Піцерійних справ майстер: волонтер з Покровська безкоштовно годує цивільних і допомагає військовим, але потребує складної операції

Поки волонтер проходить реабілітацію після травмування під час ракетного обстрілу Покровська в серпні цього року, в рідному місті продовжують працювати його дітища — гуманітарна їдальня та піцерія. Тривалий час чоловік забезпечував безплатно фастфудом тисячі цивільних і військових у прифронтовій зоні на Донеччині, а зараз намагається відновити власний бізнес. При цьому він продовжує допомагати людям, хоча зараз і сам потребує підтримки для відновлення здоров’я.

Вижити завдяки піці

Ігор Виноградов народився і виріс на Донбасі, тут тривалий час займався торгівлею одягом. А кілька років тому спробував нову для себе нішу — запустив мережу піцерій "Моко Піца": перша з'явилась у Маріуполі, а наступні — у Покровську і Мирнограді. Планував розширення, вже навіть знайшов приміщення у Краматорську, збирався внести оплату й починати працювати, але вирішив зачекати. І, як виявилось, мав рацію, бо почалась повномасштабна війна.

— 24-го лютого 2022-го року я був у Покровську. Зранку почали телефонувати з піцерій, бо не розуміли, як діяти, та й дехто з працівників не вийшов на зміну. Я їх підбадьорював, пояснював, що треба працювати, — згадує в розмові з "Телеграфом" Ігор. — Але якщо говорити про Маріуполь, то, як відомо, там події розгортались дуже швидко, і ми були змушені вже за кілька днів закрити наш заклад на Лівому березі. Всі продукти звідти перевезли у піцерію в центрі — там певний час чергували. Щойно з’являлось світло, одразу запускались, але коли місто залишилось без електрики, зупинили роботу і тут. Звісно, вивезти якесь майно було неможливо, але думали більше вже про те, щоб люди врятувались. Наша адміністраторка ще місяць прожила в Маріуполі з двома працівниками. Вона їх прийняла у себе у квартирі, бо дівчина була з іншого міста і не мала куди піти, а хлопець не міг дістатися до свого дому в іншому районі. Згодом вони разом переховувались в підвалі й врешті решт змогли вирватися з міста. Машина, щоправда, була побита в дорозі, але всі, на щастя, вціліли.

Сам Ігор тим часом організував вивезення печей, холодильників та іншого устаткування з Покровська та Мирнограда, бо й там ставало неспокійно. Новим місцем роботи і проживання для нього тимчасово став Дніпро, де вже на повну розвивалась його волонтерська історія.

— Допомагати я почав з перших днів, бо, наприклад, хлопці з Покровська пішли в тероборону одразу на першу лінію, — продовжує розповідь Ігор. — А вони були в пуховиках, джинсах і з автоматами. Тож кошти, які я мав для оплати оренди в Краматорську, але так і не використав, витратив на придбання бронежилетів, форми, касок. І підгодовували ми бійців. Пізніше з одним, який тримав оборону в районі Мар’янці, мав розмову, то він сказав: "Ми на початку виживали завдяки вашій піці". Тоді ж у перші дні було порушено постачання харчів, та й готувати в окопах не було коли, тож такий швидкий перекус вирішував проблему.

І коли запустились у Дніпрі, то уклали угоду з благодійною організацією World Central Kitchen і почали готувати для жителів Донецької області. Залишили тільки два види піци з нашого меню і перейшли на простішу технологію. Адже ми зазвичай працюємо з тістом, яке визріває три дні в холодильній камері, але тут потрібно було готувати багато і швидко, тому і відступили від наших традицій. Розвозив готову продукцію самотужки. Вставав о 5 ранку, а повертався додому десь опівночі, бо робив два рейси з Дніпра на Донбас. Об'їжджав кілька міст — Вугледар, Курахове, Мар’їнку, Новогродівку, звісно ж, рідний Покровськ, Мирноград та інші. Зазвичай люди дякували, лише раз у соцмережах нам дорікнули, що краще б гречку роздавали. Але я відповів, що її ми возимо також, — додає волонтер.

Така співпраця тривала кілька місяців. Згодом Ігор наважився на поновлення роботи піцерії у Покровську, а паралельно з однодумцями запустив у місті гуманітарну їдальню. Тут три кухарі вже більш, аніж 10 місяців готують перше та друге плюс чай, кава чи інший напій.

— Приблизно 180 місцевих мешканців можуть у нас щодня пообідати. Це і літні люди, і ті, хто опинився в складній ситуації, — зазначає волонтер. — Постійного спонсора ми не маємо. Час від часу ті чи інші організації, приватні особи нам допомагають. Наприклад, один підприємець щотижня привозить десь 30-35 кілограмів м'яса — от він з нами вже тривалий час. Але потреб не стає менше, то ми будемо раді, якщо хтось відгукнеться і підтримає нас. Навіть не стільки грошима, як продуктами.

Два уламки біля серця

Робочі й волонтерські питання Ігор зараз змушений вирішувати між лікувальними процедурами, адже він і досі не оговтався від ракетної атаки по Покровську, яку здійснили росіяни 7 серпня. Того дня з інтервалом в кілька десятків хвилин по центру міста ворог випустив "Іскандери", що забрало життя 10 місцевих мешканців і рятувальників (дев’ятеро загинули одразу, ще один помер у лікарні через тиждень після ракетного удару). Ще 88 чоловік отримали поранення, в їхньому числі й волонтер.

— Я був на роботі, коли зателефонувала дружина і сказала, що було влучання в сусідній будинок, — згадує Ігор. — За кілька хвилин приїхав додому, перевірив, чи з нею все гаразд і долучився до порятунку людей з-під завалів. Дістали хлопчика, передали лікарям, я повертався через двір з ношами, знов вибух і… темрява, в голові лише встигла промайнути думка: "Це все!" За якусь мить відчув, що горю́, бо пекло́ все тіло, намагався перекочуватися, адже опинився на землі й не міг підвестися. Не одразу вийшло і розплющити очі, а коли це зробив, побачив навколо сірий туман чи пил. Повз мене йшли якісь люди, здається, поліцейські, кликав їх, але вони мене не чули. Одразу подумав, щось трапилось з моїм голосом, а потім дійшло, що їх, напевно, як і мене, контузило.

Потім вже прибігли рятувальники, поклали мене на щось і намагались тягти, але я побачив, що у моїй квартирі вікна повністю вивалені. Я вимагав від них йти туди, перевірити, що з дружиною, лаявся. Вони відмовились, тоді наполіг, щоб мене покинули, а я зроблю це сам. Болю на той момент не відчував. Якось піднявся додому, відчинив двері, пройшов по кімнатах — дружини не було, тож подумав, що вона встигла вибратися (пізніше з'ясувалось, що це дійсно так). Спустився вниз і там вже підійшов до швидкої, яка мене доставила до місцевої лікарні. Ще й там встиг походити, але відчув запаморочення, медики мене швиденько підхопили і направили до операційної. Мене всього посікло уламками, два були в грудях біля самісінького серця, в спині, ногах теж багато. До того ще й о́піки, але порівняно з ранами, на які мені самому страшно дивитися, то були дурницею, — зізнається волонтер.

Ігор додає, що за кілька днів його доправили до Дніпра, де знову оперували, вилучаючи сторонні предмети з тіла. Тоді ж він почув від медиків, що чудом залишився живим. Загалом він переніс десяток втручань і це ще не кінець.

— Зараз займаюсь реабілітацією руки, бо не розгинається. Це через те, що в лікоть прилетів великий уламок, був перелом і рвана рана, — зазначає Ігор. — Ще один уламок травмував щелепу, пошкодив кістки, перебив нерв і частина обличчя знерухомлена. Є проблеми зі слухом, одне вухо не чує зовсім, інше — десь відсотків на 50. Око також не може повністю закриватися.

З цією проблемою волонтеру допомагає проєкт "Лікарі для героїв", в рамках якого біоінженери виготовляють з медичного титану втрачені кістки лицьового черепа, а медики проводять реконструктивні операції.

За словами кураторки проєкту Наталії Лютикової, історія Ігоря настільки вразила, що його без роздумів включили до програми, що допомагає в першу чергу військовим. Наразі триває збір коштів на імплантат (задонатити на це можна через сайт БФ "Східна зірка").

Тим часом в очікуванні чергової операції сам Ігор мріє повернутися до рідного Покровська і присвятити себе улюбленій справі.

— Мені важко сидіти без діла, хочеться і далі працювати та допомагати іншим, — каже Ігор. — Зараз дуже складно рухати волонтерські проєкти, бо до них долучається все менше людей. Якщо взяти, наприклад, киян порівняно з жителями Покровська, які самі живуть безпосередньо у війні й долучаються за можливості до допомоги, то у столиці ніби війни вже нема. Бувало, обіцяли підтримку, але потім зникали.

Однак ми продовжуємо свою справу, гуманітарна їдальня працює, передаємо безкоштовно піци у шпиталь. Бо там хоч і годують, але щось смачненьке з’їсти в лікарняних умовах завжди приємно. Функціонують вже як бізнес і три піцерії — у Києві (на Троєщині), Покровську і Мирнограді, який, до речі в 40 км від лінії фронту. Так, зараз більше йдеться про виживання, не фізичне, а фінансове, але не зупиняємось і будемо рухатися далі.