"Роблю масаж, а сльози градом": волонтер-реабілітолог Наталія Мелещук про фронтову реальність, відновлення бійців і найважчі моменти

Про поранених, які помирали через зламану машину, ампутовані кінцівки в пакетах, військових, що стріляють у себе, нерозуміння ветеранів суспільством та дружин, які прагнуть отримати компенсацію за загибель чоловіка, в інтерв’ю "Телеграфу" розповіла Наталія Мелещук — реабілітологиня, інструкторка з йоги та масажистка Invictus Games: Team Ukraine, доброволиця ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова). В минулому Наталія — медійниця, працювала у ВРУ, за кілька років до повномасштабки звільнилася та поїхала до Індії поглиблено вивчати йогу.

Відновлення на фронті: не розкіш, а необхідність

"Велику війну" Наталія зустріла під Броварами, на Київщині, в своєму приватному будинку. Чоловік пішов добровольцем в ЗСУ, жінка відмовилася виїжджати, залишилася вдома з двома собаками алабаями і котами. У 2022-му під час зачистки територій на Харківщині чоловік підірвався на розтяжці, зазнав поранення ніг — уламки витягли, але ходити нормально він не міг. У шпиталі Наталія зрозуміла, що реабілітація в Україні була майже відсутня: бійців швидко "ставили на ноги", щоб повернути на фронт. Пішла вчитися на реабілітолога, отримала вищу профільну освіту. Спочатку працювала з чоловіком — за кілька місяців він почав ходити без болю і відновив амплітуду рухів. Згодом доєдналася до мобільних бригад, які виїжджають до військових на передову.

— Як виглядала робота на ротаціях?

— Ми приїжджаємо в підрозділ на кілька днів. Працюємо у двох режимах: швидка допомога для тих, у кого гострий біль, і довгострокові рекомендації для тих, кому потрібне системне відновлення. Масажі, вправи на мобільність, техніки для зняття напруги після стресу. Хлопці спочатку не вірили, що це допоможе, а потім приходили знову. Бо коли ти можеш нарешті нормально повернути голову без болю в шиї або перестати кульгати — це змінює якість життя на війні, і їм легше виконувати завдання.

— Як доєдналася до проєкту "Ігри нескорених"?

— У 2024-му мене запросили в проєкт "Ігри нескорених". Спочатку як волонтерку, потім вже офіційно. Я працювала з ветеранами, які отримали важкі поранення, — допомагала їм відновити тіло після тренувань. Інколи було дуже складно емоційно, бо багато хто з них починав розповідати про обставини поранення або про втрату побратимів. Я намагалася не подавати вид, продовжувала масажувати, а сльози лилися градом. За понад пів року роботи на проєкті ми дуже здружилися, для мене вони — найкращі люди, з якими я відчуваю себе в своїй "бульбашці".

— Ти і далі їздиш на фронт?

— Так. У нас кілька мобільних груп, ми працюємо з різними бригадами. Пишуть запит — і ми виїжджаємо. Відновлення на фронті — це не розкіш, а необхідність. Якщо ти не можеш нормально рухатися, не можеш швидко зреагувати, ти наражаєш на небезпеку і себе, і побратимів.

Евакуація: старі бусики пробиваються з одного пострілу

— Чому настільки ускладнилася евакуація з лінії фронту?

— Лінія фронту величезна, збільшилася кількість ворожих безпілотників, бої шалені. Щоб вивезти одного пораненого, треба ризикувати життям цілого екіпажу медиків. Хоча військові, з якими я спілкувалася, розповідали, що готові були на ці ризики заради порятунку побратимів. Але командування не завжди давало добро.

— Були випадки, коли через стан техніки гинули люди?

— Так, мені про це розповідали неодноразово. Машина глохне під час евакуації, і, поки лагодять, поранений помирає. І ти знаєш, що він міг жити, якби просто була нормальна машина.

— Найбільша проблема в евакуації "300-х"?

— Треба більше броньованих машин, захищених системою РЕБ. Військові мене неодноразово просили, як волонтера, придбати їм РЕБ. Бо їх посилають на "0", а захисту у машини нема ніякого. Я особисто назбирала кошти на дві такі системи захисту.

Ми думали – снайпер, та військовий сам собі вистрілив в підборіддя

— Пріоритет на стабпункті?

— Стабілізувати пораненого. Все. Головне — зупинити критичну кровотечу, зробити первинну хірургічну обробку рани, щоб людина доїхала до шпиталю.

— Бували випадки, коли поранений сам собі шкодив?

— Так. Самостріл. Військовий, якого привезли вже "200-м", вистрілив собі у підборіддя. Там було без шансів. А ще хлопець, з яким я працювала на стабпункті, підірвав себе гранатою. Свідомо. За кілька днів до того я з ним говорила, його кинула дівчина, і після того він пішов на фронт. Був зовсім молодий…

— Які найбільші помилки з турнікетами ти бачила, коли була в ПДМШ?

— Турнікет на 12 годин, хоча на руці була невеличка подряпина, не критична кровотеча — і рука втрачена. Не через турнікет, а через недбалість. Ніхто не подивився, не зробив контрольне послаблення. Людина втратила кінцівку просто так.

— Військові розуміють, що турнікет — не панацея?

— Турнікет треба вміти правильно накласти і слідкувати за часом. Якщо протримати занадто довго — ампутація.

— Як поранені реагують на можливу ампутацію?

— Спочатку вони цього не розуміють, вони на адреналіні. Хоча почасту травматична ампутація вже відбулася під час поранення, і нога чи рука висить на волосині… Вони більше переживають за дорогий убакс чи штани, які на стабпункті розрізають. Кажуть, я за 7000 це купив, не смійте різати! А усвідомлення приходить пізніше, вже в шпиталі.

Ампутовану кінцівку кладуть у пакет, вона їде з пораненим у шпиталь

— Куди на стабпункті дівали ампутовані кінцівки?

— Ампутовану кінцівку просто кладуть у пакет, і вона їде разом із пораненим у шпиталь.

Довідково. В Україні утилізація ампутованих кінцівок регулюється законами про поводження з медичними відходами. Кінцівки класифікують як відходи класу "Б" (епідеміологічно небезпечні) або "Г" (токсичні), тому найпоширеніший метод утилізації — інсинерація (спалювання) у високотемпературних печах. Якщо це неможливо, відходи захоронюють на спеціалізованих полігонах. У деяких випадках матеріал використовують для досліджень або навчання (з письмовою згодою пацієнта чи родичів).

Багато лікарень і військових шпиталів мають договори зі спеціалізованими компаніями, які збирають біоматеріали у герметичних контейнерах та утилізують їх інсинерацією або через лікарняні крематори. Це мінімізує ризики інфекцій і забезпечує дотримання санітарних норм. У військових умовах такий підхід дозволяє швидко та безпечно позбуватися небезпечних відходів, не створюючи додаткових загроз для персоналу та навколишнього середовища.

"Нехай іде на фронт, загине — отримаєш пару мільйонів"

— Під час війни багато розлучень, тріщин в стосунках — чому так, як думаєш?

— Багато дружин, поки чоловіки на війні, думають лише про гроші. Якщо він отримує бойові виплати — це радість. Якщо ні — починаються претензії. Від багатьох дружин військових чула: "О, клас, він пішов на бойові, тепер буде 100 тисяч". Є й такі, що міркують: якщо загине — отримаю компенсації по загибелі. Те, що коханий у постійній небезпеці, — дрібниця. Головне, щоб гроші прийшли. У мене принципова позиція. Я працюю, щось роблю, мені на себе вистачає. У чоловіка не просила і не візьму гроші, бо знаю, якою ціною вони зароблені.

— Ти згадала про жінок, які прагнуть отримати компенсацію на випадок загибелі чоловіка на фронті.

— Якось я почула розмову двох дівчат, одна радила іншій скоріше вийти заміж, бо хлопця мобілізували: "Та нехай іде на фронт, якщо загине — 10 мільйонів отримаєш". Чую ці розмови, стою, і мене аж трясе. Я просто розвернулась і пішла звідти. Ця байдужість в людях – просто жахлива.

— До слова, а ти бачила маски від ТЦК? Чоловік одягає маску з обличчям людини похилого віку, щоб його не мобілізували.

— Я думаю, у цих чоловіків такі ж самі жінки — що чекають 10 мільйонів. Можу лише пожаліти — не знаю, як вони живуть з такою ганьбою, яка користь від їхнього життя?

— Чи ефективна реабілітація в Україні?

— Мій досвід почався у 2022 році, коли чоловік отримав поранення під час деокупації Харківщини. Його перевели з Харкова до Києва. Випадкова лікарня, реабілітаційне відділення з радянським підходом: базове обладнання, мінімум сучасних методик. Лікарі — хороші, працювали в межах того, що мали. Ми почали шукати кращу реабілітацію. Виявилося, вже почали відкриватися центри на рівні міжнародних стандартів, але потрапити туди — квест.

— Багато поранених не потрапляють на реабілітацію? Де найбільший збій у системі?

— Можливо, проблема в незацікавленості так довго тримати військового в тилу. Можеш ходити — повертайся на бойові. Кульгає — нічого страшного. Можливо, погана поінформованість. Адже безкоштовні реабілітаційні центри створюються, але не всі про них знають, не всім дають туди направлення, нема алгоритму дій. Особливо складно тим, хто живе у віддалених селах, маленьких містечках. Але часто самі військові рвуться назад до побратимів, бо відчувають провину за те, що не поруч із ними.

— Що потрібно змінити?

— Зробити єдиний реєстр реабілітаційних центрів: щоб кожен поранений знав, куди він може звернутися і які є варіанти. Обов’язковість реабілітації: не можна виписувати людину після складної операції без реального відновлення. Спрощення бюрократії: щоб направлення можна було отримати легко, без нескінченних довідок і погоджень. Психологічна підтримка: важливо запровадити психологічну підтримку з перших днів поранення. І головне — держава має гарантувати цю реабілітацію безкоштовно і закупити для цього все необхідне обладнання та підготувати спеціалістів.

Все тримається тільки тому, що є небайдужі люди

— Як саме спорт "витягає" ветеранів із важкими травмами?

— Спочатку вони думають, що життя закінчилось. Але коли бачать, що можна плавати без ноги, грати у волейбол сидячи чи кататися на лижах — це змінює все. Вони не просто адаптуються — вони стають натхненням для інших. Вони хочуть стати прикладом і допомогти своїм побратимам, які лише стають на цей важкий шлях відновлення. Їм дуже хочеться бути корисними. На проєкт "Ігри нескорених" багато хто йшов без спортивного минулого. До поранення мало хто з них займався спортом. А після проєкту більшість вже не уявляли своє життя без фізичної активності, об’єднувалися в спільноти, ветеранські спортклуби, продовжували відновлювати себе і надихати інших.

— Ветерани відчувають відповідальність перед тими, хто ще на реабілітації?

— Для них важливо, щоб їхній досвід не був марним. Вони кажуть: "Ми пройшли через це, і ви зможете". Це сильний внутрішній кодекс підтримки.

— Чому суспільство, в більшості, відділяє ветеранів від загалу?

— Люди або жаліють ветеранів, або бояться їхнього болю, відмежовуються. Та військові не хочуть бути окремою кастою. Вони хочуть відчувати себе частиною суспільства, де їх не уникають. Людей з ампутацією не можна інвалідизувати, не треба наполегливо уступати їм місце, якщо вони не просять. Треба дати їм можливість почуватися корисними і перестати сумно зітхати, коли бачите людину на протезі. Просто покладіть руку на серце і подякуйте.

— Що тебе тримає?

— Поки я можу бути їм корисною — це не дає мені скласти руки. Я дуже пишаюся своїм чоловіком і його побратимами. І саме вони надихнули мене створити простір відновлення для військових і ветеранів SVOЇ. Це виключно волонтерський проєкт, у мене нема спонсорів з великого бізнесу чи політики — відкрити допомогли мої друзі і ті, хто донатить, побачивши в соцмережах, що я роблю. Там ще багато роботи, але ми з колегами-однодумцями вже потрохи приймаємо хлопців і дівчат, допомагаємо відновлювати спини і просто спілкуємося за чашкою кави. Я бачу, що їм стає легше, це дуже мотивує.

— Найбільший висновок після пережитого?

— Все тримається тільки тому, що є сміливі і небайдужі, для яких суспільне важливіше за особисте.