Чому Україна має пишатися підсумками 2023 року на фронті: інтерв’ю з Євгеном Диким, ч. 2

Читать на русском
Автор
https://www.facebook.com/GeneralStaff.ua

Приємною несподіванкою стало те, чого наша армія досягла з тим ресурсом, який мала у своєму розпорядженні

Закінчення 2023 року стало для ЗСУ менш позитивним, а настрої українців менш райдужними, ніж наприкінці 2022-го. Не справдилися широко анонсований контрнаступ української армії на півдні та деокупація Бахмута на сході. Військово-технічна допомога Заходу виявилася не такою потужною, як на те розраховували у Києві, а постачання боєприпасів скоротилося до мінімальних. При цьому все частіше лунають слова про необхідність мирних переговорів з агресором та заморожування бойових дій на нинішній лінії зіткнення.

І все ж — чому підсумки цього року точно не можна вважати провальними і як зробити 2024 рік ефективнішим у ракурсі відбиття російської агресії.

Експерт Міжнародного інституту демократій, екскомандир 2-ї роти 24-го батальйону "Айдар" Євген Дикий у розмові з "Телеграфом" пояснив, як значна частина українського суспільства примудрилася просидіти в теплій інформаційній ванні, чому для ЗСУ просування вперед не найважливіше та яким є співвідношення втрат між українськими та російськими військовими.

*Чому ЗСУ не вдалося дотиснути ворога, чому українські військові не вийшли до адмінкордону Криму і чому кінець 2023-го ми зустрічаємо в настроях "все пропало", читайте в першій частині інтерв’ю Дикого.

Українська армія зробила чудо без надії на успіх

— Таке враження, що у багатьох почали розплющуватися очі на дійсність після статті Залужного в The Economist, яка наробила галасу на початку листопада вже цього року…

Безперечно! Для значної частини українського та й західного суспільства ця стаття, схоже, стала холодним душем. Але я не побачив там нічого для себе нового. Тези, які наводив головком (зокрема про те, що ми загрузли у позиційній війні, а також про те, що саме ЗСУ потрібно для переходу до війни маневреної), були зрозумілі мені не пізніше червня цього року.

При тому, що сам я зараз не воюю, але маю відношення до тих, хто воює. І знаю, що в українській армії всі чудово розуміли — наступ не буде таким ефективним, як було задумано спочатку. Як через відсутність необхідних ресурсів, так і тому, що "оркам" дали багато часу, щоб окопатися.

Але справжнім шоком для мене стало, що значна частина тилової спільноти така відірвана від фронтових реалій, що до появи цієї статті Залужного перебувала в ілюзіях осені-2022.

Тобто, виходить, значна частина українського суспільства примудрилася просидіти в теплій, якщо не сказати — гарячій, ванні, щоб потім отримати холодний душ.

— З огляду на те, з яким ресурсом ми йшли вперед — і те, чого досягли на даний момент, який можна зробити висновок?

— Я вважаю приємною несподіванкою те, чого наша армія досягла з тим ресурсом, який мала у своєму розпорядженні. До речі, це здивувало не тільки мене. Колишній головнокомандувач армії США в Європі генерал Бен Ходжес прямо заявляв, що з тим ресурсом, з яким ми зрештою зважилися піти вперед, американська армія навіть не почала б наступ.

А українські військовослужбовці наступали все літо, тиснули росіян. Так, не змогли їх дотиснути. Але нас вистачило на те, щоб від "лінії Суровікіна" (яка насправді складається з трьох ліній російської оборони) залишилося півтори. Тобто ми знесли половину оборони супротивника. І наступної весни стартуватимемо зовсім з інших позицій. Варіантів відновити знищені укріплення у росіян немає.

Не забуватимемо і про те, що нам вдалося приструнити російський флот у Чорному морі. Втім, це не найбільші наші здобутки.

— А що може бути важливішим за просування вперед?

— Набагато важливіша кількість знищених ворогів та військової техніки. Справа в тому, що люди в тилу часто вважають, що війна — це переміщення ліній на карті. Насправді суть в іншому. А саме — вбити якнайбільше військових супротивника, залишившись у живих самому. І в цьому сенсі для України 2023 рік — виграшний.

У першому півріччі, коли ми вели оборону Бахмута, це було дуже важко. У результаті наприкінці весни, як відомо, росіяни захопили те, що залишилося від міста-фортеці. Але зробити це їм вдалося, лише буквально заваливши наші позиції своїми тілами. Українські втрати в Бахмуті були в 5—8 разів менші за ворожі. А відступити нам довелося, тому що неможливо утримати оборону, коли сили противника перевищують приблизно 20 разів. Жодна інша армія світу не дозволила б собі таких втрат. Росіяни вважають, що можуть собі дозволити. Ну ок…

Потім ми перейшли у наступ. І навіть тоді наші втрати були весь час у два-три рази менші за ворожі. Адже, як правило, саме сторона, що наступає, втрачає в три-п’ять разів більше, ніж та, що обороняється.

Втрати техніки у росіян теж приблизно вп’ятеро вищі, ніж у нас. Танків так точно. Щодо гармат: те, що на початку року було артилерійськими дуелями, зараз уже можна називати полюванням. Причому у ролі мисливців виступаємо ми. Українські воїни настільки навчилися використовувати переваги натівських гармат над радянськими, що просто відстрілюють ворожу арту.

А останнім часом ми все частіше почали валити літаки супротивника.

Резюмуючи: через брак ресурсів (і людських, і щодо озброєнь, боєприпасів) нам не вдалося додавити ворога. Але продавили ми його добре, втрат завдали значних.

І те, що українці зараз не п’ють каву в Ялті і мають чимало проблем, зовсім не означає, що у росіян все в шоколаді. Насправді російська армія зараз теж має гострі проблеми. Фактично ті ж, що в нас — брак "заліза" та навчених людей. І яскравим підтвердженням цього на фронті є ситуація з невеликим селом Кринки.

— Це те, що на Лівобережжі Херсонської області?

Саме воно. Наприкінці цього року на лівому березі Дніпра нам вдалося не просто захопити плацдарм, а й закріпитись. Створивши цим серйозну загрозу для росіян. Навчені історією з "кавою в Ялті", ми тепер досить обережні у прогнозах, у переможних реляціях. У зведеннях можна прочитати про бої на лівому березі Дніпра. Тоді як російські воєнкори події там називають боями на Херсонсько-Кримському напрямку. Так воно, власне, і є. Від передових українських позицій до Перекопа близько 70 км. І ціна питання там – саме Перекоп.

Враховуючи, наскільки стратегічно важливим є цей наш плацдарм, він для росіян — кістка в горлі. Противник два місяці неспроможний зібрати достатньо сил та засобів, щоб скинути наших морпіхів із тих позицій.

Село Кринки — це лише чотири вулиці. Але Путін на нещодавній пресконференції, де говорив про геополітику, перебудову світу тощо, — тричі згадав Кринки. Показово, чи не так?

Ще одним показником того, що під кінець року проблеми є не лише у нас, а й у наших ворогів, є інформаційна кампанія, яку Росія зараз активно розкручує на Заході.

Країна-агресорка дуже хоче паузи у війні

— Про яку саме кампанію йдеться?

Умовно її суть можна сформулювати як "примус до перемир’я". Ця кампанія базується на низці неправдивих меседжів. У стилі: "війна зайшла в глухий кут", "обидві сторони досягли свого максимуму", "тепер, як у Першу світову, протиборчі армії закопаються — і фронт роками не рухатиметься, а люди продовжать гинути". Це, м’яко кажучи, неправда. А розкручується така історія через те, що за підсумками 2023 року росіяни мають дуже складну ситуацію. М’яко кажучи, не краще, ніж у нас.

Країна-агресорка дуже хоче паузи у війні. Зокрема, щоби спокійно провести додаткові хвилі мобілізації, а не як восени 2022-го, коли прямо з військкоматів росіян кидали на фронт. Часом навіть у цивільному. Тепер же в РФ хочуть без авралу сформувати нові частини, хоч трохи провести їхнє злагодження, а потім уже послати в Україну. Ще одна причина, через яку Кремлю потрібний перепочинок у війні, — дати російській оборонці наклепати більше техніки та ракет на заміну тим, що ми знищуємо.

Взяти, наприклад, танки. Наразі оборонка РФ може поставити їх на фронт до 70 одиниць. З них 20 – нові машини, а 50 – старі радянські, розконсервовані зі складів. Ми ж за місяць знищуємо 100-150 ворожих танків. І різниця дебету із кредитом з кожним місяцем зростає. І поступово веде росіян до катастрофи. Якщо ж дати їм хоча б рік перепочинку, це плюс 70 танків щомісяця. За рік близько 800 машин, які можна одночасно кинути на фронт.

Та сама історія — за іншими позиціями, за винятком хіба що дронів.

— Чому росіянам вдається клепати так багато безпілотників?

— Тому що клепають масово з цивільних компонентів, які можна спокійно купити на AliExpress (глобальний віртуальний торговий майданчик, де можна купувати товари виробників із КНР.Ред.). Те саме робимо і ми. Питання лише в тому, хто скільки людей може поставити на конвеєр. У росіян можливостей значно більше, ніж у нас.

Але з іншою оборонкою так не працює. Вона у росіян має безліч компонентів, які не дублюються на цивільному ринку, є суто військовими та, відповідно, зараз до РФ не завозяться.

Тож такі проблеми. Тому окупантам така потрібна пауза. І щоб "підірвати" санкції, і щоб накопичити сили та засоби. На даний момент темпи знищення вояк і військової техніки ворога нашими військами набагато вищі за темпи, якими Росія може відновлювати даний ресурс. Звідси і парад "миротворців" останнього часу.

На жаль, дана кампанія має певний успіх насамперед на Заході. Нам же дуже важливо і самим на це не повестися, і партнерам розплющити очі.

І, ще раз акцентую, ми підбиваємо підсумки року більш тверезо, ніж плекали надії на нього. При цьому причин для смутку у нас (з вищезгаданих причин) точно немає. Але має з’явитися усвідомлення, що якщо ми і 2024-й проживемо, як робили 2023-го (розслабившись, почавши розводити внутрішні чвари), то програємо. А якщо як 2022-й (максимально консолідувавшись) — то переможемо.