Хроніки вторгнення: як два тижні в Бучі ховатися у підвалі без тепла та світла і народити здорову дитину

Читать на русском
Автор
533
Буча після визволення від окупантів
Буча після визволення від окупантів

Підтримка майже незнайомих людей зворушувала до сліз

Перші вибухи в Києві в ніч проти 24 лютого 2022 року застали її в пологовому будинку. Вона була на дев'ятому місяці вагітності, і до дати пологів залишалося три дні. Ганна Тимченко з Бучі Київської області цей страшний день пам'ятає практично похвилинно. Як і наступний тиждень, який вона провела у підвалі багатоповерхівки у Бучі, все ще сподіваючись, що воєнні дії швидко скінчаться і вона зможе народити у пологовому будинку.

Однак народжувати довелося у квартирі, де вже не було ні тепла, ні електрики, і кожні кілька хвилин було чутно звуки вибухів. Своїми спогадами про початок війни напередодні другої річниці повномасштабного російського вторгнення Ганна Тимченко поділилася з "Телеграфом".

"Здавалося, що цей жах не може тривати довго"

— У розмови та статті у пресі про те, що може початися "велика" війна, я не вірила. Люди, які заздалегідь збирали тривожні валізки, здавались мені панікерами, — каже Ганна. — Всі мої думки в ті дні були про майбутні пологи. 23 лютого мені стало зле: різко підвищився тиск, і ми з чоловіком, злякавшись, що на такому строку це може бути небезпечно, поїхали в київський пологовий будинок № 2. Обстеження показало, що зі мною та дитиною все гаразд, але лікарі порекомендували залишитися у пологовому — хотіли про всяк випадок за мною поспостерігати. Саме там, у палаті, мене й застала війна.

Почувши перші звуки вибухів, спочатку я не зрозуміла, що це. У вікні побачила заграву. І тут заходять лікарі та кажуть: "Почалася війна. Збирайтеся, спускаємося в підвал". У палаті почалася паніка — жінки почали дзвонити рідним, бігати по палаті, збирати якісь речі. Я теж зателефонувала чоловіку. Він був удома в Бучі, де на той момент ще не було вибухів. Він і не знав, що почалася війна — почув про це від мене.

Він одразу приїхав забрати мене з пологового. Потім ми зрозуміли, що це було не найкраще рішення, і безпечніше було б залишатися під наглядом лікарів. Але в той момент здавалося, що весь цей жах не може тривати довго. Оскільки пологової діяльності у мене ще не було, ми подумали, що краще поїхати додому. Ще одним аргументом була поширена на той момент думка, що за містом буде безпечніше, аніж у Києві. Тому, підписавши документ про те, що я з власної ініціативи залишаю пологовий будинок, поїхала.

Вагітна Ганна Тимченко
"Не вірила, що почнеться велика війна. Всі мої думки були про майбутні пологи", - згадує Ганна Тимченко

Поїздка з Виноградаря (ми ще заїжджали туди до моїх батьків) до Бучі, котра зазвичай займала у нас 20 хвилин, цього разу розтяглася на три години. Люди масово залишали Київ, у місті були неймовірні затори. Ми все це бачили, але все одно не думали, що нам потрібно кудись їхати. Була якась розгубленість, нерозуміння і водночас — майже впевненість у тому, що за кілька днів точно все закінчиться.

Була думка поїхати в село до бабусі у Чернігівську область. Дякувати Богу, ми цього не зробили — бо село незабаром було окуповане росіянами. Дорогою додому ми заїхали до супермаркету: там ще можна було купити якісь продукти, і люди скуповували все, що бачили.

"Після трьох днів у підвалі стало важко дихати"

— У Бучі ми живемо у багатоповерхівці, наша квартира — на першому поверсі, — продовжує Ганна. — У ці страшні дні з нами були наш друг (тепер вже кум) і мій брат. Коли ми приїхали, багато наших сусідів уже сиділи у підвалі будинку. Буквально за кілька годин ми до них приєдналися, бо зовсім поряд (з Гостомеля) почули звуки вибухів.

У нашому будинку нема бомбосховища, а підвал був геть непристосований для використання під укриття: там було вогко, холодно і дуже багато пилу. Але все ж краще, аніж у квартирі, де від вибухів тремтіли вікна. Ми принесли у підвал два крісла-мішки та три табурети. Сидіти в такому кріслі мені було досить зручно, але спати не виходило ніяк. Ми просиділи там усю ніч, а близько п'ятої ранку наступного дня я все ж наполягла на тому, щоб ми повернулися до квартири, і я змогла трохи полежати. Вдома навіть кілька годин поспала, але вдень вибухи почастішали — і ми знову спустились у підвал.

Розбита автівка біля багатоповерхівок в Бучі
Фото зроблено одразу після деокупації Бучі

Наступні кілька днів я фактично там жила. Іноді ми підіймалися у квартиру — наприклад, щоб сходити в туалет (хоча потім для цього вже використовували відра, що стояли в підвалі) або взяти якусь ковдру. Коли вдома зникла електрика, ми відварили всі запаси вареників та пельменів із морозилки й принесли в підвал. Туди всі приносили їжу, тож перші кілька днів нам було що їсти. Але людей було багато, і запаси швидко скінчилися.

Одного разу сусідка, яка працювала адміністратором в АТБ, що закрився 24 лютого, домовилася, щоб для нас відкрили магазин — і ми за готівку скуповували все, що могло стояти без холодильника. Ще ми з сусідами робили коржики з води та борошна. Смажили їх у нашій квартирі — здавалося, що у нас було трохи безпечніше, аніж на верхніх поверхах.

Фізично я почувалася нормально. Щоправда, після трьох днів у підвалі почалася алергія. Через пил і вогкість стало важко дихати, тому наступні два дні я сиділа там у масці. 27 лютого перейми не почалися — я вже розуміла, що це станеться пізніше. Вибухи поблизу не припинялися, але я продовжувала себе заспокоювати, що скоро все обов'язково закінчиться.

Я знала, що носити дитину до 42 тижнів — це в принципі нормально, і сподівалася, що донька дочекається потрібного моменту. Напевно, цей наївний спокій був моєю захисною реакцією. У чоловіка все було інакше — він дуже хвилювався і не знав, що робити.

Намагалася знайти варіанти й моя мама, з якою нам іноді (нормального зв'язку вже не було) вдавалося зідзвонитися. Мама народила дев'ятьох дітей, і в той момент сама була з семимісячними близнюками на руках. А для мене це перші пологи — я гадки не мала, що на мене чекає. Мама почала писати кому тільки можна — і волонтерам, і місцевій владі. І так місцевими телеграм-чатами пішла інформація, що в Бучі жінка от-от народить. Люди, які хотіли мені допомогти (серед них був, як я потім дізналася, і лікар), намагалися мене знайти, але через відсутність зв'язку не вдалося.

"Лікарка залишилася в Бучі, щоби прийняти в мене пологи"

— Через маму ми знайшли жінку, яка мала досвід домашніх пологів — вона жила за п'ять хвилин від нас, — згадує Ганна Тимченко. — Коли ми до неї приїхали, вона збиралася виїжджати з Бучі. Але дала мені кілька рекомендацій, головною з яких було те, що пологи — це природний процес, і я сама зрозумію, як діяти. Побачивши, що вона із сім'єю виїжджає, ми з чоловіком тоді теж подумали про від'їзд. За десять хвилин зібрали речі, сіли у машину — але тут з'явилася інформація, що з боку Немішаєвого йде колона російських танків. А ми якраз планували їхати тією дорогою. Зрозумівши, що це надто небезпечно, повернулися додому.

Це було 28 лютого. Я намагалася не занепадати духом, але була розгублена — розуміла: якщо дійсно почнуться пологи, допомогти мені буде нікому. І тут зустріла сусідку — терапевта Іру Язову. Вона жила в нашому будинку, але ми не були знайомі. Виявилось, вона вже від когось про мене чула. Іра зізналася, що ніколи раніше не приймала пологи.

Лікарка Ірина Язова
Саме терапевт Ірина Язова приймала пологи у Ганни в її квартирі - при свічках, під звуки вибухів за вікном

"Але нічого, щось придумаємо, — сказала Іра. — Не хвилюйся. Я пам'ятаю, що у мене є ти, і нікуди не поїду". Хоча в Іри самої — троє дітей, і чоловік умовляв її евакуюватися, вона сказала, що не поїде, доки я не народжу. Така підтримка від людини, з якою я щойно познайомилася, зворушувала до сліз…

Пізніше саме Ірина прийняла у Ганни Тимченко пологи. Це сталося у квартирі Ганни: у темряві, при свічках, під звуки вибухів за вікном.

Ганна Тимченко з новонародженою донечкою

Історію лікарки Ірини Язової з Бучі, якій довелося згадувати інструкції з університетських підручників, "Телеграф" розповідав раніше. Ганна Тимченко народила здорову дівчинку 8 березня, після чого і вона, й Ірина Язова разом із сім'ями успішно евакуювалися. Ірина поїхала до Польщі, де зараз працює лікарем, а Ганна з чоловіком та новонародженою донькою Алісою — до Бердичева Житомирської області.

Ганна Тимченко з донькою Алісою, літо 2023 року
Ганна Тимченко з донькою Алісою, літо 2023 року

Після деокупації Київщини сім'я Тимченків повернулися до рідної Бучі, де мешкає і зараз.