"Найбільший виклик для українського війська — прийняти можливі перемовини, ми на це не погодимось", — бойова медикиня Олена Риж

Відома військовослужбовиця розповіла про емоції на війні та про те, якою бачить Україну

Про сексизм в армії, сенс смерті, власний заповіт, щоденні хвилини пам'яті як зв'язок з полеглими побратимами та посестрами, а також про способи залишитися психологічно стійкою на війні — усім цим Олена Риж ділилася з "Телеграфом" у межах проєкту "Лінія спротиву".

Жінка-військова як сексуальний об'єкт

— Коли потрапила на службу, обіцяла залишатися собою. Розуміла, що середовище та війна змінюють людей у всіх аспектах: фізично, в серці, думках та на рівні душі. Попри це, я досі вірна своїм переконанням.

За майже два роки служби я жодного разу не стикалась із сексизмом. Хоч і були моменти, коли доводилось показувати характер. Я маю власні чіткі кордони та поважаю чужі. Інколи мені намагалися вказати на те, що дівчині не місце в штурмовому підрозділі. Але мене мало цікавила чужа думка, і я дуже швидко цю людину ставила на місце. Однак проблема сексизму в війську — актуальна. В нас є чат в Signal з посестрами, які розкидані по різних підрозділах, ми комунікуємо і підтримуємо одна одну. Іноді у мене волосся дибки від історій дівчат у війську.

Книга "Плем’я" перевернула мій світ

— Книга "Плем’я" Себастьяна Юнґера (американський журналіст, письменник і документаліст, який писав про війну та досвід ветеранів. — Ред.) перевернула мій світ — саме в ній я знайшла чимало відповідей. А його "Свобода" (друга книга Юнґера. — Ред.) — то суцільна рефлексія.

У моєму баченні свобода — це можливість обирати. В реаліях війни часто є ситуації, коли люди позбавлені вибору. В цих випадках залишається лише обирати своє ставлення. В ситуації "вибір без вибору" також можна обрати: мучитись, з'їдати себе чи прийняти та змиритись. Я обираю фокусуватися на світлі, при цьому не закривати очі на те, що в мене ледь не щодня гинуть побратими, що на кожному кроці політичні ігри, генерали, які відправляють хлопців на загибель. Я все це розумію. Але обираю не зневірюватись. Мій світ — з обіймами, любов'ю, навіть там, де темно.

Коментарі — спосіб вилити свою злість

— Негативу з початком повномасштабного вторгнення стало значно більше. У нашому суспільстві заведено висловлювати претензії до всього навколо: до влади, ТЦК, до політиків, до чого завгодно. Людям легше звинувачувати в усьому інших і обирати позицію жертви. У всіх нас зараз непросте життя, воно невідворотно змінилось. У людей від поганих новин, втрат зростає напруга. Ті, хто не можуть впоратись із цим, накопичують злість, невдоволення. Ми у війську, скажімо, можемо позбутися цих емоцій на полігоні, чи там же, "на нулі". Через адреналін усе зайве виходить.

Чому люди для вирішення внутрішніх конфліктів не звертаються до психологів? Тому що бояться зазирати собі в душу, не хочуть бачити недоліки, які потрібно пропрацьовувати. Тому люди йдуть в коментарі й виливають там свою злість.

Якщо не готовий відрізати людині голову — закрий рота!

— На початку Курської операції наше цивільне суспільство в коментарях масово ширило дві контрастні думки: що українські військові мають діяти дзеркально стосовно росіян, вбивати, катувати і — зберігати людяність, не опускатися до їхнього рівня. Як ми бачимо, ЗСУ зберегли людське обличчя, бо ми не звірі. Хоч як би ми ненавиділи ворога, ми не будемо опускатися до такої жорстокості. Однак люди, які дозволяють собі писати військовим: "Відріжте їм голови", по-перше, не мають права давати поради військовим, бо їх про це ніхто не питав, по-друге, якби цим людям випала така нагода, я впевнена, вони б на це не наважилися. Тому нехай закриють свого рота!

Також я бачу, що коїться на Покровському напрямку, обстріли у Полтаві, Харкові, Львові. Знаю, що ми зазнаємо чималих втрат. Та чи можу я це змінити? Ні. Аби не піддаватись паніці, не впадати у відчай, слід керуватись питанням: "А що особисто я можу?" Це допомагає триматись, бути ефективною. Я знаю, що попереду у всіх нас велике сонце, видатне майбутнє рідної країни. Я воюю заради життя. Навіть у часи війни можна насолоджуватись, відчувати радість і любити — це і є свобода під час війни.

Живу крізь призму: якщо я завтра загину?

— Хоч я і говорю, що ми залишаємось тими самими, однак всередині дуже сильно змінюємось. Відчуття насолоди від життя, його смаку, посилилось в рази. Після роботи на фронті звичайний душ і тепла вода — це невимовний кайф. Я почала гостріше відчувати смак їжі, яскравіше проживати зустрічі з людьми. Мізками я розумію, що не все так райдужно, є перешкоди, є складнощі, але я вмію фокусуватись на світлі.

Єдине, що мене засмучує, — загибель побратимів. Це біль. Ще один момент моєї трансформації — постійне запитання "Що як я завтра загину?" Дію крізь призму цього розуміння, та це не підготовка до смерті, а реалізм.

Склала лист-заповіт на випадок загибелі

— Я склала документ на Гугл-диску, це — лист, в якому розписано, чого хочу на випадок моєї загибелі. Тут мої побажання і піклування про рідних. Та це точно не песимізм. Однозначно моїм рідним буде важко, якщо зі мною щось трапиться, і я хочу їм це полегшити. У мене є мантри, які я постійно прокручую в голові. Завжди буде так, як має бути, і так, як найкраще саме для мене. Я вірю, що моя душа обрала саме такий шлях із певною метою. Вона набирається досвіду в земному світі. Душі виконують свої місії і перероджуються, я так вважаю. Тут не йдеться про безвідповідальність і про те, що я випробовую долю. Я не вважаю, що ми не володарі свого життя. Але є певні закони Всесвіту.

Пускати людей у своє серце, попри біль втрат

— Перша і найважча смерть — загибель Діми (побратима. — Ред.). Коли до мене прийшло усвідомлення і прийняття, збагнула, що так і не сказала, що він для мене значив. Він завжди про мене піклувався, жартував, захищав. Від нього я відчувала таку братську підтримку, можливо, якої я недостатньо отримувала від свого рідного брата. Коли Діма загинув, мені було невимовно боляче і я зрозуміла, що дуже вдячна за ті пів року, що він був у моєму житті. Тепер я не боюсь говорити близьким людям, що вони для мене означають, як я їх люблю і ціную.

Я обираю пускати людей у своє серце, навіть попри біль втрат. Я знала одного бійця два тижні. Він витягав "200-х" з поля бою, так і загинув. Ризикуючи життям, він робив надзвичайні речі — честь знати його ці два тижні.

Звернутися до душі побратима, аби він допоміг забрати його тіло

— Якось моя група витягала тіло загиблого побратима із сірої зони — його звідти довго не могли забрати. Я була в групі прикриття на відтяжці, а там, де мої хлопці забирали побратима, було пекло. Все летіло і вибухало. Було страшно, в якийсь момент думала, що це все. Обстріли. Радійка мовчить. Я вирішила звернутися до душі хлопця з великим проханням, аби він допоміг нам його звідти забрати та передати тіло сім'ї. Нам вдалося. Він повернувся додому, з ним попрощалися, поховали.

Скільки коштує твоє життя?

— Якщо говорити про ранкові щоденні хвилини пам'яті загиблих — у мене в голові чітка картинка вічного війська на хмарах. Я його уявляю — воно стоїть до мене обличчям. І коли згадую конкретного воїна, я бачу його лице. Я знаю, що їхні душі живі і вже живуть інше життя. Ще в мене відчуття, що вони наче чекають якогось великого бою у світі, яке не бачить людське око. Іноді перераховую загиблих людей, а часом згадую конкретну людину і з нею розмовляю. Скільки коштує твоє життя? Це ціна життів усіх солдатів, які загинули, щоб жив ти!

Україна — храм, зараз зводяться його колони

— Найбільший виклик для українського війська, як на мене, — прийняти можливі перемовини, про які усі говорять. Ми до цього не готові, адже дуже багато втратили. І якщо держава почне нам це транслювати, продавати чи ставити ультиматум, то ми на це не погодимось. Ми воюємо за свободу, свою землю і національну ідентичність. Я вважаю нас найсильнішою нацією на цій планеті. Такі ми, українці, скалічені, але готові боротись до переможного кінця.

Україна для мене — це храм із дуже міцним фундаментом, який збудували наші предки. Зараз зводяться його колони. Це роблять люди, які вірять в країну, в перемогу, і діють. Можливо, вже не ми, а нащадки будуватимуть дах, або це відбудеться ще за нашого життя. Та завжди пам'ятаймо, заради чого ми боремось!