Хроніки вторгнення: Дмитро Маковський з селища на Київщині розповів, як у лютому 2022-го окупанти йшли на столицю

Читать на русском
Автор
1486
Більше місяця мешканці селища на Київщині провели в окупації.
Більше місяця мешканці селища на Київщині провели в окупації.

Бійці росармії їхали на броні і стріляли з автоматів і кулеметів, лякаючи жителів Іванкова

Кадри, зняті протягом окупації Дмитром Маковським — жителем селища Іванків, розташованого на половині шляху від білоруського кордону до Києва, потрапили серед інших аматорських відео в документальний фільм Алана Бадоєва "Довга доба". Він сам разом з родиною не захотів покидати рідний дім, який став небезпечним у перші ж дні повномасштабного вторгнення.

Іванків був одним з населених пунктів, через які ворог намагався дістатися до української столиці, зайшовши до Чорнобильської зони з Білорусі. Його швидко взяли під контроль і більш як місяць тримали людей в страху, залишивши без електрики та обрізавши шляхи постачання продуктів.

— Ми сподівались, що росіяни побрязкають залізом, та й по всьому, тому ніяк фактично не готувались, — згадує в розмові з "Телеграфом" 50-річний Дмитро Маковський, котрий працює помічником лісничого в місцевому лісгоспі. — Під ранок 24-го лютого 2022 року я прокинувся від того, що судома звела ногу, зі мною таке траплялось після перенесеного компресійного перелому, розриву зв'язок і операції з встановлення імплантата. Розбудив дружину і вона мене почала робити масаж, рятувати. І хвилин за двадцять над будинком дуже низько пройшли два літаки в бік Києва. Кажу їй: "Все! Почалося!" Згодом зателефонувала сестра, сказала, що війна, щоб ми набрали води і ховались.

Паніки великої не було, підняли доньок, зібрали документи, вони з дружиною спустились у підвал, а я поїхав на заправку. Була десь 5-та ранку, а Іванків вже не спав, всюди світились вікна, на вулицях рух, на заправках — черги, потім і в магазинах вже були, весь хліб розкупили до обіду, лишились там тільки крупи та макарони. Повернувся і вирішили, що ми нікуди не їдемо, залишаємось вдома, бо як все покинути?! Ніхто з моїх дівчат не протестував. На роботу зателефонував, запитав, чи нас не збирають, бо ми ліси навколо знаємо, могли бути корисними військовим. Але сказали бути на зв'язку.

Техніка їхала без зупинки, а тих, хто зустрічався по дорозі обстрілювала.

Вже наступного дня колони ворожої техніки з'явились на околицях Іванкова. Маршем проходили по об'їзній дорозі і через селище. По цивільних, як траплялися на очі, окупанти відкривали вогонь. В такій ситуації опинився і Дмитро.

— Ще 24 лютого розійшлась звістка, що підірвали Іванківський міст, то я наступного дня вирішив подивитися, — каже співрозмовник. — По дорозі зустрів односельців, вони запевнили, що з мостом все добре. Але я вже налаштувався побачити на власні очі. Проїхав велосипедом, пересвідчився, що все ціле, і повертаюсь і бачу з боку АЗС підіймається дим, а на клумбі навколо кругової розв'язки — вирви від мін. Під'їхав ближче і зрозумів, що джерело пожежі далі, біля пилорами — там горіла автівка, поруч ще три і автокран. Телефона не було, щоб попередити власника, то я на всій швидкості додому.

Аж тут на мене суне колона — попереду два "Тигри", далі ще танки, БТРи, БМД, всі з літерою V. А на броні — бійці росармії з автоматами, кулеметами, на касках георгіївські стрічки, на рукавах — сріблястий скотч, такі всі модні, посміхаються. І один пальнув в мою сторону, куля "лягла" в землю десь за два метри від переднього колеса. Тікати не став, а їхав собі далі, ніби нічого не сталося, бо розумів, якщо зупинюсь, подумають ще, що кидаю гранату, пристрелять. Кинути велосипед і бігти полем — теж не варіант. У принципі, хотіли б вбити — вбили б, а так налякати намагалися.

Міст неподалік Іванкова таки був зруйнований, але вже після описаних подій.

Але так в ті дні щастило не всім. Наприклад, роковою стала поїздка для родини Булавенків, батько й син з якої після евакуації родин і повернулись до Іванкова по собак, одрак вибратися вже не змогли.

— Олег — мій ровесник, разом до садочка ходили, вчились в різних класах, але спілкувались, свята відзначали — компанія у нас була хороша, а він сам — весела людина, — згадує односельця Дмитро. — Автівку, в якій він їхав разом з сином Вадимом, розстріляли на трасі 25 лютого, той живий лишився, а Олег помер від поранень. Поховати його змогли лише за кілька днів. Хотіли на кладовищі, але заступник голови нашого ОТГ, який час від часу навідувався до Іванкова, порадив не ризикувати. Тож ми на подвір'ї Олега влаштували тимчасове поховання. Ще священника нашого розстріляли 27 лютого (йдеться про отця Максима Козачина. — Ред.), то я його тіло відтягував до кювету, щоб не переїхали технікою, бо забрати теж дали не одразу.

Хроніка знята Дмитром Маковським (на фото справа) увійшла до фільму "Довга доба" Алана Бадоєв.

Знаю, що ще кілька атошників окупанти теж вбили, і місцевих хлопців ще кількох забирали, возили їх в Бородянку, звідти до Чорнобиля, а потім відпустили, то вони до Іванкова змушені були повертатися пішки. У нас було багато стаціонарних і мобільних блокпостів, весь час перевіряли, телефони продивлялись у всіх без розбору. Я зі своїм, коли вже почав знімати все, що відбувається, ледь не попався. Сховав його в салоні, коли зупинили, але вони просто оглянули машину, зазирнули до багажника, де в мене лежав пакет з рибою, який віз знайомому, і відпустили, — додає Дмитро.

Чоловік додає, що росіяни в Іванкові не жили, але час від часу навідувались і мародерили, і хліб з місцевої пекарні розбирали, хоча його і так було обмаль, а виробляти було проблематично, бо в селищі не було електроенергії. А ще були перебої з водою та зв'язком.

Дмитро фільмував події перших днів війни та окупації - тепер вони частина історії.

— Окупанти одного разу навіть гуманітарку привезли, на камери роздавали, але брали хіба що якісь неблагонадійні, — каже Дмитро. — А так всі розраховували на свої запаси, бо в селі кожен вирощує городину, якусь живність тримає — курей, кроликів. Ділились один з одним, без цього ніяк. Але думаю, що десь місяць протримались би точно, якби нас не звільнили 1 квітня. Росіяни напередодні за кілька днів поступово відводили техніку, й бої були, саме наше селище не сильно постраждало, а от ліси попалили навколо.

Про все це зараз нагадують тільки відео, які я тоді знімав. Показав їх колегам на роботі, а потім хтось мені підказав, що Алан Бадоєв збирає такий матеріал для фільму. Я надіслав і деякі кадри до нього включили — момент як хоронили Олега, як їхав на машині і коментував, і вже зі звільнення епізод. Побачив вже на прем’єрі, звісно, спогади наринули, як ми все це пережили, — додає чоловік.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу