"Не розпитуйте, а будьте поруч і чекайте": доброволець пояснив, як спілкуватися з бійцями з ПТСР

Медик-стрілець 57-ї бригади ЗСУ Олександр Роменський розповів про свій досвід реабілітації після тяжкої контузії

Внаслідок удару РСЗВ "Град" під Бахмутом на Донеччині доброволець 57-ї омпбр ЗСУ Олександр Роменський зазнав травми голови і сильних контузій. Після чого майже повністю втратив зір, погіршився слух, не міг ходити, втратив здатність нормально розмовляти. Однак він не склав руки, а став боротися за своє повноцінне майбутнє.

Про контузію при обстрілах на Донбасі, боротьбу із заїканням співом та "червоні лінії" у військових з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) медик-стрілець Олександр Роменський (позивний "Артист") відверто розповів "Телеграфу" у новому епізоду проєкту "Лінія спротиву".

Коли був малим, Сашко дякував ветеранам Другої світової, а зараз він сам ветеран. Що викликає дуже дивне відчуття.

Про страшні травми

— Я тримав з другом пост на другому поверсі школи. Був обстріл, і ми вирішили спуститись вниз, бо там усе, що завгодно прилітало. Одного разу якийсь фрагмент прилетів, коли танчик працював. У бетонних сходах школи просто величезна діромаха утворилась. І коли дуже потужний обстріл починався, ми спускались вниз. Того разу було так само. Ніби все затихло і ми вирішили, що можна покурити. Я тільки взяв цигарку, підійшов ближче до виходу зі школи, декілька разів затягнувся і — все: навколо почало вибухати, хоча не було чутно "виходу", а просто в моменті все вибухало.

Знаєте, як кадри в фільмі, коли вибух і все трясе. Так і було.

Потім секунд 20—30, а я вже "підшатаний" і говорю сержанту, що потрібно вибігти на вулицю і далі — в підвал. Коли він вибігав, то я його прямо в спину штовхнув, щоб він залетів всередину, а коли зібрався сам, то позаду пролунали два вибухи. Мене підкинуло, я пролетів по сходах. Не пам'ятаю, як летів. Але пригадую, що все темно було, згодом зір потроху прорізатись почав. А встати взагалі не вдавалось. Буває, коли спиш і нога німіє, то не можеш встати. От у ногах у мене таке відчуття було.

Тому я присів (там лавка була), доки ще був обстріл. А коли виходили, то сержант говорив, а я не розумів, що за звук і що він від мене хоче. Тільки пам'ятаю, що він похитав головою і викликав еваки, які вже мене евакуювали. Я в машині то "включався", то "виключався". Дуже сильна контузія. З того, що я можу згадати, то там було одночасно шість чи сім вибухів, а далі я вже не міг рахувати та не пам'ятаю.

Понад рік Олександр проходив реабілітацію. Зізнається — бувають моменти, коли хочеться опустити руки й більше не боротись.

— Напевно, одним із найскладніших був момент евакуації, бо я був у стані, в якому нічого не розумів. Іноді бувало відчуття, що хочеш заснути, і все. Евакуація — складна: дороги криві, трясе, відчуваєш страшенний біль, і постійно вводили ліки. Це все було надзвичайно важко.

Щодо самої реабілітації, був період, коли я нічого не міг сам — взагалі не вдавалось навіть стояти без опори. Перший час ніг я не відчував, а коли пересувався, то просто волочив їх за собою. Відсотків 85 я на руках тримався, коли з ходунками йшов, і переставляв ноги. Оце відчуття, що ти безпомічний, далеко від дому, нема рідних, — пригнічувало.

Коли не було нікого поруч, я для себе ще один висновок зробив: до війни, коли приїжджав із фронту з Херсона, то все одно цурався батьків, рідних, хотів один побути, а коли все це сталось (контузія. — Ред.), то я в момент згадав дитинство, коли тебе в садок відводять, а батьки йдуть на роботу, то сумуєш за ними. От у мені ця дитина прокинулась, і я розумію, що йшов їх захищати і я вже дорослий, а як не крути, та все одно під крилом батьків. Їх бракувало тоді поруч.

Батько приїжджав раз на тиждень на вихідні до мене, і реально, як дитина, я його чекав, готувався до його приїзду.

Мені хотілось присутності, спокою, батьківського тепла, щоб десь погуляти, поговорити про щось, згадати щось яскраве з минулого, бо організм потребував теплих емоцій, нормальних спогадів, щоб перекривати думки про пережите на Донбасі.

Що видає слабкий реабілітаційний центр?

Як вибрати "нормальний" реабілітаційний центр Олександр знає із власного досвіду, адже до початку повномасштабного вторгнення працював масажистом.

— У першу чергу звертаємо увагу на те, як до нас ставиться лікар. У мене особисто бувало, що через велику кількість ліків, коли дуже багато займаєшся то в госпіталі, то в санаторії щодня, а результату нема — це вганяє в депресію. І в моменті нічого не хочеться. Ні пити жмені ліків, нічого. Але потім збираєшся, чи хлопці мотивують, які поряд, або друзі, рідні.

І в процесі знову з'являється бажання не здаватись. Не буває так, що ти щодня "гориш" і віриш, що тобі все вдасться. Інколи взагалі нічого не хочеться. Потім знову все налагоджується. І такі гойдалки.

У мене є друг, який мені завжди каже, що здаватись не можна. Тим паче, що такий довгий шлях уже пройдено.

Про ПТСР та "червоні лінії"

— Людям потрібно мати повагу і людяність одне до одного. Байдуже, ти військовий чи — ні. Зараз не говоримо навіть про війну. Коли людина ставить надто гучний вихлоп на машину чи мотоцикл, прямо трубу, яка "гатить" на весь район, то це навіть до війни у цивільному житті було ненормально. Так само, як салюти. Я не розумію, чим мотивуються люди в такі моменти.

Зараз це ще більше ненормально, бо діти теж такого не витримують. От у мене племінник, якому два роки, коли чує сигнал тривоги — кричить. Дитині два роки, а в нього вже є розуміння, що таке загроза. Зараз багато людей з окупованих територій приїхали теж із ПТСР. Хлопці з фронту. Такі моменти, вони ненормальні.

Якщо ми намагаємось до вас (цивільних. — Ред.) із розумінням ставитись, не говоримо кожному йти в окоп, а просто хочемо якоїсь емпатії до того, що з нами сталось. Якщо ми будемо один одного поважати, підтримувати, то з цього щось і вийде. А коли кожен живе і звертає всю провину на інших, то потрібно себе частіше запитувати, що ти робиш для перемоги. Політики і депутати завжди історично робили одне й те саме. Коли у твій дім зайде ворог, то теж будеш чекати, доки депутати підуть воювати?..

Гучні звуки

— На війні багато емоцій. У нас нема рівномірних переживань. Все змішано: от ми сидимо під обстрілом, з одного боку — страшно, а з іншого — щось трапляється, що змушує дико реготати. І ці коливання емоцій розхитують психіку. Я це зрозумів, лише коли проаналізував через певний час.

У цивільному житті ти постійно в стані очікування небезпеки. І хоча розумієш, що ти в безпеці, але різні різкі звуки, раптові сміх чи вигуки поряд — на все реагуєш. Вмикається адреналін.

Зараз мені вже трохи легше стало, бо минув час і я потроху звикаю, але ще не до всього. Особливо, коли це звуки, які дуже нагадують бойові дії.

У кожного по-своєму. Але для мене найсильніші тригери — це звуки. Звісно, під час розмови якась фраза теж може зачепити.

Як розмовляти з військовими

— Якщо боєць почав говорити про війну — потрібно дозволити йому говорити лише те, що він хоче, і так багато, як він може. Самому випитувати не потрібно, адже можна зачепити ці тригери.

Коли ми згадуємо між собою, військовими, то контролюємо ці моменти й не чіпаємо того, чого не хочемо. Але коли людина починає лізти із запитаннями, то може не спеціально, але зайти за межі, і тому починається агресія.

Просто хтось мовчить і все в собі переживає, і від нього нереально щось почути. Але родичі або друзі мають розуміти, що коли хлопець так поводиться, то не треба з нього витягувати слова із міркувань, що йому легше буде. Ми ж самі знаємо, як нам краще, і саме так і робимо.

Якщо мені легше виговоритись чи пережити щось у собі, то я сам виберу. Не треба нічого з мене витягувати насильно. Повністю зрозуміти все одно ніхто не зможе, окрім тих, хто там був. Можна проявити емпатію, турботу, але повністю провідчувати те саме ніхто не зможе.

Чому не хочеться відкриватись навіть близьким

— У мене був епізод, я з війни дзвонив подрузі, потребував підтримки та спілкування. А вона мені пожалілась, що не може до співбесіди підготуватись. Я кажу: "Ти вважаєш, що це — проблема? У мене побратим на руках помер". Тоді ми спілкуватись і припинили.

Проблема нашого соціуму (і це те, що теж б'є по психіці), — коли повертаєшся і бачиш пофігізм, тотальну байдужість. Не знаю, з чим це пов'язано.

Я йшов з госпіталю додому з ходунками. У мене колесо застрягло посеред дороги, і я ніяк не міг вибратись. Проходили повз молоді пацани, дівчата, — і у них нуль реакції. До мене звернулась лише бабця, яка й сама на візку, і запропонувала допомогу. Я відмовився, звісно, впорався сам. Але мене це дуже зачепило.

І це не лише зі мною так. У мене є друзі-ампутанти, і так само ніхто їм не допомагає. Річ не в тім, що хлопці після поранень хочуть, щоб їм допомагали, а в тім, що їм була б приємна запропонована поміч.

Чисто по-людськи підійти, запитати, чи потрібна допомога. Військовослужбовець уже вирішить, погодитись чи відмовитись, але йому буде приємно, що людям не байдуже. Потрібно людиною бути.

Реабілітуватись допомагають рідні

— Мені допомогло, що зі мною поруч близькі люди. Вони не бігають за мною, а роздають завдання, з якими я думаю, що не впораюсь, а вони знають, що я зможу зробити.

І завдяки цьому я почав реабілітуватись не тільки фізично, а й психологічно. Так, я ні з ким не говорив, коли мене евакуювали, але зателефонував другу Сані (бійцю 72 бригади Олександру Бірову ("Джокеру"). Батькам сказав уже пізніше, коли від них було багато дзвінків і я розумів, що не можу не відповідати, бо вони думатимуть щось гірше, аніж є насправді.

З батьками було трохи складно, бо вони не все розуміли, не все їм можна було розповісти. Я бачив, як мама, коли дивилася на мене пораненого, відходила і плакала. Розумів, що маю реабілітуватись, щоб вона більше не плакала.

Як спів поборов заїкання після контузії

— Коли вперше почав пробувати спів як боротьбу із заїканням — нічого не вдавалось. Я припинив. Були ступори, зажими. З часом ще раз спробував, але без успіху.

А ближче до кінця осені спробував знову, і мені вдалось заспівати фразу, не затинаючись. Я дуже зрадів, зосередився на цьому. А почав говорити — і заїкаюсь. А мама надихнула далі тренуватись. Я почав робити це майже щодня. І з кожним разом виходило, що я більше проспівую, аніж раніше.

Зараз можу майже всю пісню спокійно заспівати. Та це потребувало багато часу й зусиль. Понад пів року.

Мені пояснювали так: по-перше, коли ти знаєш пісню, то не потрібно замислюватись над словами і текстом. Плюс там протяжні звуки, рівномірне дихання. Я зараз, коли розмовляю, є відчуття, що просто задихнусь. Перехоплює дихання. А коли співаю, воно нормалізується. Я заплющував очі, входив у спокійний стан. Тільки музика і слова, які я знаю. Поступово.

Люблю співати Скрябіна, "Океан Ельзи". Дуже подобаються пісні "Люди, як кораблі", "Обійми", "Стріляй", "Не твоя війна"…

* Якось хлопця помітив Сергій Лазановський — співак з Івано-Франківська:

"Я побачив Сашка в TikTok. Це було відео, на якому в нього був приступ ПТСР. В іншому відео він показав своє цивільне життя до війни. Так я почав стежити за ним в соцмережах. А пізніше побачив, що він виставив відео, де співає, і я вирішив йому написати. Так ми вирішили записати разом пісню".

Їхня спільна відеоробота "Чорна хмара" вже набрала понад 600 тисяч переглядів на YouTube. Вся монетизація кліпу спрямовується на реабілітацію Олександра Роменського. Тож кожен перегляд та вподобайка сприяють відновленню військового.

Допомогти також можна за посиланням.