Виспався і пішов на війну: боєць ЗСУ про бої в Чорнобилі, поранення і сноубординг на протезі

"Я можу змінити те, що в мене немає ноги? Ні. То чого я буду паритись?" — каже військовий з Полтавщини Максим Доценко з позивним "Доц". Та незважаючи на таку філософію "легкого" ставлення до життя, на долю хлопця випали аж ніяк не легкі випробування. Максим двічі був на російсько-українській війні: вперше, як учасник АТО і вдруге, як мобілізований в перші ж дні широкомасштабного вторгнення. Військовий пройшов найгарячіші точки фронту: Бахмутський напрямок, Зайцево, та навіть Чорнобиль і отримав тяжке поранення. Свою історію "Доц" розповів "Телеграфу".

Миттєва мобілізація

В 2017 році Максим Доценко після проходження строкової служби підписав контракт з ЗСУ та потрапив до зони АТО. По завершенні служби хлопець відкрив свій бар у столиці. Та "вдарив" коронавірус і з бізнесом довелося попрощатися. Максим виїздить до Бельгії, а за рік до початку повномасштабного вторгнення повертається в Україну. Каже, що звістка про початок "великої" війни застала його в гостях у матері на Полтавщині.

– 23 лютого мені зателефонували з військкомату і запросили прийти та відмітитись. А зранку 24 лютого я почув два вибухи на Миргородському аеродромі. Від мене це кілометрів 30, але вибухи було добре чути. Мама увімкнула телевізор а потім каже: "Війна почалася", — згадує військовий.

Мобілізували "Доца" буквально миттєво.

– Ми з мамою почали думати що робити але я сказав: "Дай ще трохи виспатись, військкомат все одно з восьмої ранку працює". І потім після початку війни я ще дві години спав. Потім прокинувся, зібрав речі і пішов до військкомату. О 8:30 я вже пройшов медкомісію. В кабінети медиків не було особливих черг: відповідаєш на 2 питання, "придатний", все іди далі. В той же день була обрана частина куди мене будуть відправляти та власне напрямок", — розповідає хлопець.

Максим увійшов до штату 72-ї окремої механізованої бригади. З якою мотивацією йшов захищати Україну? Без зайвого пафосу військовий запевняє – це робота.

– В той момент взагалі не було зрозуміло, що відбувається. Було відношення скоріше як до роботи. Адже раніше я проходив строкову службу і був на контракті і ставився до цього як до роботи. З’явилась робота і ти просто зібрався та пішов, — пояснює "Доц".

Перше ж відрядження – Чорнобиль. Саме там, у славнозвісному Рудому лісі, окопувалися рашистські окупанти.

– Там знаходилися російські підрозділи, які були тилом для тих, хто пішов в наступ на Київ, — каже Максим.

З Чорнобиля рашистам нема чого було забирати з собою, окрім променевої хвороби, то ж окупанти нарізали сотні кілограмів високовольтних дротів, які вочевидь хотіли продати в Росії. Саме таку "здобич", за словами Максима, українські військові знаходили в чорнобильських бліндажах росіян.

– Але от що цікаво: у нас звісно були лічильники Гейгера, ми були за два кілометри від реактора, і чесно кажучи, там радіаційний фон навіть нижче ніж у Києві на Видубичах, — каже військовий.

"Думав як би не відключитися"

Після Чорнобиля "Доц" потрапляє у пекло війни – Бахмутський напрямок, поблизу Вуглегірської ТЕС.

– Це не порівняти з АТО: інтенсивність, види озброєння, кількість людей, всього більше. Та найбільша помилка це недооцінка противника. Були там і підготовлені підрозділи, що скоординовані навіть краще від нас, бо в них було більше дронів, більше артилерії. А були і такі, що не могли скоординуватися. Доходило до того, що вони починали один в одного стріляти, бо не могли зрозуміти в яку сторону воювати, — згадує "Доц".

На Донбасі Максим несе службу стрільцем-санітаром, то ж його обов’язок бути там, де гарячіше за все.

– Це така суміжна посада. Ти разом зі всіма заходиш на позиції, і якщо когось поранили, щоб довго не вирішувати хто йде за пораненим, завжди йде стрілець-санітар. Так вимагається посадою. Під артилерійським вогнем доводилося дуже швидко бігати причому в одну сторону ти біжиш без нічого, а назад вже з кимось на плечах, — пояснює військовий.

Однак в серпні 2022 року важким трьохсотим став вже Максим.

– Це сталося 14 серпня. Зранку до обіду були артилерійські обстріли. Потім десь з другої години дня у нас почався прямий контакт: ворог був на відстані 100 метрів, а на деяких ділянках на відстані 20-30 метрів. Ближче до вечора відбувалася вже перестрілка в окопах. В цей же час на нас давили з флангів і авіація заходила. Близько сьомої вечора прилетіло по мені. Я заповз до бліндажу, підійшов мій товариш Євген та допоміг накласти турнікет, а потім втік далі відстрілюватися. Півтори години я чекав поки мене заберуть. В цей час більше за все думав як би не відключитися, бо були великі крововтрати. Потім, коли мене все ж таки забрали, то тягнули по окопам, і протягнули по тілу Євгена, що допоміг мені з турнікетом. Він загинув прямо біля бліндажу, — згадує військовий.

З протезом на сноуборді

В госпіталі Максиму ампутували ногу і стабілізували. Які думки були, коли стикнувся з новою реальністю?

– Знаєте, в мене не було взагалі ніякої депресії, — розказує Максим. – Наступного дня після ампутації я вже шукав собі принти на протез. Є така фраза: якщо щось не влаштовує – зміни, а не можеш змінити — не парся. Я можу змінити те, що в мене немає ноги? Ні. То чого я буду паритись?

За сприяння волонтерів, військовий потрапив на протезування до США і вже впевнено почуває себе зі штучною кінцівкою. Чоловік запевняє, що призвичаївся швидко.

– Я з ним навіть вже на сноуборді катався. Але, зазвичай, йде близько півроку на те, щоб навчитися ходити на протезі тим, у кого ампутація вище коліна, — пояснює "Доц".

А от звикнутися з фантомними болями було не так легко.

– Були дуже жорсткі фантоми: ніби розпечений гвіздок в ступню намагаються засунути, або наче пальці хтось пережимає, — каже військовий.

Максим планує повернутися в ЗСУ.

– Стрільцем-санітаром мені вже не бути, бо я скоріше буду тягарем: сам в броніку ледь буду ходити, а щоб ще когось тягнути за собою, то це просто неможливо. Але я планую отримати профільну освіту як психолог-реабілітолог і надалі працювати в цій сфері, — запевняє хлопець.

На питання чому українська перемога невідворотна, не дивлячись на всі об'єктивні труднощі, Максим Доценко відповідає просто.

– Росіяни просто так часто переписували свою історію, що забули з ким зв’язались. Ну то ми їм нагадаємо, — резюмував боєць.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.