Гарно літав і в небі його не дістали: дружина добивається присвоєння звання Героя загиблому пілоту

На сайті президента чекає розгляду петиція про присвоєння звання Героя України 26-річному Андрію Бакуну — старшому льотчику вертолітної ланки 12-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних сил ЗСУ ім. генерала-хорунжого Віктора Павленка. Від початку повномасштабного вторгнення він здійснив десятки успішних бойових вильотів і загинув через підступ ворога на землі.

"Телеграф" поспілкувався з дружиною полеглого воїна, яка розповіла, якою він був людиною і чим любив займатися у вільний від служби час.

Перша зустріч зі сльозами на очах

Андрій Бакун родом з села Монастирок Львівської області. Місце народження мало неабияке значення для вибору його професії. Адже неподалік, у Бродах, розташувалась авіаційна бригада, тож хлопець захоплено спостерігав за залізними "пташками" у небі, мріючи навчитися ними керувати.

— Андрій з дитинства бачив, як над його хатою пролітають вертольоти, і дуже хотів літати, — розповідає дружина пілота Анастасія. — Мама його була проти, але він був наполегливим у досягненні мети й після 9-го класу вступив до військового ліцею імені Героїв Крут. А вже після його закінчення продовжив навчання у Харківському національному університеті Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. У цей процес він вклав всю душу, терпів суворий режим, завзято тренувався, робив все, щоб опанувати льотну справу.

Якраз у цей час формування Андрія як майбутнього льотчика і зав'язались його стосунки з Анастасією. Все почалось з милого повідомлення в одній з соцмереж, яке хлопець надіслав незнайомій дівчині, що припала до серця.

— Заходжу на сторінку і бачу повідомлення: "Привіт, сьогодні День поцілунків, тому цьом тебе", — згадує жінка. — Це було 6 липня, коли, дійсно, відзначають таке свято. Я прочитала і подумала, що такий собі "підкат", і нічого не відповіла. Але Андрій ще кілька днів мені писав, я мовчала, а він почав закидати мене віршами Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса. І тут я вже зацікавилась, тому що мені подобається поезія. Якось відповіла і ми почали спілкуватися.

Те, що Андрій — курсант, він розповів одразу, та й по фото на сторінці можна було зрозуміти, чим він займається. Для мене це стало плюсом, бо я з 2014 року волонтерила, допомагала нашим бійцям і у мене було багато знайомих серед військових. Листування наше тривало пару місяців, і тут якраз у Андрія мала бути відпустка, ми домовились зустрітися. Він з Харкова поїхав до батьків на Львівщину, а за тиждень — завітав до Ужгорода, де я тоді мешкала. Нашу першу зустріч пам'ятаю як тепер: я чекала його на пероні, він вийшов з потяга, підійшов до мене і міцно-міцно обіймає, а на очах в нього виступили сльози. Я його питаю: "Чого ти плачеш?", а він мені у відповідь: "Бо ти така, як я мріяв!"

Під час розставання Андрія запевнив дівчину, що вони незабаром одружаться. І свого слова дотримався, за кілька місяців освідчився. Весілля пара зіграла 18 липня 2016 року.

— Після одруження ми все одно не мали можливості жити разом, бо Андрій продовжував вчитися, — продовжує згадувати Анастасія. — Бачилися від сили два місяці на рік. Під час його відпустки він приїжджав до мене, зрідка я навідувалась до Харкова. Та, по-перше, дорога займала понад добу, по-друге, більшість часу я все одно була одна, бо чоловіка відпускали максимум на кілька годин. Та ми користувались будь-якою нагодою побачитись. Наприклад, Андрія направили на військово-лікарську комісію до Вінниці, то я поїхала туди, винайняли квартиру і проводили вільний від відвідування лікарів час.

Коли прийшов час контрольної практики, Андрій прагнув потрапити до частини у Броди. Але не вдалось, бо було багато претендентів. Чоловіка розподілили до Нового Калинова (під Самбором на Львівщині. — Ред.) у 12-ту бригаду. Йому і ній сподобалось настільки, що попросив відношення у командування, щоб по закінченні університету повернутися сюди вже на службу. Так що чекала я чоловіка чотири роки, і, до речі, народила дитину майже на його випускний — під кінець 2019 року.

Анастасія додає, що обрати ім'я сину ніяк не виходило. Домовились, якщо буде з кольором волосся ближчим до темного маминого, назвуть Мирославом, а якщо матиме світліше, як у батька, то стане Матвієм. Перемогли батькові гени.

— Ми на той момент вже переїхали з Ужгорода до Самбора, щоб чоловіку було ближче до роботи, — каже жінка. — Андрій побув трохи з нами вдома, а далі його відправили на чотири місяці на Донеччину в зону Операції об’єднаних сил. Тоді авіацію не так активно застосовували, як зараз, тож екіпаж чоловіка на Мі-8 здебільшого виконував медичні місії, евакуації поранених тощо. Все пройшло успішно, чоловік повернувся і служив вже у своєму підрозділі до початку повномасштабного вторгнення.

Порятунок побратима

На початку 2022 року напруження відчувалося в повітрі, але голова родини Бакунів беріг дружину та сина, тож не вів розмов про найгірший варіант розвитку подій.

— Приблизно за тиждень до 24 лютого хлопці щоранку мали тренувальну тривогу, тобто знали, що щось може початися, і готувались, — каже Анастасія. — І того дня Андрій прокинувся о 4-й і поїхав у частину. Вже о 7-й він зателефонував, сказав, що аеродром обстрілюють, щоб ми з Матвійком ховалися і не виходили з дому. На щастя, у бригаді тоді обійшлось без жертв. І відтоді почалися ротації чоловіка на схід. Зазвичай вони тривали два тижні, потім міг провести стільки ж часу, або навіть і місяць вдома. Все залежало від активності бойових дій і потреби на фронті в авіації.

Що там переживав, Андрій волів не ділитися. Якщо і розповідав, то зовсім небагато. Про якісь такі ситуації, як була з ворожим дроном. Вони були на землі, а ворог запустив цю "пташку", намагаючись уразити вертоліт. Хлопці її вчасно помітили, відкрили вогонь, збили і врятували бойову машину. Це був підступ ворога, бо як сказав друг чоловіка: "Андрій так гарно літав, що у повітрі його не дістали б".

Анастасія наголошує, що чоловік за два роки зробив багато для наближення перемоги, на його рахунку було 218 бойових вильотів. Він ефективно нищив ворога і міг би робити це і надалі.

— У березні 2024-го чоловік був на черговій ротації. Ми розмовляли кожен вечір по відеозв'язку, — пояснює жінка. — Так було й у понеділок, 11 числа. Малий забрав у мене телефон і пішов у іншу кімнату, щось показував Андрію. Потім взяла слухавку я, ми ще поговорили пару хвилин і чоловік каже: "Щось я такий втомлений, сьогодні раніше ляжу спати". А я йому: "Ну добре, уже лишилось два дні, скоро побачимось". Це була наша остання розмова…

Вже зараз я аналізую і розумію, що були певні знаки. То розбились наші тарілки, подаровані на річниці, то син двічі прокидався вночі з криками: "Тато, тато", то в мене боліло серце. І зранку 12-го в мене теж так сильно закололо зліва. Я перевірила на телефоні, коли Андрій був онлайн, бачу, що 15 хвилин тому. А він коли був на завданні, то скидав мені смайлики, а коли вже повертався, відписував. Тільки я телефон поклала, прийшов "цьомчик" від чоловіка, я видихнула, розслабилась і пішла з малим на прогулянку.

І вже о 10:30 приїхали наші куми, я спочатку посміхнулась, але потім зрозуміла, що це не просто так, злякалась. Кум (а він теж льотчик) почав мене заспокоювати, що хлопці поранені у шпиталі. Та о 12-й приїхав командир і сказав, що Андрій загинув… Це трапилось на землі. Хлопці працювали на Донецькому напрямку, сіли дозаправити і зарядити вертольоти. І в цей час росіяни вдарили касетними боєприпасами — щоб знищити і борти, і особовий склад.

Окрім Андрія загинув ще один льотчик, і п'ятеро хлопців були поранені. Одного з них чоловік фактично врятував. Він був без куртки, побратим вмовляв його одягтися, бо було прохолодно, той відмовлявся. Втрутився Андрій як командир, каже: "Міша, йди по куртку, мені не треба, щоб хтось захворів, бо маємо нормально повернутися додому". Хлопець відійшов до іншого борта і як раз "прилетіло".

Стравам Андрія позаздрили б у ресторані

Не дожив Андрій Бакун лише один день до кінця чергової ротації й місяць — до свого 27-річчя. Поховали льотчика у рідному селі. Зараз його родина вчиться жити без чоловіка і татка, і прагне добитися відзначення його внеску в перемогу України на державному рівні.

— Якби я хоча б на один відсоток сумнівалась, що Андрій достойний звання Герой України, я б навіть петицію не складала, — каже Анастасія. — Він був патріотом, націоналістом, робив все заради України, Батьківщини, не маючи абсолютно страху. Хлопці казали, що під час останньої ротації чоловік встановив рекорд — за два тижні не мав жодного промаху. Він був надпрофесійним льотчиком і надпрекрасною людиною.

А ще — чудовим татом, який з сином проводив максимум часу. Вони любили вигадувати різні ігри, їздити до лісу, в гори. Сказати Матвійчику, що Андрія більше нема, я змогла лише за два тижні. Бо він знав, що татко має скоро повертатися і привезти йому чергову машинку. А тут ми вдома, а той не їде… Звісно, коли синок почув, що цього не станеться, він плакав, потім заспокоювався і знову, питав, чому так сталося. Зараз бувають нормальні дні, а буває, що Матвій у сльозах каже: "Я хочу, щоби татко був!"

Анастасія додає, що чоловік, окрім неба дуже любив поезію, а ще — готувати. Робив це у вільні хвилини як для своєї родини, так і для друзів.

— Родичі кажуть, що Андрій готував ще до одруження, — згадує жінка. — Навіть яєшню міг зробити різними способами і дуже смачно. І коли ми стали жити разом, теж часто бував на кухні, любив заморочитися, щось вигадати новеньке і виходили всі стратив у нього так, що будь-який ресторан міг позаздрити! Для гостей обов'язково тушкував м'ясо у вині. Для мене останнім часом постійно робив гарбузовий крем-суп, який я обожнюю. І синові забаганки виконував. Скаже Матвійко, що хоче зелених млинців, батько походить, подумає, додасть шпинат до тіста і виходить бажане. Або рожеву картоплю синок попросить, Андрій і це зробить, зваривши у буряковому соці. А перед виїздом на останню ротацію вони разом готували кекс. Тобто чоловік з тих людей, які за що беруться, їм все вдається.

І ще додам, що був дуже добрий, допомагав усім. Йому могли вночі зателефонувати, що похресник захворів, і він зривався і мчав на виручку. За два тижні до того, як поїхати на ротацію, він з побратимами став свідком автокатастрофи. Поверталися зі Львова, де мали зустріч зі школярами, їх на повороті обігнав бусик, а невдовзі врізався в іншу автівку. Хлопці зупинились, витягували, кого було можна, зупиняли кровотечу, надавали першу медичну допомогу, бо мали при собі джгути й все потрібне, і були з постраждалими до прибуття швидкої.

А ще чоловік ні з ким не сварився. Про це казали хлопці на похороні. Що і в університеті, і в бригаді були різні ситуації, коли хтось з кимось конфліктував, щось з'ясовував, але тільки не з Андрієм. Та й у нас вдома було так, що ми сперечались хіба через те, що чоловік буває рідко вдома, бо мені його завжди було мало. Хоча він і рвався до нас з сином за першої можливості. У нього з кумом навіть була традиція — з'ясовувати, хто з них швидше після роботи добереться до своїх. Хлопці з них кепкували, бо ніхто так не робив, тільки ці двоє так квапилися до дружин.

Взагалі таких людей, як мій Андрій, дуже і дуже мало… Якби потрібно було сказати про нього трьома словами, сказала б, що він людина безумовної любові!