілітаційне відділення з радянським підходом: базове обладнання, мінімум сучасних методик. Лікарі — хороші, працювали в межах того, що мали. Ми почали шукати кращу реабілітацію. Виявилося, вже почали відкриватися центри на рівні міжнародних стандартів, але потрапити туди — квест.

— Багато поранених не потрапляють на реабілітацію? Де найбільший збій у системі?

— Бюрократія: потрібно зібрати купу документів, пройти комісію, а потім чекати направлення, яке можна отримати не одразу. Банальна нестача місць — реабілітаційних центрів мало, вони перевантажені. Бійці можуть місяцями чекати своєї черги на відновлення, втрачаючи дорогоцінний час. Ще один критичний фактор — відсутність інформування. Багато хто просто не знає, які права має, куди звертатися і як отримати допомогу. Особливо складно тим, хто живе у віддалених селах, маленьких містечках.

— Чому поранених відправляють на фронт до повного відновлення?

— Через гостру нестачу особового складу. Підрозділи перевантажені, люди на ЛБЗ (лінії бойового зіткнення. — Ред.) вигоряють, і будь-яка додаткова пара рук сприймається як порятунок. Але це дуже небезпечно — повернення в бій без повної фізичної та психологічної готовності лише збільшує ризик повторних травм або загибелі. Часто самі військові рвуться назад до побратимів, бо відчувають провину за те, що не поруч із ними.

— Що потрібно змінити?

— Зробити єдиний реєстр реабілітаційних центрів: щоб кожен поранений знав, куди він може звернутися і які є варіанти. Обов’язковість реабілітації: не можна виписувати людину після складної операції без реального відновлення. Спрощення бюрократії: щоб направлення можна було отримати легко, без нескінченних довідок і погоджень. Психологічна підтримка: важливо запровадити психологічну підтримку з перших днів поранення. І головне — держава має гарантувати цю реабілітацію безкоштовно.

Все тримається тільки тому, що ми не кидаємо одне одного

— Як саме спорт "витягає" ветеранів із важкими травмами?

— Спочатку вони думають, що життя закінчилось. Але коли бачать, що можна плавати без ноги, грати у волейбол сидячи чи кататися на лижах, — це змінює все. Вони не просто адаптуються — вони стають натхненням для інших. Вони хочуть стати прикладом.

— Ветерани відчувають відповідальність перед тими, хто ще на реабілітації?

— Для них важливо, щоб їхній досвід не був марним. Вони кажуть: "Ми пройшли через це, і ви зможете". Це сильний внутрішній кодекс підтримки.

— Чому суспільство, в більшості, відділяє ветеранів від загалу?

— Люди або жаліють ветеранів, або бояться їхнього болю. Та військові не хочуть бути окремою кастою. Вони хочуть відчувати себе частиною суспільства, де їх не уникають.

— Що тебе тримає?

— Віра, що кожен врятований — це ще одна перемога над смертю.

— Найбільший висновок після пережитого?

— Все тримається тільки тому, що ми не кидаємо одне одного.