У окупантів нема честі, тому свої слабкості вони хочуть перетворити на силу — боєць ЗСУ Олександр Біров

Російські військові не соромляться прикриватися тілами вбитих товаришів

Медик-стрілець Олександр Біров ("Джокер") до повномасштабного вторгнення займався бізнесом, але у березні 2022 року добровольцем пішов боронити країну. Служив у складі 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Брав участь у боях за Павлівку, Вугледар і Бахмут. Зазнав поранення.

Про допомогу постраждалим бійцям, війну на Донбасі та злочини російських військ він розповів "Телеграфу" у новому епізоду проєкту "Лінія спротиву".

Про довоєнні плани

— За місяць до повномасштабного вторгнення я відправив батька до Швеції. Планував, що через певний час приїду і я до нього. Якраз у той самий фатальний день (24 лютого 22 року. — Ред.) зустрів у Борисполі. Як прокинувся, мама була у сльозах, каже: "Війна почалась".

Дивлячись на страх і сльози рідних зрозумів, що не зможу сидіти на місці. 25 лютого з другом пішов у ТЦК, там сказали: "Очікуйте дзвінка". Жодної відповіді не було і я почав ходити по центрах комплектації Києва, аби мобілізуватися. Зрештою, мені зателефонували і сказали, що є місця. За два тижні я пройшов курс з тактичної медицини та стрільби і виїхав на перше завдання.

Жодного досвіду в медицині не мав, але погодився піти парамедиком. У житті було багато різних ситуацій: то когось від епілепсії врятую, то хтось поріжеться сильно і я допомагаю зупинити кров і обробити рану.

Я не гублюся в стресових ситуація, не боюся бачити травми. А от коли, надаючи допомогу, робив комусь боляче — це неприємно, наприклад, ввести тампонаду (введення у рану ватних або марлевих тампонів. — Ред.). Він кричав від болю, але іншого виходу нема.

Була ситуація, коли я заходив на позицію у Павлівці, а там російські снайпери дуже сильно працювали. До них "Каскад" заїхав — це у росіян як "спецура". Через ворожих снайперів у нас щодня були то "200-ті", то "300-ті" — ми їх постійно виносили.

Снайпери зазвичай працювали вночі, а тут з самісінького ранку почали — тільки повернувся з позицій, відпочивав і тут чую постріли. Тоді поранили в руку одного з моїх товаришів. Я його оглянув — видовище було жахливе. Всі відверталися, а я фокусувався і просто робив свою роботу.

Про перший бій

— Перший серйозний бій у мене був на Світлодарській дузі (Бахмутський напрямок. — Ред.). Росіяни тоді 5—6 годин били по нас усім чим можна. Я сидів в окопі і рахував — на одного мене 6 тисяч доларів викинули.

У певний момент навіть до посадки підлетіла "вертушка" і почала випускати бомби по наших окопах. По рації наші повідомили, що позицій з лівого флангу в нас більше нема — всі або "200-ті", або "300-ті". Нам запропонували допомогу, аби ми могли вийти.

Найскладніший бій — перший, адже ти до нього не готовий. Я нафантазував собі щось, ще не знав, як воно все насправді відбудеться. Лише після того, як по нас били з усієї артилерії, я зрозумів що таке бій. Та й загалом до цього не підготуєшся, бо є мільйон варіантів розвитку подій.

Про георгіївську стрічку

— Вони часто надягали форму ЗСУ, аби проникнути до нас, але вони тупі. Приміром, виникали ситуації, коли в нашій формі йшли у штурм: ми поклали їх підрозділ, вони відступали, а потім їх свої ж повбивали.

Якось я один був на позиції зліва, а справа хлопці втрьох тримали фланг. Нас п’ятьох штурмували, і тут з іншого боку йде до нас п’ятеро людей у піксельній формі. Бачу, в одного з них георгіївська стрічка на касці.

Ми питаємо: "Ви чиї?" — і бачу, що в одного з них рука хоче автомат з запобіжника зняти. Наш не розгубився, перезарядив кулемет і починає стріляти по них. Але вони не припинили йти на нас, я теж відкрив вогонь і мене тоді вразило: я по одному з них поцілив, він ще метрів п’ять пробіг і тільки потім впав.

Про розстріл цивільних із БМП

— На власні очі бачив, як у Павлівці (Вугледарський напрямок. — Ред.) окупанти відкривали вогонь по цивільних. Виїхала БМП і відкрила вогонь по натовпу — по бабусях і дідусях. Росіяни просто їхали, побачили якийсь рух і почали стріляти. Стріляли вони по так званих "ждунах".

Бачив, як після штурму лежали у рядок трупи росіян і по них повзав один живий — він не посоромився прикриватися тілами вбитих товаришів.

У російських солдатів нема ні правди, ні честі. Вони намагаються свої слабкості перетворити на силу.

Про поранення

— Хоч я і медик, але такий же солдат, як і всі. Тому в усіх боях, штурмах свого підрозділу брав участь точно так само. Виконував ті ж завдання: стріляв, рив окопи. А вже коли когось ранять, надавав допомогу.

Тоді у Кодемі (Світлодарська дуга. — Ред.), коли отримав поранення, я допоміг евакуюватися двом товаришам. Задля цього працює "ключова евакуація", під’їжджає евак і вивозить поранених з позицій. Я передав їм поранених і залишився з іншими.

Коли отримав поранення, то евак приїхав вже по мене, забрав мене й інших поранених прямо з позицій. Після того випадку мені зробили операцію — з коліна два меніски вирізали.

Про контроль турнікетів

— Не завжди евак може забрати поранених прямо з поля бою. Доводиться чекати, поки людину зможуть безпечно евакуювати. З цим свої складнощі: турнікет можна безпечно тримати на пораненому до двох годин.

Був випадок, коли у нас евакуацію 6 годин проводили. Хлопця поранило в руку. Я і по противнику працював і повертався до пораненого, контролював, щоб він не стік кров’ю. Руку йому врятували, але якби я просто наклав йому турнікет, залишив і ніяк не контролював, то руки б вже не було.

Через затримки з евакуацією та перетримку турнікета стаються ампутації. Про необхідність контролювати турнікети наголошують і травматологи.

Про інформаційну війну

— Навіщо росіяни обстрілюють Харків? — вони дуже мстиві, у них найгірші людські якості зібрані. Тільки слабка людина буде мститися, а їм лише привід дай. Бєлгород для них — вже привід. Вони й самі б почали його бомбити, тільки щоб дужче людей розізлити.

Мене дуже здивувало відео з Бєлгорода: на трасі стоїть російський "Град" і працює по нас у напрямку Харкова, а вони всі стоять, знімають і радіють.

Обстріли Харкова росіяни здійснюють для психологічного тиску: намагаються сіяти зневіру. Ще три місяці тому соцмережами скрізь ширилося "На Харків підуть і захоплять". Важливо розуміти, як працює ворожа пропаганда — вони промивають мізки людям, і ті починають боятись. А на війні найголовніше — не піддаватися страху.

Моніторив групи "ждунів" у соцмережах. Вони там спілкуються з російськими військовими, здають наші координати.

З того, що побачив, можу зробити висновок: ми програємо інформаційну війну в десятки разів. Взяти, приміром, Вугледар. Коли ми там були, цивільних залишалось 60 людей. І всі вони вірили, що дев’ятиповерхівку російські війська знищили через нас (ЗСУ. — Ред.). І якби нас в населеному пункті не було, то вони б і не стріляли. Тобто нам треба відходити та здаватися, аби тільки не стріляли.

Про тіла цивільних під руїнами

Росіяни так обстрілювали, що в тій зруйнованій дев’ятиповерхівці ми навіть не мали змоги розібрати завали. А там під руїнами залишилось безліч тіл цивільних. Їхні тіла починали смердіти, бо ніхто їх звідти не витягнув.

Чи от Павлівка. Вона на початку 2022 року була деокупована "Айдаром". Місцеві звідти не виїхали. Тоді до них приїздили наші волонтери, годували їх, проводили евакуацію.

Потім коли Павлівку знову окупували, вони у себе в соцмережах почали писати: "Коли нас евакуюють? Нам нічого не привозять, через хохлів по нас не приїздять, бо вони стріляють!"

Ворога ми недооцінюємо. У них стільки техніки, стільки винищувачів, стільки технологій. Я коли на позиції заходив, жодного разу на зв’язку не був. Так працюють їхні "глушилки".

Про придушені емоції

— Після всього пережитого з’явилось якесь емоційне "вигорання". На війні доводиться постійно придушувати свої емоції. Іноді тобі гидко на душі, але ти не можеш цього показати. Ти ж не будеш хлопцям виговорюватися? Навіщо воно їм?

Тому ти утримуєш ці емоції. У когось це переходить у гнів, і він потім кидається на всіх, а хтось все це починає алкоголем душити.

Воно все накопичується: навіть просто повертаєшся з бойового і залишається якийсь біль. В цивільному житті мене теж тригерить: то почую звук вихлопу автівки, то хтось гучно стілець посуне — після боїв на такі звуки своя реакція.

Про майбутнє України

— Зараз люди все ще не можуть визначитись зі своїми цінностями. У будь-якого цивільного запитай, які у нього цінності? Хтось скаже, що родина, а хтось скаже — не знаю.

Всі жаліються, що в тилу роботи нема, нема що робити, через Тису пливти не хочуть, однак і воювати не збираються. Тоді що вони хочуть? Вже пора визначитись на третій рік війни.

Якщо ти чоловік, якщо ти поважаєш себе, то ти повинен розуміти свої можливості та свої сили. Я не кажу, що всі мають йти воювати, але потрібно адекватно оцінювати свої можливості, а не просто купити футболку "Ухилянт" й гуляти в ній.

Люди задумувалися, хто вдягає у форму полеглих бійців, координує питання щодо поховання? Це роблять співробітники ТЦК.

Я думаю, ми ще довго будемо "буцатися" між собою через ворожі ІПСО. Не знаю, може, щось нормалізується з мобілізацією, люди відфільтрують і зрозуміють, що для них цінно і хто ворог.

Щоб перемогти ворога, нам треба об’єднуватися. Будинок, який поділений на два — швидше впаде.

Якщо ми не об’єднаємось, то не буде ні мирного Києва, ні взагалі мирних міст. Таке, як на Донбасі, буде усюди. Повітряні тривоги будуть цілодобово, тому що і арта, і винищувачі будуть скидати бомби.