"Палаючі будинки — єдине, що підсвічувало шлях": боєць 3 ОШБр Юрій Василенко про бої під Мар'їнкою

Юрій Василенко — артист театру тіней, був із гастролями у 20 країнах світу. У 2022-му долучився до 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого. У боях під Мар'їнкою зазнав тяжкого поранення. Нині служить в 3 ОШБр. Сержант ЗСУ. Детальніше — в інтерв'ю "Телеграфу" у проєкті "Лінія спротиву".

Росіяни знищують навіть наші спогади

— Моє рідне місто, Чернігів, де я ходив у школу, на побачення, руйнується, захоплюється ворогом, єдиний шанс його вберегти — встати на захист. Це боляче: в моїй школі було так багато воронок на території, всі вікна вибиті — мабуть, з артилерії працювали. Коли проходиш повз той район, щось згадуєш, а тут — твоє дитинство знищили. Зараз тут все закрите, забито дошками, решітками.

Фронт: адаптація до бойових дій

— До бойових дій у нас все підходило дуже поступово, а ось обстріли міст відбувались практично одразу, і до них не було часу адаптуватися. Ти виходиш і чуєш якийсь сильний вибух, йдеш назад у підвал, а коли виходиш, бачиш, що біля вас горять машини.

Потім, коли уже відігнали ворога від нашого міста (Чернігова. — Ред.), почали працювати на кордоні. Спочатку просто виїжджали розвідку проводити, потім нас вперше обстріляли з міномета. Пізніше по нас били з артилерії, потім перший скид з дрона. Воно все було якось розтягнуто на якийсь проміжок часу, все було потроху, психіка звикала. Через рік бойових дій ми потрапили на Донбас. Теж ми не одразу зайшли, були в іншій групі. Десь місяць ми не заходили на позиції, а були в резерві. Коли зайшли, перші пару ночей було доволі спокійно — обстрілювали позиції поруч, а не наші.

Палаючі будинки під Мар'їнкою підсвічували шлях

— У нас були позиції за Красногорівкою, а у самому населеному пункті ми жили. Мене ще тоді дивувало: одна п‘ятиповерхівка наполовину згоріла після обстрілу, а інша половина — ціла, і там люди жили. І одна літня жінка з цього будинку щодня о шостій ранку стояла біля нього і голосно розмовляла зі своїми дітьми. Буквально за 700 метрів від цього будинку була лінія фронту.

Одного разу після сильного обстрілу ми виносили тяжкопораненого побратима, це було дуже важко, ми мінялися. Ми доходимо, нас чекають машини, але була повна темрява. Було образливо: єдине велике світло, яке ми бачили на горизонті, — це був Донецьк. Виходило, що ми не можемо на своїй території світло вмикати, а у них там все світиться, люди живуть нормально, у ресторани ходять, хоча це 30 км від Мар‘їнки. Ми їдемо, повна темрява, як раз ми зайшли у цей приватний сектор, і єдине, що світилося в кінці дороги і підсвічувало шлях — хата чиясь догорала.

"Гради" — всі по норах!"

— Якось ми зайшли на позиції біля Новомихайлівки, заносили БК, а ворог подумав, що ми штурмова група, бо нас якраз шість людей йшло з групою всього, з рюкзаками, і вони через це почали нашу позицію рівняти.

Хлопці, до яких ми прийшли на позиції, були не дуже цьому раді. Їх і так там шестеро було, і нас стільки ж. Всі разом ми стали жирною ціллю. Нам казали лізти у бліндаж, аби ми не заважали. Спочатку нам передали, що на нас їде техніка, потім інша команда: "Гради" — всі по норах!" Починається обстріл, слідом долучається артилерія, щоб ми не могли допомогти позиції, яка біля нас.

Під'єдналася наша артилерія, і ті затихли. Ми виходимо, йдемо три кілометри, втомлені, бо вночі тягали БК. Тільки ми доходимо до точки евакуації, нам передають, що на позиції, з якої ми вийшли, три 300-х (поранених. — Ред.) і їх треба міняти, а ми найближчі, хто є. Нам не показали, хто на позиціях, не дали позивні тих, хто там є, та й зв’язку у нас не було. Найгірше бути придатною силою.

81 уламок: перебиті ноги, рука, дуже гаряче

— Ми пробираємося, починається обстріл. Я почув свист, встиг сісти на коліна і далі відчув якийсь удар у спину, наче чимось твердим. Одразу не зрозумів, що у мене перебиті ноги, рука, бо це все маленькі уламки і дуже гарячі.

Мені серйозно зачепило три кінцівки. Коли я потрапив до лікарів, виявилось, що у мене по всьому тілу 81 уламок. Більшість з них невеликого розміру, як гречка. Інколи прикладаю магніт до тих місць, де залишились уламки, і він прилипає.

Страх смерті

— Сприйняття смерті у мене стало легшим. У 2021 році, коли загинув близький друг, це була велика трагедія і я на похованні сильно плакав. А зараз настільки цього багато… Часто буваю на похованнях близьких друзів, але вже не так реагую. Якось вже стало звичним.

До обстрілів і до тривог теж ставишся по-іншому: коли у маленькому селі цілеспрямовано намагаються вбити тебе купою арти, авіацією, ти виживаєш і потім, коли у великому місті чуєш, що летить якась одна ракета, ти уявляєш наскільки треба багато зброї та ракет, щоб те місто знищити.

Страти військовополонених ЗСУ і окопні самовбивства росіян

— Росіяни стали робити страти наших полонених показово, для залякування. Ми дізнаємось лише про ті випадки, які були зняті на відео, а скільки залишилося поза кадром? Насправді дуже складно їх зрозуміти. Є маса відео, де вони самогубство вчиняють, і ще такими страшними методами. Наприклад, на одному з них поранений росіянин задушив себе джгутом. Ще був випадок, коли інший окупант з пораненням перерізав собі горло колючим дротом...