Окупанти винесли все майно і спалили будинок: непрості історії українських родин, які втратили житло

З наближенням холодів питання відновлення житла, зруйнованого через війну у різних регіонах України, стає все гострішим. В деяких містах будинки відновлюють бюджетним коштом, десь встановлюють модульні конструкції за рахунок міжнародних організацій і дають там прихисток людям, що залишились без майна, десь до будівництва долучаються волонтери. "Телеграф" поспілкувався з двома родинами погорільців з Чернігівської та Київської областей і дізнався про їхній досвід.

"Бігли, напевно, 1,5 кілометра, а росіяни все продовжували стріляти"

Велика родина Коваленків з села Крупичполе на Чернігівщині ще на початку повномасштабного вторгнення втратила все – разом з будинком згоріли речі та документи. Зараз батьки та восьмеро дітей мешкають у рідні. Одна з благодійних організацій обіцяє нове помешкання, та поки його зведення не почалось.

Історія Лілії та Григорія Коваленків з села Крупичполе, що вмить опинились без даху над головою, одна з багатьох. В сусідніх селах після перебування тут, в Ічняньскому районі, російського війська житловий сектор зазнав значних пошкоджень та руйнувань. В когось обійшлось вибитими шибками та отворами від снарядів в стінах, а в когось замість будинку лишилась купа цегли. Та Коваленки єдині, хто виховує аж вісім дітей: найменшому — Кості –виповнилось 2 роки у серпні, найстарша – Анастасія – незабаром святкуватиме 17-річчя.

- Ми прокинулись о 4-й ранку 24 лютого від того, що було чутно вибухи – все так само, як кілька років тому, коли неподалік від нас сталася НП на військовій базі (йдеться про пожежу та детонацію боєприпасів на артскладах у смт Дружба поблизу міста Ічня в жовтні 2018 року. – Авт.), – згадує Лілія. – Та цього разу ми навіть уявити не могли, що все так серйозно буде. Кудись тікати не було можливості ні тоді, ні зараз.

25 лютого наша староста Юлія Чайка написала у групі в фейсбуці, що їде колона невідомої військової техніки, щоб ніхто нікуди не потикався, всі сиділи по домівках і позакривали штори на вікнах. Невдовзі БТРи, танки вже стояли по всьому селу.

Ввечері 26 лютого, приблизно о 19-й годині, росіяни відкрили вогонь по автівці, що рухалася сільською вулицею і не зупинилась. Сталося це поруч з будинком Коваленків. Пулі та снаряди — а гатили окупанти й з гармат бронетранспортерів, й зі стрілецької зброї — полетіли в бік подвір’я.

- У кімнаті од дороги були тільки старша донька з її хлопцем, його поранило у ноги, – говорить Лілія. – Якби ми теж там перебували, то навряд чи хтось уцілів. А так я з дітьми сиділа в іншій кімнаті, де вікно на город виходить. Через нього і вискакували, хто в чому був. Чоловік, який незадовго до початку стрілянини вийшов на подвір'я, допомагав. Я остання вилазила, вже горіла більша кімната, в хаті повно диму, дихати нема чим було. Ми бігли, напевно, 1,5 кілометра, а росіяни все продовжували стріляти. Потім на згарищі ми знайшли купу гільз.

Втратили житло 32 родини, модульні будинки отримають лише чотири

Лілія Коваленко додає, що від будинку, який вона купила 15 років тому, лишилась тільки пічка. Не вціліло геть нічого, пошкоджень зазнали й господарські будівлі. Ще кілька днів багатодітна родина переховувалась у підвалі, а потім їх усіх до Ічні вивіз родич.

- Напевно, місяць ми там прожили у сестри чоловіка, поки з Крупичполя не пішли остаточно росіяни, — говорить Лілія. – Потім повернулись до села, поселились у будинку інших родичів, але живемо на "пташиних правах", як то кажуть. Без підтримки нас не залишили ні односельці, ні волонтери – хто чим міг, тим і допомагав, несли й одяг, й взуття, й консервацію. Обіцяють нам і житло відновити, але, як це все буде виглядати, не знаю. Поки що роботи не починали. Днями була в старостаті, сказали, все від Києва залежить.

В Ічнянській міськраді повідомили, що з перших днів повномасштабної війни на допомогу селам, частково зруйнованим за час окупації, прийшли різні благодійні і громадські організації. Везли продукти, одяг, постільну білизну, а зараз йдеться про закупівлю модульних будинків для кількох родин.

- Загалом у нас 32 родини залишились без житла, хтось живе у родичів, хто за допомогою старост знайшли порожні будинки по селах і оселилися в них, — зазначає Олена Бутурлим – Ічнянський міський голова. – В багатьох людей були втрачені до того ж документи, у їх відновленні допомагає Данська рада у справах біженців, щоб була можливість подати заявку на компенсацію втраченого майна від держави. А за домовленістю з ГО "Rotary Club Kyiv International" чотири родини, серед яких і Коваленки з Крупичполя, отримають житло. Це будуть модульні будинки, але вони модернізовані, утеплені, зі всіма зручностями та побутовою технікою. Вони збираються швидко, підрядник є, чекаємо на інформацію, коли будуть готові матеріали. Сподіваємось, до холодів все буде готове, і продовжуємо пошук донорів, які можуть нас підтримати.

"У мене фантастичним чином з’явилися піноблоки, матеріали на покрівлю"

Село Блиставиця на Київщині – ще один з населених пунктів, мешканці якого пережили воєнні жахіття. Тут 15 років разом з чоловіком зводила власний будинок Людмила Євдокимова, закінчивши ремонт тільки минулого року. Та російські варвари знищили затишну оселю. Не впасти у відчай подружжю допомогли незнайомі люди, яких розчулило відео, зняте на місці згарища.

- Ми живемо в 600 метрах від злітної смуги аеропорту, що у Гостомелі, тож від початку в нас було дуже страшно – літали вертольоти, все вибухало, – згадує Людмила. – 11 березня до нас приходили рашисти, перевіряли документи. Один наставив на мене автомат і каже: "Что ты меня боишься? Я пришел тебя освобождать". А як же, звільняти, думаю собі, приїхали на броні, зброєю тицяють. Ми звичайні люди, на що нас чіпати? І вже 12 березня вирішили їхати з Блиставиці.

Це була найдовша поїздка в житті – до Києва добирались майже 12 годин. По дорозі нас бомбили. Ще й одну машину 50 кілометрів тягнули, бо ніде було заправитися. Наступного ранку мені зателефонувала сусідка, спитала, чи може вона в мене взяти щось поїсти. Я дозволила, вона після ще раз набрала, повідомила, що ні дверей, ні вікон вже нема, але будинок ще був цілий.

Людмила додає, що, за словами сусідів, рашисти встигли пограбувати її оселю – підігнали до неї військовий фургон і вантажили туди майно, навіть гараж "почистили". Згодом поруч розташувалось кілька установок "Град", БТРів, ще якоїсь техніки. За деякий час над подвір’ям, що опинилось на лінії вогню, вже підіймався дим.

- Мій двоповерховий будинок на 250 квадратів спалахнув як сірник, — говорить Людмила. – Якби ми були там з чоловіком і сином, навіть не встигли б вибігти, так все швидко трапилось. Слава Богу, поїхали напередодні та всі живі, здорові. Нічого, звичайно, не лишилось. У мене ось в рюкзаку все моє життя, я ледь не сплю з ним. Ми коли їхали в паніці, не взяли з собою найнеобхідніше, чоловік навіть гаманець забув. Три собаки та два коти – все, що вивезли.

Та найгірше, що згоріли й документи, які родина підготувала для оформлення будинку – планувала це зробити у березні. Але не встигла.

- Через це вийшло, що в мене земля – є, а будинку – немає, то я ніби не маю права ні на модульний будинок, ні на компенсацію, — говорить Людмила. – Так мені відповідали у місцевому ЦНАПі. Ми – до архіву, там документи також не вціліли, ми – до газового господарства, а наш проєкт не був введений в базу. Тобто нам виписували квитанції за електрику, газ просто на город?!

Людмила додає, що після спілкування з чиновниками у неї вперше сталася істерика від безвиході – здавалось, що це кінець і родина буде змушена жити просто неба. Так, тимчасово після повернення до Блиставиці в перших числах квітня їх прихистив сусід, але ж гостинністю неможливо було зловживати.

- Ми почали самотужки розбирати завали, а потім до Блиставиці приїхали волонтери, серед них Міша Пуришев, — згадує Людмила. – Я не знала, хто він такий, підійшла і кажу: "Подивіться на мій будинок, допоможіть, чим можете". Намагалась взяти себе в руки, розповісти спокійно, але це було нереально. Не думала, що щось вийде, та мені почали телефонувати люди, завдяки яким в мене фантастичним чином з’явилися піноблоки, матеріали на покрівлю. Було й так. Дзвінок: "Люся, а скільки тобі треба на двері?" — "Навіть не знаю", — кажу. – "А давай ти обереш, ми тобі подаруємо?" Я відповідаю, що це незручно, а згодом мені ще раз телефонують і кажуть: "Забирай, двері вже оплатили". Отак потроху всі щось передавали, купували, і в нас вже є будинок – так, він менший, одноповерховий, але він є! Роботи ще багато, але завершимо вкладати плитку на підлозі в двох кімнатах і будемо перебиратися.

Людмила додає, що несолодко і решті її односельців – у 24 з них житло також зруйновано вщент. Кожна родина пройшла шлях спілкування з різними службами, які мали зафіксувати руйнування.

- Мені так хочеться їм усім допомогти, я їздила до сільради, дізнавалась, які документі необхідні, все передавала, — каже Людмила. – Тож коли в мене питали про потреби, говорила і про інших людей. То одна організація безкоштовно столи віддала, то завітав до села олімпійський чемпіон Олександр Авраменко з ліжками, матрацами, обігрівачами для погорільців. Але, зрозуміло, що люди розраховують і на компенсацію державну. Так, нема поки закону, але я думаю, що війна закінчиться і обов’язково будуть зміни. Зараз я собі вбила в голову, що гроші потрібні ЗСУ, а ми можемо потерпіти. Бо головне — перемога, а все інше – фігня!

На сьогодні у застосунку "Дія" зафіксовано 267 тисяч повідомлень про пошкодження майна. Йдеться про 19 млн квадратних метрів житла. Такі цифри оприлюднила днями в ефірі ранкової програми на "1+1" голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк. За її словами, житло, яке можливо відновити, вже ремонтують. Така робота триває на деокупованих територіях Київської, Житомирської, Чернігівської та Сумської областей.

Щодо повністю зруйнованих помешкань українців — в розробці механізм отримання компенсацій. А кошти на них пропонується закласти в бюджеті на 2023 рік – проєкт документу на стадії обговорення.

- За зруйноване житло люди зможуть отримати компенсацію у вигляді віртуальних грошей на придбання нового. Не важливо, де було зруйновано будинок чи квартиру, людина зможе обрати будь-який населений пункт України, де вона хоче жити, — наголосила народна депутатка.