Лікарка з Маріуполя: “Немовлят з розбомбленого пологового будинку годувала сумішшю, яку знайшли в руїнах”

Зараз отоларинголог Ірина Дагаєва працює у Львові у центрі "Я – Маріуполь", створеному спеціально для переселенців із повністю знищеного рашистами міста. Ірина разом зі своєю родиною змогла евакуюватися 19 березня. До цього два тижні провела у будівлі маріупольської філармонії, де ховалися від обстрілів близько 1200 людей. Ірина Дагаєва серед них була єдиним медиком. Надавала допомогу пораненим, рятувала немовлят, яких принесли з розбомбленого росіянами пологового будинку, відшукувала ліки, знайти які в тих умовах здавалося неможливим.

"Думали просто пересидіти у філармонії обстріл. Але лишилися там на два тижні"

Ірина зізнається – хоча те, що відбувалося в місті, нагадувало апокаліпсис, вона не хотіла їхати. Мабуть, і не поїхала б, якби не малі онуки.

– Не хотіла кидати своїх пацієнтів. Адже знала, що я їм потрібна, — каже Ірина Дагаєва. – Я люблю свою лікарню, в якій пропрацювала 45 років. Я сама з Донецька, до Маріуполя потрапила за розподілом одразу після закінчення медінституту. Все моє життя було у Маріуполі. Коли почалася повномасштабна війна, я залишалася у місті й, попри постійні обстріли, продовжувала ходити на роботу.

Після того як у багатоповерхівку, де мешкала моя дочка, потрапив снаряд, вона з двома своїми чотирирічними доньками переїхала до мене. Мій будинок був цілим, але не було ні води, ні тепла, ні електрики. А коли вирви від снарядів почали утворюватися біля мого будинку, стало зрозуміло, що і тут залишатися з дітьми більше не можна. Ми вирішили їхати, але я навіть не збирала свої речі – була впевнена, що відвезу сім'ю і одразу повернуся. Мобільного зв'язку у місті вже не було, але серед місцевих пішли чутки про гуманітарний коридор. Тому, начепивши на машини білі ганчірки, ми поїхали до центру міста, до сумнозвісного драмтеатру.

Приїхавши, побачили величезну кількість автівок, але коридору не було.

Почався обстріл. Люди побігли до драмтеатру. Ми спочатку теж туди забігли, але там навіть не було де сісти – так багато було людей. Постоявши пів години з дітьми на руках, ризикнули проїхати трохи далі, до міської філармонії. Там людей на той момент ще було менше. Гардеробник мене впізнав — виявився моїм пацієнтом. Він запропонував нам з родиною місце у гардеробній. Ми думали, що просто пересидимо обстріл. Але вийшло, що лишилися там на два тижні.

"Ліки знаходили у розбомблених аптеках"

За словами Ірини, люди прибували настільки швидко, що невдовзі у філармонії, як і у драмтеатрі, вже не залишилося вільного місця. У будівлі зібралося понад тисяча людей.

- Люди у стані стресу, налякані, — згадує Ірина. — Діти, пенсіонери з хронічними хворобами, інваліди. Багато хто з кішками, собаками, папугами, морськими свинками, ящірками… Люди не кидали тварин, вони залишалися людьми до кінця. Так вийшло, що директор філармонії, диригент нашого муніципального оркестру "Ренесанс" Василь Михайлович Крячок став комендантом, як він сказав, нашої фортеці. А я була там єдиним лікарем. Щоб надавати допомогу людям, мені потрібні були медикаменти, яких не було. Філармонія — це зовсім не те місце, де можуть бути якісь ліки. А людей прибувало дедалі більше. Хтось з осколком та кровотечею, хтось із високою температурою, комусь терміново потрібен інсулін… Тому ми ходили шукати ліки. Ми – це двоє відчайдушних чоловіків і я. Вони брали мене з собою, бо не знали, які саме потрібні медикаменти.

- Де ви знаходили ліки?

- У розбомблених аптеках. Ми заходили через розбиті вітрини та брали все, що бачили. Складали все це у ковдру, яку використовували як мішок. Під час другого такого рейду нам, можна сказати, пощастило – ми натрапили на розбитий медичний центр, і я змогла взяти там шприци, хірургічні інструменти, шовний матеріал. Це було дуже вчасно, тому що поранених надходило все більше. Поки йшли містом із цією ковдрою з ліками, кілька разів доводилося падати на землю – потрапляли під обстріл. Але, на щастя, не постраждали.

Поступово я збагачувала свою імпровізовану амбулаторію. Допомогу надавала людям у гардеробній. Там і спала зі своїми онуками. Після шостої години вечора, з настанням комендантської години, ми намагалися не включати навіть ліхтарики, щоб не привертати увагу ворожої авіації. Але, на жаль, люди продовжували хворіти й о сьомій годині вечора, і вночі…

Ще однією величезною проблемою була катастрофічна антисанітарія. У філармонії всього один туалет, і за повної відсутності води він був знищений у перші години. Зайти туди було неможливо. Люди багато днів не милися, не могли навіть помити руки. Коли до мене почали звертатися мами, у дітей яких уже почалася діарея, я зрозуміла, що, якщо не вирішити це питання, ми, не дочекавшись бомбардування, загинемо від інфекційних захворювань. Тому чоловіки вирили за межами філармонії вигрібні ями, щоб люди могли справляти свої потреби туди.

Їжу та воду знаходили приблизно так само, як ліки – кожен приносив те, що міг. Хліба з 2 березня ми не бачили. Були тільки пампушки – коржі з борошна з водою, смажені на решітці. Але цих пампушок було мало, і роздавали ми їх лише дітям. Води, яку вдавалося знайти, звісно, теж не вистачало. На день у кожного було 200 мілілітрів – це одна маленька склянка.

Найважче стало, коли почали надходити діти з розбомбленого рашистами пологового будинку. Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах. І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Це й зрозуміло – звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, а на пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє.

- Де вам вдавалося взяти молоко?

- Я вимінювала його у місцевого населення. Коли з прилеглих будинків приходили люди за якимись ліками, казала: "А що ви мені можете дати натомість?" Вони питали, що треба. Я відповідала, що потрібне все. Хтось приніс банку зацукрованого меду, хтось печиво. А одна бабуся знайшла у розбитому будинку дитячу молочну суміш. Нею з піпетки я годувала немовлят. Обробляла їм пуповини. Йод ми так і не знайшли, тому використовували олівець-зеленку, що завалявся у доньки в рюкзаку.

Людей із дуже тяжкими пораненнями я оперувати не могла – у мене не було для цього ні обладнання, ні умов – провести складну операцію на брудній підлозі у філармонії неможливо. Таких я відправляла до лікарні, де лікарі до останнього надавали допомогу і дорослим, і дітям. Поки в лікарню не влучила бомба, і не вбила всіх – і лікарів, і пацієнтів…

- Мешканці Маріуполя, які сиділи у бомбосховищах та підвалах тижнями, розповідали, що у багатьох траплялися нервові зриви, були навіть спроби суїциду. Як ви з цим справлялися?

- Люди справді були в різному емоційному стані. З кимось треба було просто поговорити, комусь дати пігулку "від стресу". Жодного терапевтичного ефекту ця пігулка не мала. Але я переконувала: "Випийте, і все буде добре". І це працювало – ефект плацебо ніхто не скасовував. Іноді радила від стресу коньяк та чорний шоколад. Але оскільки не було ні того, ні іншого, давала гематоген.

- А що допомагало вам?

- Робота. У мене не було часу на те, щоб боятися чи страждати – людей приходило дедалі більше (по місту пішли чутки, що у філармонії є лікар і якась їжа). Напевно, далися взнаки 40 років, які пропрацювала в операційній, – у мене не було розпачу, я була зібрана і знала, що треба робити.

"Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати"

Ірина із сім'єю покинули Маріуполь 19 березня. Того дня поїхало багато людей, які переховувалися у філармонії.

– Після того, як у будинок навпроти філармонії влучив снаряд, ми зрозуміли, що наступними будемо ми, – каже Ірина. – А ми навіть не у підвалі – це просто будівля, ще й з великими вітражними вікнами. Тому люди просто стрибали в машини та їхали – без будь-яких гуманітарних коридорів, на свій страх та ризик. Я поїхала заради своїх маленьких онучок. І мене досі не відпускає почуття провини – адже багато людей у філармонії залишилося…

Дорогою ми нарвались на ворожий блокпост. Рашисти лякали, що дорога на Запоріжжя замінована і ми підірвемося. Але ми їхали далі. У Запоріжжі вперше за три тижні побачили хліб. І навіть за кілька тижнів, коли вже були у Львові й могли купити різні продукти, онуки просили: "Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати".

Наразі, працюючи лікарем у хабі "Я — Маріуполь", постійно зустрічаю тут своїх пацієнтів. Люди приходять на прийом, як це було раніше. Я рада, що можу бути корисною. Але постійно думаю про тих, хто лишився… Люди ні в чому не винні. Усі ми постраждали тільки через те, що думаємо не так, як хотілося б окупантам. Багато хто з нас говорить зрозумілою їм мовою, але думає зовсім інакше – і цього нам не можуть пробачити. Вважаю, саме тому росіяни з такою звіриною ненавистю знищують наше цивільне населення…