У Маріуполі довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром: історія студентки-стоматолога

У Маріуполі, який весною знищували окупанти, 21-річна студентка медичного університету Карина Горшкова провела майже місяць. Разом з батьками під безперервним обстрілом жила в будівлі стоматологічної клініки, де надавала допомогу пораненим та хворим. Після чергового "прильоту", внаслідок якого дівчина мало не загинула, їхній імпровізований медичний пункт переїхав до підвалу, де ховалися від бомбардувань 300 людей. Попри те, що Каріна навчалася на стоматолога, у Маріуполі їй довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром.

"Назавжди запам'ятаю жінку, якій відірвало обидві ноги"

– У Маріуполі я жила на лівому березі, це за годину їзди від Широкиного, де ще до повномасштабного вторгнення велися бойові дії, – каже Карина. – Тому до звуків вибухів ми, на жаль, звикли. За кілька днів до 24 лютого ситуація погіршилася, у наших будинках вже тремтіли вікна…

Спочатку ми з хлопцем переїхали до моєї бабусі, яка теж жила на лівому березі, але трохи далі від околиці міста. Але невдовзі й там уже стало неможливо знаходитись – почалися обстріли житлових кварталів. Коли за триста метрів від бабусиного будинку вже все було розбомблено, я змогла додзвонитися дідусеві, який під обстрілами вивіз нас на правий берег. Батьки на той час вже мешкали в стоматологічній клініці, де продовжували приймати пацієнтів.

Життя в центрі Маріуполя на той момент ще відрізнялося від того, що відбувалося на лівому березі. Було відносно спокійно, на вулицях гуляли люди з дітьми… У цей час до моєї квартири на лівому березі вже прилетів снаряд, і вона згоріла.

У центрі міста ситуація стала критичною, коли на пологовий будинок (а це поряд із нашою стоматологією) рашисти скинули авіабомбу. Навіть дві бомби – перша впала на пологовий будинок, а друга за 20 метрів від нашої клініки. Для мене це був один із найстрашніших моментів. Ми з хлопцем, татом та дядьком були на задньому дворі. Все затремтіло, у мене потемніло в очах. Я тоді подумала, що це кінець… Зі ступору мене вивів тато, який закричав: "Мерщій на вулицю, там були люди!" Вони з мамою схопили бинти, джгути та побігли рятувати постраждалих. Я побігла з ними.

За п'ять метрів від стоматології були поранені. Маминій подрузі уламок потрапив у голову. Вона одразу померла. У дівчини років двадцяти вся спина була в уламках… Назавжди запам'ятаю жінку, якій відірвало обидві ноги. Ми перев'язали те, що залишилося від її ніг, щоб зупинити кровотечу. Чекаючи, доки люди знайдуть машину, щоб відвезти її до лікарні, я тримала її за руку і намагалася заспокоїти. Пам'ятаю, як вона сказала: "Я просто вийшла за водою і залишилася без ніг".

- Ви знали, як надавати людям першу допомогу?

- Так. Я хоч і навчалася на стоматолога, але як медик основні правила надання першої допомоги, звичайно ж, знаю. Добре ще, що у нас були перев'язувальні матеріали та необхідні в таких випадках медикаменти – все це ми ще раніше встигли зібрати у розбомблених аптеках.

"У дітей через антисанітарію почалися тяжкі отруєння, їх буквально вивертало"

- Після цього авіаудару центр вже не був відносно спокійним місцем, — продовжує Каріна. — Його теж почали бомбардувати, як це відбувалося з лівим берегом. Розуміючи, що залишатися в будівлі клініки небезпечно, ми перемістилися до підвалу багатоповерхівки, до якої була прибудована наша клініка. З того часу наша імпровізована амбулаторія була там. Загалом у цьому підвалі ховалися 300 людей. Багато хто з маленькими дітьми, з тваринами…

Ситуація з харчуванням та водою була такою самою, як у всьому місті – у нас практично нічого не було. Щоб мати воду, доводилося розтоплювати сніг. Ще ми пили воду з пожежних машин, якщо ті опинялися поряд. Оскільки у нас були деякі медикаменти і ми з батьками могли надати медичну допомогу, до нас приходило багато людей.

Хтось ішов за інсуліном (на щастя, я його прихопила в одній із розгромлених аптек), хтось за дитячими підгузками, які були на вагу золота. Як і дитяче харчування, яке вдавалося роздобути дивом. Через те, що у підвалі було холодно та сиро, багато хто хворів. У дітей через антисанітарію почалися тяжкі отруєння. Їх постійно рвало, але рвати не було чим (через те, що не було їжі), і їх буквально вивертало. Їм могли допомогти лише крапельниці, і ми їх ставили – у темряві, у підвалі, намагаючись знайти вени за допомогою ліхтарика…

Водночас продовжували надавати допомогу пораненим. Зашивали руки, ноги, перев'язували. Досі пам'ятаю дівчину зі скляними очима — потрапила під так званий ракетний дощ. І чоловіка, що прибіг слідом за нею з закривавленою рукою, яку ми зашивали…

"Мертві люди були на дорогах, на тротуарах, у згорілих дотла автівках…"

– Я не знаю, як ми там не збожеволіли, — каже Каріна. — Вже розуміли, що, напевно, немає й одного відсотка ймовірності, що ми залишимось живі. Маріуполь горів, все довкола було зруйновано. Жодного зв'язку, жодної інформації. Деякі люди з нашого підвалу на свій страх і ризик сідали в машини та їхали. Ми просили їх передати нам звістку, як доїдуть до безпечного місця. Але жодних повідомлень ми від них більше не отримували. А хтось інший потім повідомляв, що вони не доїхали – загинули в дорозі. І ми не знали, що страшніше: їхати під обстрілами чи залишатися у підвалі, де у разі ракетного прильоту ми могли загинути під завалами.

У будинок, у підвалі якого ми знаходилися, "прилетіло" близько 4 години ранку, коли ми спали. Підвал затрусило так, що я вже подумки з усіма попрощалася. Сумнівів не залишалося – прилетіло саме до нашої оселі. Вибігши надвір, ми побачили, що будинок горить. Підвал почав швидко наповнюватися чадним газом. Потрібно було терміново евакуювати людей, а на вулиці продовжувався обстріл. Ми не знали, що робити далі. Повертатися до цього підвалу вже неможливо, а іншого укриття у нас не було. Залишався єдиний варіант — сісти в машину, що дивом не згоріла, і їхати. В останній момент я встигла винести з задимленого підвалу нашого собаку…

Першими дідусь вивіз нас із молодшою сестрою. Потім він повертався, щоб забрати інших. Ми їхали під безперервним обстрілом. На вулицях не було жодної живої людини, і було багато трупів. Мертві люди були на дорогах, на тротуарах, у згорілих дотла автівках… Не маючи жодної інформації про те, що і де окуповано, ми поїхали в село Ялта під Маріуполем, звідки далі через Бердянськ планували виїжджати у бік Запоріжжя. І натрапили на окупантів. Перший блокпост проїхали напрочуд нормально, але на одному з наступних окупанти викрали мого хлопця. Люди на блокпості називали себе "денеерівцями". Страшні, беззубі, брудні, озлоблені. Побачивши у мого хлопця татуювання та службове посвідчення (він сапер), вони заявили, що він є "членом терористичного угруповання", і відвезли його в невідомому напрямку з мішком на голові.

Поки ми два дні його розшукували, він перебував у колонії в Бердянську і бачив там страшні речі. Як дівчинку років шістнадцяти "деенерівці" віддали чеченцям зі словами: "Ця особливо буйно виступала за Україну" — і ті її кудись відвели. Як кричали люди, яких катували… Мого хлопця врешті-решт відпустили – після того, як якийсь "начальник", який допитував його, побачивши його татуювання "Воля або смерть", дійшов висновку, що це не "бандерівщина", а "махновщина" — отже, мовляв, можна відпустити.

Нас на виїзді з Бердянська окупанти обшукували з ніг до голови. Брудні смердючі орки лапали мене, лізли моїй молодшій сестрі під колготки, роздягали чоловіків догола… Я навіть не можу назвати їх людьми – це нелюди. Вже після того, як ми виїхали, окупанти оселилися в будинку мого дядька. Розстріляли собаку і поклали його труп у ванній. А самі сиділи на кухні навпроти й жерли бабусині закрутки…

Спочатку Карина з батьками жила в Дніпрі, потім родина переїхала до Києва.

- Більшість наших знайомих маріупольців після пережитого пекла поїхали за кордон – вони не могли залишатися в Україні, де триває війна, і це можна зрозуміти, — каже Карина. – Але ми з батьками хочемо жити та працювати тут. На останні гроші батьки відкрили в Києві стоматологію. Мого тата, Горшкова Ігоря Валерійовича, у Маріуполі знали як одного з найкращих стоматологів. Якщо хтось зараз його шукає, його тепер можна знайти у Києві на Драгомирова, 15. Я тим часом вже теж закінчила університет і планую приступати до роботи. Працюватиму лікарем у рідній країні, як завжди й хотіла. Шкода, що не в улюбленому Маріуполі. Але я впевнена, що й туди ми ще повернемось.