"У бліндаж було пряме влучання. Він одразу спалахнув", – після втрати обох ніг ветеран повернувся до танців і очолив хокейну команду

Читать на русском
Ветеран з дружиною
Ветеран з дружиною. Фото UNBROKEN Ukraine

Навчившись наново ходити, боєць знову може танцювати з коханою

Довіряйте надійному — підпишіться на Telegraf у Google Новинах

Google

Жовтень 2024 року. Лісосмуги Донеччини. Військовий "Азову" Олександр Жавненко вибирається з палаючого бліндажа на лінії фронту після російського артилерійського удару. Воїн накладає собі турнікети та чекає евакуації. Цей момент у часі, у якому для Олександра тоді сконцентрувалася реальність, став різким зіткненням із життям, яке він залишив позаду, адже до війська чоловік потрапив зовсім з іншого світу – професійні танці, туристичні походи, виховання маленької донечки. Того дня ветеран вижив, але втратив обидві ноги. І почав спочатку. Свою історію він розповів "Телеграфу".

Від танцювального паркету до військової служби

Танці з'явилися в житті Олександра ще в дитинстві. Спочатку займався в дитячому ансамблі народного танцю, а згодом перейшов до дорослого колективу "Мрія". Саме там він познайомився з майбутньою дружиною Марією.

Після закінчення географічного факультету, чоловік обрав інший професійний напрям: був гідом і керівником туристичних груп, супроводжував автобусні тури Європою. Про можливість "великої" війни Олександр тоді не замислювався.

– Не хотілося в це вірити. У мене були друзі військові і ветерани з 2014 року і серед них також думки на цей рахунок розходились, але вони категорично не відкидали такого сценарію, – каже ветеран.

Відтак, 24 лютого 2022 року стало для нього шоком.

– Прокинувся від вибухів, потім увімкнув новини… Довго не міг відійти від того шоку, адже надходила інформація, що зі всіх напрямків наступають, – пригадує чоловік.

Дружина Марія на той час була вагітна і, як зізнається воїн, через це він не став одразу йти до військкомату. Натомість долучився до волонтерства. Разом із сестрою виготовляв ноші для військових. У перші місяці вторгнення це була одна з речей, яких гостро потребували на фронті.

А у 2023 році, приблизно через місяць після народження доньки, Олександр мобілізувався до Національної гвардії.

– На той момент потік добровольців вже завершився. В інформаційному полі превалювала якась зневіра, зрада, що ніхто не хоче йти в ЗСУ. Мені дуже це все не подобалось, але й одночасно підштовхнуло мене самого піти до війська, – каже про свою мотивацію співрозмовник.

Спочатку служив у Львові, та згодом перевівся до бойової частини, потрапивши до бригади спеціального призначення "Азов", де став оператором дронів.

Серебрянський ліс і Торецький напрямок

Після підготовки Олександр долучився до підрозділу аеророзвідки. Спершу виконував бойові завдання в Серебрянському лісництві на межі Луганської та Донецької областей. Згодом бригаду перекинули на Торецький напрямок, де російські війська активно наступали. У зоні його служби були також околиці Нью-Йорка.

– І страшно і адреналін допомагав. Всі бояться, це нормально. Та в мій перший бойовий вихід мені допомогло, що разом зі мною їхали побратими, а вони були всі спокійні, знали що робити, і це додавало впевненості, – зазначає військовий.

Поранення Олександр отримав у жовтні 2024 року на позиції між Торецьком і Нью-Йорком.

– У нас була нова позиція, ми продовжували її облаштовувати. Працювали змінами, а потім я пішов відпочивати. Як раптом відбувся артилерійський обстріл позиції. В наш бліндаж було пряме влучання, він одразу загорівся. Двоє хлопців отримали уламкові поранення, – розповідає ветеран.

Уламками посікло ноги і Олександру. Після вибуху військові вибралися з палаючого бліндажа. Олександру допомогли накласти турнікети на ноги. Обстріли припинилися,що дало змогу викликати евакуацію. Автомобіль швидкої зміг під'їхати майже впритул до позицій. Евакуація тривала близько двох годин – за фронтовими умовами це було відносно швидко. Олександр увесь цей час залишався при свідомості.

– Я розумів все, що відбувається і розум був надзвичайно ясний, навіть загострились відчуття, – зазначає воїн.

Спочатку пораненого доправили на стабілізаційний пункт у Дружківці, потім – до лікарні в Добропіллі. Там лікарі ампутували одну ногу. Другу кінцівку спробували зберегти: встановили апарат зовнішньої фіксації. Згодом Олександра перевезли до Львова, де медики мали визначити, чи є сенс продовжувати лікування.

– У Львові зібрався консиліум лікарів і мені запропонували зробити ампутацію другої ноги. Напевно, за неї можна було ще боротися, та швидше за все, навіть якщо б ногу і зберегли, вона була б вже не функціональна. Тому лікарі порадили її ампутувати і готуватися до протезування. Я знав випадки, коли іншим хлопцям намагалися зберегти кінцівку, а через деякий час приймали рішення робити ампутацію і ставити протез. І, певно, добре, що цей шлях я не проходив, – каже чоловік.

Перші кроки на протезах

Після кількох операцій Олександр проходив лікування та реабілітацію у Львові, зокрема в центрі Unbroken. Не менш важливим було психологічне звикання до нового стану. У цьому допомагали не абстрактні настанови, а зустрічі з людьми, які вже проходили подібний шлях.

– В будь-якому випадку це складно. Не знаю людей, кому це так вже легко далося. Тут дуже допомагають наочні приклади. До мене приїжджав побратим з мого ж підрозділу. У нього висока подвійна ампутація. Я його побачив, поспілкувався, зрозумів, що життя триває. Крім того, у мене не найгірша ситуація. І такі зустрічі, розмови дуже допомагають, адже коли ти йдеш у військо, то нас ніхто не готує до того, що ти можеш втратити кінцівку і не розповідає, як воно далі буде і з чим ти можеш зіткнутися. Крім того, дуже важлива підтримка родини та друзів, – пояснює ветеран.

Ще під час пересування на кріслі колісному Олександр почав відвідувати спортивний зал. Він розумів, що для ходьби на протезах знадобиться не лише звикнути до самих конструкцій, а й навчитися по-новому тримати баланс.

Воїн під час реабілітації

– Важливо готувати своє тіло ще до того, як ти отримаєш перші протези. Адже тіло вже по-іншому буде працювати і треба це розуміти. Вже немає тих м’язів, які відповідають за рух і ти маєш їх компенсовувати іншими м’язами тіла, вчитися по-новому тримати баланс. Ще пересуваючись на кріслі колісному я вже почав відвідувати спортивний зал. І тому коли мені дали перші навчальні протези, мені одразу вдалось пройти декілька метрів. Тоді я одразу зрозумів, що все буде добре і я буду ходити, – каже чоловік.

Згодом Олександр опанував протези настільки, що повернувся до активного повсякденного життя. Фантомного болю він уже не відчуває, хоча іноді зберігається відчуття, ніби пальці ніг досі на місці.

Парахокей, танці та власна справа

Під час реабілітації в Unbroken Олександрові запропонували спробувати парахокей.

–До того в Україні його зовсім не було, хоча в світі парахокей доволі популярний і це паралімпійський спорт. Запропонували приєднатися до команди і спробувати. Спочатку я скептично поставився до цієї ідеї, та потім відвідав перше, а за ним і друге тренування. Було складно, адже я ще достатньо не зміцнів, та я бачив, як у інших хлопців все виходить. Згодом стало виходити і у мене, я отримував задоволення від процесу і так втягнувся, – зазначає співрозмовник.

Олександр разом з командою

Ба більше, Олександр втягнувся у спорт настільки, що зараз є капітаном команди.

А в червні минулого року ветеран уперше після поранення станцював із дружиною. Це сталося у львівському Будинку вчених. Подружжя обрало пісню, під яку танцювало на власному весіллі.

Тим часом Марія продовжувала розвивати власну справу. Ще до повномасштабної війни вона викладала танці й мала дитячий ансамбль, у якому згодом займалися понад сто дітей. Власний танцювальний простір був давньою мрією подружжя, але можливість повернутися до цього задуму з'явилася вже під час реабілітації Олександра.

У центрі Unbroken ветеран долучився до курсу ветеранського бізнесу. Спочатку він прийшов на навчання без готового бізнес-плану. Зрештою разом із дружиною вирішив розвивати танцювальний напрям. Подружжя отримало грант у 500 тисяч гривень за програмою підтримки ветеранського бізнесу.

І жовтні 2025 року у Львові відкрилася студія Yavir Dance Space. Це простір площею близько 300 квадратних метрів із двома залами, де проводять заняття з хореографії для дітей і дорослих. Для Марії це продовження багаторічної роботи з танцями, а для Олександра – можливість знову бути дотичним до справи, яка супроводжувала його більшу частину життя.

Водночас ветеран не обмежується власними проєктами. Він стежить за тим, що відбувається у війську, і особливо цінує роботу побратимів, продовжуючи допомагати вже як волонтер.

– Одна з суперсил нашої нації, це коли здавалося б що вже шансів немає, та ми можемо в останній момент згуртуватися і просто робити те, що потрібно, як би складно це не було. Я дуже захоплююсь нашими військовими, які навіть попри всі ті новини і скандали з тилу роблять просто титанічну роботу, – резюмував Олександр Жавненко.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.