"Плаче не дитина, а майже доросла людина": українка розповіла, як війна змінила її сина

Із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну багато жінок виїхали на захід країни або й зовсім за кордон — щоб захистити своїх дітей. Проте навіть відносна безпека не замінює багатьом маленьким українцям та українкам відчуття рідного дому. Кожен переносить війну по-своєму — хтось намагається, ніби дорослий, усвідомити всю серйозність ситуації, а хтось — навпаки, навіть не запам’ятовує, які страхи довелося пережити.

Користувачка соцмережі Facebook NyaTa Shapovalova поділилася історією своєї дитини, яка торкнулася багатьох на просторах інтернету. "Телеграф" наводить текст, що підтверджує стійкість наших дітей, повністю.

Чому росії не виграти війну проти України?

"Він зламався. Мій відважний 12-річний син, який усі 50 днів війни стійко тримався, не вередував, допомагав, виконував усі наші прохання, стоїчно терпів незручності побуту, підтримував мене, коли я ламалася, він не плакав, коли залишав будинок, коли прощався з рідними, коли розлучався зі своїм татом, він слухняно їв те, що дають і спав зі мною на одному маленькому ліжку, він не просив нічого для себе і намагався бути з нами в одній команді.

І ось він зламався. Він плакав, він вив від розпачу та болю, від втоми та безсилля, від жаху пережитого в минулому та від страху того, що чекає у майбутньому. І це був момент істини для мене. Я бачу цього підлітка, який тремтить у риданнях на ліжку, і розумію, що це плаче не дитина, це реве басом вже майже доросла людина.

"Чому з нами це все трапилося? Чому я не можу обійняти тата? Я дуже сумую за дідусем, йому там погано, а я хочу бути поруч з ним! Я хочу жити в своєму домі, спати в своєму ліжку, носити свій одяг, гуляти з друзями і не боятися! Я хочу просто жити! Чому хтось вирішив, що йому можна руйнувати те, що інші створили?"

Я слухала його і розуміла, що я вже не можу використати "магію мами", поцілувати його там, де болить, і все загоїться, я не можу сказати йому, що все добре, не можу взяти його на руки і притиснути до грудей. Настав час зустрітися з реальністю. Я вже не владна йому допомогти. Я просто сиділа поряд і тримала його за руку.

А потім я сказала йому:

— Любий мій. Звичайно, ми всі сподіваємося на краще. Але реальність така. Я не можу обіцяти тобі, що ми повернемося до свого дому. Я не можу обіцяти тобі, що ти побачиш дідуся та бабусю, я не можу гарантувати, що ти ще обіймеш тата. Але я можу пообіцяти тобі одне. Колись ти прокинешся, і відчуєш, що ти в безпеці, ти вдома. Колись ти ще будеш щасливий. Якось прийде день, коли ти виявиш, що ти дихаєш вільно, і всередині тебе мир та спокій. Цей день настане. А поки що проживай те, що ти відчуваєш. Всі твої емоції законні: і гнів, і страх, і образа, і пригніченість, і апатія. Плач, дорогий, кричи, злись. Це — частина процесу. А я буду поруч.

І він ревів як поранений звір, а я намагалася не заплакати, тримала його руку. Потім я заварила йому м’ятний чай. Він випив чай, заспокоївся і заснув. Я сиділа на краю ліжка і гладила його волосся. Це був останній день його дитинства".

Зазначимо, що українські діти справді неймовірно стійкі та чесні у своїх реакціях. "Телеграф" нещодавно писав про шестирічного Владислава з Бучі, який приходив на могилу померлої від голоду матері з консервами. Попри юний вік, хлопчик розуміє всю серйозність ситуацію і щиро сумую за мамою, яка не дочекалася визволення міста.

Також ми розповідали зворушливу історію чотирирічної маріупольчанки Аліси, яка змушена проводити одну з найяскравіших часів дитинства у сирих та холодних підвалах. Найбільше дівчинка хоче вижити, щоб побачити бабусю та сонце. Про бажання погрітися в променях небесного світила говорять інші діти Маріуполя.