Лікар сказав, що треба ампутувати ногу. Я відповів: "Ріжте": історія маркетолога, що став десантником

Військовий впевнений, що люди багато не знають про свої можливості

Як стати десантником і трощити окупантів, не маючи жодного військового досвіду і навіть не служивши строкову службу в армії? Рецепт від уродженця Луганщини Дениса Скалеуха виглядає так: лють на ворога, любов до Батьківщини і добра підготовка в учебці.

В перший же день широкомасштабного вторгнення чоловік пішов добровольцем в ЗСУ, захищав Україну під Бахмутом, отримав важке поранення на Запорізькому напрямку, втратив кінцівку, однак віднайшов нові сенси життя в спорті і самовдосконаленні. Своєю історією звитяги військовий поділився з "Телеграфом".

З маркетологів у десантники

До початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну Денис Скалеух був далекий від військової справи. Чоловік жив в столиці та займався маркетингом і рекламою в соцмережах.

Взимку 2022-го, коли з кожної праски українців попереджали про вірогідність російської навали, чоловік не нехтував цими застереженнями і ставився до них серйозно.

– Я тоді вірив, що це станеться, але мені чомусь здавалось, що все буде відбуватися саме на Донбасі, росіяни ж заявляли до цього про "незалежність" Донбасу", — каже Денис.

Про початок "великої" війни чоловік дізнався з соцмереж.

– Я прокинувся о пів на шосту ранку і почав збиратися в спортзал. Зайшов у стрічку новин і побачив, що почалося. А потім почув вибухи. До обіду я перебував наче в тумані, не розумів що відбувається. До повномасштабної війни мені здавалося, що якщо Росія нападе, то вона захопить все, що їм потрібно в дуже короткі терміни. Ну, я ж думав, що все обмежиться Донбасом. Та 24 лютого я увімкнув новини і побачив, що наші війська там щось відбили, там відбили, і я повірив в те, що ми можемо протистояти ворогу. І вже в обід я вирішив – якщо вони напали, то треба захищати країну, — пригадує співрозмовник.

Переживши внутрішнє сум'яття і перші шокові години, того ж дня Денис Скалеух записався до територіальної оборони Києва. Втім, безпосередньо у бойових діях чоловік не приймав участі – відсутність військового досвіду давалася взнаки.

Коли загроза для Київщини минула і росіян відтіснили від столиці, тероборонівець вирушив до військкомату, щоб стати на облік.

– Там я побачив, що є хлопці, які добровільно йдуть до ЗСУ. Тому я став на облік і вже ввечері прийняв рішення йти до війська, — зазначає Денис. – Мною тоді рухала злість до ворога. Вони просто варварськи вторглись в нашу країну вже у відкриту. Якщо раніше вони казали "нас там нєт", то тепер вони навіть не ховалися і мене через це переповнювала злість. Я розумів, що я чоловік, тому я повинен захищати свою Батьківщину, своїх рідних, близьких.

Денис вирішив записатися не аби-куди, а саме до десантно-штурмових військ.

– Тому що зрозумів, що якщо я хочу йти захищати Батьківщину повноцінно, то мені треба чомусь навчитись. Я чув, що саме в десантно-штурмових військах дуже гарна підготовка, тому мене це і спонукало, — пояснив військових.

Більше місяця чоловік провів в учебці. Потім був зарахований до складу бойового батальйону і продовжив підготовку вже там: стрільба, тактика, орієнтування на місцевості. Після цього був Бахмутський напрямок і перший бій.

– Адреналін, звісно, був присутній. Там мені дуже пощастило: я був поряд з тими хлопцями, з якими почав свій шлях ще з учебки. Потім ми навчалися вже у складі бойового батальйону, дуже круте злагодження пройшли, тому ми з самого початку один іншому дуже довіряли. І це допомагало менше боятися. Я не скажу, що ми взагалі нічого не боялись. Було страшно, нас і артилерія крила, і стрілкотня… Але саме адреналін і наявність поруч надійних побратимів, все це давало сил, і тому ми йшли вперед, — запевняє військовий.

Йшов вперед, звичайно ж, і ворог.

– Я бачив різного ворога. Бачив і тих, яких називають чмобіками, і бачив справжніх воїнів, які б'ються до останнього. Якщо десь кажуть, що ворог у нас нікчемний, то це не правда. Там дуже багато підготовлених бойовиків, — підкреслює десантник.

"Я сказав лікарю: Ріжте"

Колишній маркетолог у складі ДШВ мужньо бився до вересня 2023 року. Саме тоді, на початку осені, в районі села Вербове на Запорізькому напрямку чоловік отримав важке поранення.

– У нас була задача поміняти інших військових з дружнього підрозділу, які штурманули ворога. Вони закріпились на позиціях, а ми повинні були їх поміняти і тримати оборону. Ми їх поміняли, але там була дуже невдала місцевість: все прострілювалось і окопи були дуже неглибокі. Тоді командир сказав: "Хлопці, ну що ми будемо сидіти і чекати, поки нас роздовбають? Давайте штурманемо ворога і заберемо їхні позиції, які краще облаштовані". Ми так і зробили: штурманули їх і закріпились. А потім ворог відійшов і нас почали крити зі всього, що тільки можливо: артилерія, дрони, скиди з дронів… От саме в той момент я і отримав поранення. Тоді дуже багато хлопців отримали поранення, — пригадує військовий.

Ворожим снарядом Денису критично пошкодило ногу. Та обстріли не припинялися, а евакуації не було, тому пораненому чоловікові разом з побратимами довелося ще кілька годин чинити збройний опір окупантам.

Військовий зазначає, що загалом від моменту поранення до перевезення в стабілізаційний пункт пройшло довгих 10 годин – критичний час для кінцівки, що перетиснута турнікетом.

– В лікарні цілий консиліум зібрали, вирішуючи, що зі мною робити. А у мене луснули обидві барабанні перетинки. Я майже нічого не чув, але я бачив схвильовані обличчя лікарів, і десь півгодини вони ходили навколо мене, дивились щось, розмовляли між собою. Потім один з лікарів до мене підійшов і сказав, що довго був накладений турнікет, тому треба ампутувати ногу. Я йому кажу: "Це без варіантів?" Він відповів, що без варіантів. Я кажу: "Ну, ріжте". Та розумієте, поки мене евакуювали, я вже був готовий до цього. Я розумів, що, скоріш за все, якщо довго накладений турнікет, то ногу треба буде ампутувати, — каже десантник.

Прийшовши до тями після операційного наркозу, Денис Скалеух опинився в новій реальності.

– Та я дуже спокійно сприйняв цю нову реальність. У мене є друг, який отримав дуже тяжку травму (не на війні) і він пересувається на колісному кріслі. І я завжди з ним був, підтримував його, і, не зважаючи на свою травму, він почав займатися спортом, ми разом з ним працювали в маркетингу. І я розумів, що щоб з тобою не трапилося, завжди є можливість почати життя з тими вводними, які є. Тому я дуже спокійно на це відреагував. Тим паче, я вижив, а декілька побратимів в тому бою, в якому мене поранило, загинули. І я розумів, що в мене всього лише немає кінцівки. Вони загинули, тому мені потрібно жити, — запевнив чоловік.

"Люди багато про себе не знають"

Зараз Денис вже має постійний протез, на якому досить швидко навчився ходити. Хоча й зізнається, що не без проблем.

– У мене досить велика вага: я більше 100 кілограмів важу, тому дуже часто десь щось натирає, трохи є дискомфорт, коли я багато часу проводжу на ногах, — пояснює співрозмовник.

Близько чотирьох місяців військового мучили сильні фантомні болі, втім, боєць зміг з ними впоратися. Після поранення, чоловік відкрив для себе реабілітацію через активне відновлення, виступаючи на змаганнях з силових видів спорту.

– Перші мої заняття почалися саме у відділенні реабілітації. Мені це сподобалося, мене це відволікало. Потім продовжив більше займатися, ходити до спортзалу. А потім досить випадково я познайомився з організаторами проекту "Сильні України", який проходить під патронатом "Федерації стронгменів України", і поїхав на змагання. Я побачив, що там багато таких самих як і я хлопців та дівчат. Це спілкування, нові знайомства. Це не стільки про спорт, скільки про те, щоб побачити, що життя після поранення може бути яскравим, веселим і щасливим. І саме в цих змаганнях я побачив це ветеранське ком'юніті, яке надихає, — зазначає військовий.

Амбітних спортивних цілей чоловік поки для себе не ставить, бо ж варто відновлюватись поступово.

– Та все ж я мрію почати бігати. У мене є біговий протез, хочу саме це спробувати, і мені здається, що це дуже мені зайде. Спорт допомагає викинути зсередини голови всі погані думки і зрозуміти, що я ще багато чого можу, — підкреслює боєць.

Крім того, в планах чоловіка відкрити власний бізнес, а ще допомагати ветеранам, що опинилися в подібних з Денисом обставинах.

– Зараз існує багато проектів, які допомагають хлопцям і дівчатам після поранень. Я почав в цю ветеранську двіжуху включатись і я хочу долучатись до таких проектів, — каже військовий.

Оглядаючись на свій бойовий шлях, Денис Скалеух, тепер вже досвідчений військовий, запевняє, що в критичних умовах війни зміг віднайти нові якості в своїй особистості, а тому таке перетворення до снаги всім, хто цього прагне.

– Я вважаю, що будь-яка людина багато не знає про себе. Я сам себе переконав в тому, що, в принципі, можливо, все. Стати десантником, штурмовиком, розвідником, зможе, звісно, не будь-яка людина, але багато людей, які це зможуть зробити, навіть про це не здогадуються, — додає військовий.

Головною ж суперсилою українського народу в цілому чоловік вважає єдність.

– Інколи ми можемо в мирному, цивільному житті один на одного якісь погані речі говорити, але коли до нас приходить біда, ми всі об'єднуємось. І наша сила саме в цьому. Я зараз слідкую за новинами, що відбувається в Курській області. Я бачу, як вони кидають своїх рідних і навипередки тікають. Я згадую, як у нас все починалось: люди голими руками танки зупиняли. Ми вміємо об'єднуватись навколо спільної біди і в цьому наша сила. Завдяки цьому ми переможемо, — резюмував Денис Скалеух.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.