Страху вбити немає. На війні або ти, або тебе, - ветеран, що втратив ногу, пробіг 300 кілометрів

"У моєму пораненні мало героїчного", – скромно каже 34-річний ветеран із Харкова Роман Черненко, який втратив на війні ногу. Втім, бойовий шлях добровольця насправді був не з легких. Близько двох років чоловік воював на Бахмутському напрямку – місці, яке ворог перетворив на випалену пустелю. Своєю історією військовий поділився з "Телеграфом".

"Хотів помститися за друга"

До повномасштабного вторгнення Роман Черненко працював барменом у культовому харківському пабі "Стіна".

– У нас був доволі патріотичний заклад, який відвідували футбольні фанати, тому і я долучався до маршів ультрас, – розповідає захисник.

Під час одного з таких маршів у березні 2014 року фанати місцевого "Металіста" виконали легендарну приспівку "Путін – х**ло". Разом із вболівальниками співав і Роман, тож можна вважати, що він увійшов в історію.

Втім, попри таку активну громадянську позицію, у можливість повномасштабного вторгнення РФ чоловік не вірив.

– Заспокоював маму. Думав, що це просто чергова гра м’язами і не більше. А от батько вірив і питав мене, чи готуюся я до майбутньої війни. Я ж ходив у тренажерний зал, робив силові вправи і вправи на витривалість. Вважав, що це буде не зайвим. Так і сталося, – пригадує Роман.

Коли ж 24 лютого 2022 року його розбудила дівчина зі словами про початок війни, ветеран подумав, що це якийсь жарт.

– Та потім прислухався і віддалено почув канонаду артилерійських обстрілів, – каже співрозмовник.

Близько 10 днів Роман залишався в Харкові. На його вулицю навіть прорвалася російська ДРГ, лунали перестрілки. Потім він виїхав до Полтави і вирішив піти до ЗСУ. Та у військкоматі його не взяли, адже строкової служби чоловік не проходив.

– Просто тоді були такі настрої, що це все ненадовго і професіонали розберуться, а хлопець без досвіду не потрібен. І мене розвернули, – розповідає боєць.

Та в липні 2022 року Роман все ж таки мобілізувався в 93 ОМБр "Холодний Яр". Мотивація була трагічною.

– Спочатку один мій близький знайомий загинув, потім я дізнався про загибель ще одного друга, і це підігріло моє бажання помститися, – зізнається військовий.

"Я знайшов свою протипіхотну міну"

Воювати довелося на Бахмутському напрямку. На той момент це була одна з найгарячіших ділянок фронту.

– Потрапляти вперше під обстріли – це, звичайно, адреналін ще той. Та більш досвідчені товариші навчили прислухатися, що і як летить, та відповідно реагувати: коли треба падати на землю, а коли ні, чи по тобі летить, чи ні. Перші бойові завдання були в районі Соледара, близькі вогневі контакти. Не було страху вбити іншу людину, бо там ситуація така, що або ти, або тебе, – каже Роман.

На фронті чоловік мав спеціальність протитанкіста – полював на ворожу техніку з Javelin.

– Якщо йде ворожий механізований штурм, то він підкріплюється колоною з 3–4 одиниць техніки, а якщо це масований штурм, то й 10–15 одиниць. Зараз переважна більшість ворожої техніки знищується FPV-дронами, а тоді за нею полювали з ракетним озброєнням. І наше завдання було, в першу чергу, захистити піхоту, адже якщо знищити ворожу техніку на підступах до позицій, вона не довезе піхоту противника і нашим хлопцям не доведеться вступати в безпосередній контакт, – пояснює боєць.

Про ворога відгукується стримано, але серйозно.

– Недооцінювати противника – це злочин. Там навчені чоловіки, які йшли нас вбивати. І у них достатньо мотивації через гроші, які їм платили, і завдяки пропаганді: мовляв, як це так "молодший брат" посмів вирватися з їхньої орбіти, – каже ветеран.

Поранення Роман отримав за, здавалося б, звичайних обставин, які він не вважає героїчними.

– Ми просто йшли міняти хлопців на позиціях, і я знайшов свою протипіхотну міну. За два роки був у жорстких ситуаціях, та виходив із них без жодної подряпини, а тут… – каже боєць.

На щастя, група Романа не встигла зайти далеко, тож за ним швидко приїхала евакуаційна автівка, і в "золоту" годину він отримав першу допомогу. У Дніпрі, в госпіталі, провели ампутацію.

– Хірург поставив мене перед вибором: можна зберегти п’ятку, але потім буде важче вчитися ходити. Або ж зробити ампутацію на рівні гомілки і добре ходити з протезом. Я обрав другий варіант, адже хотів максимально рухатися, – розповідає Роман.

"Обмежень немає"

Прийняти новий факт у житті чоловікові виявилося не так важко, як можна було б подумати.

– Ще до поранення, коли ми відпочивали після позицій, я бачив хлопця з протезом, який ходив досить впевнено. Я ще тоді подумав, що, мабуть, це не так і страшно – втратити ногу. Тому після операції я не був шокований чи переляканий, а були думки, що треба знову ставати на ноги. Навіть кілька разів наснилося, як я ходжу і бігаю на протезі, – зізнається ветеран.

Та сни далеко не одразу втілилися в реальність. Рана бійця, на жаль, довго загоювалася, тож і на протез він чекав довше, ніж більшість ветеранів у схожих обставинах: не два місяці, а понад три.

Коли ж захисник нарешті отримав свій протез, то перше бажання – скоріше знову стати на ноги. Тому буквально за місяць Роман навчився ходити наново. Звісно, не без труднощів: були фантомні болі, та чоловік переміг їх, відволікаючись заняттями в тренажерному залі та творчою активністю.

– Якщо ти думаєш про щось інше, а не про свою ногу, то вона у тебе і не болить, – каже боєць.

Згодом ветеран отримав бігову стопу – і понеслося: подолати 10 кілометрів під час вечірньої пробіжки для Романа взагалі не проблема. Загалом захисник пробіг уже понад 300 кілометрів на протезі і не збирається зупинятися.

– Я беру участь у забігах з людьми без інвалідності, адже моя внутрішня місія – це показати, що я такий самий, як і інші, і інвалідність – це лише умовність, – запевняє Роман.

Крім того, боєць опанував їзду на велосипеді, навчається в автошколі і навіть займається адаптивним скелелазінням.

Така жага до активного життя після травми дозволила ветерану стати ментором у реабілітаційному центрі, тож тепер він підтримує поранених побратимів.

– Ми показуємо їм приклад і надихаємо, залучаємо до різних активностей: спорт, концерти, гончарство, малювання, театр. Залучаємо і самих ветеранів до гри на сцені, адже у Львові, де я зараз, є ветеранський театр. Люди пробують себе в нових сферах. Було б бажання – а обмежень немає, – резюмує Роман Черненко.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.